Катівні, всюдисущі букви Z і чітка робота ЗСУ: як Козача Лопань оговтується після звірств росіян

31

Селище Козача Лопань на Харківщині розташоване біля кордону з Росією. Тому після початку повномасштабної війни населений пункт відразу опинився під окупацією.

Росіяни облаштували в селищі два своїх штаби й почали "наводити порядки" – поставили лояльну до себе "владу" й обмежили пересування людей Козачою Лопанню. А також облаштували в населеному пункті дві катівні, де українців піддавали тортурам, зґвалтуванням і побиттям. Особливо жорстоко загарбники поводилися з учасниками АТО й ООС.

На початку вересня Збройні сили України провели стрімкий контрнаступ у Харківській області й 11 вересня звільнили Козачу Лопань. Окупанти тікали із селища практично без бою, розповідають місцеві.

Зараз у Козачій Лопані склалася важка гуманітарна ситуація. У селищі немає світла й газу, не працюють магазини й аптеки. Тож місцеві змушені виживати завдяки власним запасам і гуманітарній допомозі.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в Козачій Лопані, щоб дізнатися про жахи окупації, які пережило селище. А також з'ясувати, як населений пункт живе зараз.

МАТИ В ОКУПАЦІЇ

– З Козачої Лопані багато людей встигли виїхати на підконтрольну українську територію до того, як росіяни поставили свої блокпости. Для тих, хто не встиг, росіяни іноді організовували "зелений коридор" на Бєлгород. Хтось залишився в Росії. Але більшість потім через Балтійські держави виїхали до Європи або повернулися в Україну, – каже начальник відділу інформаційної роботи Дергачівської міської ради Олександр Кулік.

Говоримо з ним у місті Дергачі, центрі громади, до якої належить селище Козача Лопань, що понад пів року перебувало в російській окупації.

Про те, що відбувалося в селищі та інших окупованих населених пунктах, тамтешні жителі повідомляли в центр громади, говорить речник. Всі дані координував мер В'ячеслав Задоренко. Він родом з Козачої Лопані, 10 років був там селищним головою.

– В окупації залишилася його мама. Вони (росіяни. – Gazeta.ua) знущалися з неї. В день звільнення наш голова разом з прикордонниками та місцевою теробороною зайшов у Козачу Лопань. Звільнив маму. Зараз вона в безпечному місці.

Фото: Ольга Стенько

Дорога від Дергачів до Козачої Лопані проходить крізь зруйновані села. Повсюдно розбомблені дощенту, випалені будинки. Колись міцне залізо парканів і воріт схоже на друшляк – багаторазово пробите уламками снарядів.

Залізнична станція Слатине перетворена на руїни, як і практично все село. Тут була лінія оборони ЗСУ, тож окупанти рівняли із землею все навколо.

Під колесами авто дорога "виє" – верхній шар асфальту дрібно посічений гусеницями важкої військової техніки. На узбіччях вирви від мін і снарядів, а також спалені й розстріляні цивільні легкові авто. Між Слатиним і Прудянкою у глибокій вирві на узбіччі лежать перекинуті червоні "Жигулі".

 

Що ближче до Козачої Лопані, то більше трапляється випаленої техніки. Ліворуч помічаю синій легковик з білими буквами Z на відчинених дверцятах. Авто не схоже на розстріляне – враження, що з нього в паніці тікали люди, кинувши машину на узбіччі.

КОЗАЧА ЛОПАНЬ

Селище Козача Лопань розташоване за 5 км від кордону з Росією. Тут до війни проживали 5,5 тис. осіб. Населений пункт зустрічає покинутим російським окопом, вицвілою табличкою з портретом жінки в українському вбранні й написом: "Вітаємо".

За поворотом – бетонний паркан якогось підприємства, розфарбований у кольори українського прапору, згори величезними літерами напис: "Козацькому роду нема переводу". Це графіті створили буквально днями – під час окупації селища тут був зображений російський триколор.

Вулиці безлюдні, лише коли-не-коли проїде автівка чи мотоцикл. Але основний вид транспорту для місцевих – велосипед.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Убиті на вулицях, голодні будні й мародерство: які жахи окупації пережив Ізюм

На диво, але Козача Лопань практично не зруйнована. Тут багато цілих приватних будинків. Пошкоджені, переважно, адміністративні будівлі в центрі селища. Це наслідок акуратної роботи українських військових – ЗСУ прицільно били по боєкомплектах і місцях скупчення ворога. Працювали, щоб максимально вберегти місцеве населення.

СТАНЦІЯ

Залізнична станція Козача Лопань розташована практично в географічному центрі селища. Колись потужний транспортний вузол для міжнародних вантажних і пасажирських перевезень, зібрав навколо себе головні сервіси. Поруч розташовані різноманітні магазини, ринок, заправка, кафе, пошта. Нині практично всі ці будівлі мають сліди руйнувань – вибиті вікна, пробиті дахи, посічені уламками стіни.

Біла двоповерхова будівля станції – не виняток. Утім, руйнування не критичні.

– У будівлі залізничного вокзалу розміщувався російський офіцерський штаб. У підвалі була катівня, де допитували людей, – каже Олександр Кулік.

Через покручені вибухом двері з боку перону захожу всередину вокзалу. З вибитих вікон другого поверху, тріпочучи крилами, вилітають декілька сполоханих голубів.

Під ногами з хрустить бите скло, яким засипана вся підлога в залі очікування. Посеред кімнати зсунуті дерев'яні крісла. Біля них вивалена купа одягу – переважно жіночого. За кріслами підлога завалена білими аркушами різного розміру. Це – листи російських школярів, адресовані загарбникам. Усі підписані "Письмо солдату". Є багато малюнків, які зображують чоловіків у військовій формі часів Другої світової війни. На декількох листках зображений "голуб миру". На коробках, у яких привезли ці аркуші, написи з різними номерами шкіл, але з одного міста: "Удмуртская республика г. Ижевск".

 

В усіх приміщеннях вокзалу – безлад, спричинений не лише вибухами снарядів неподалік. На столах – залишки їжі, вкриті пліснявою, брудний посуд, розкидані речі. І екскременти.

Аналогічна картина в інших будівлях вокзалу – майстернях і будиночку станційних чергових. Росіяни не переймалися питаннями гігієни, охайності й комфорту.

Найстрашніші кімнати, у яких допитували й катували бранців, у підвалі. У тісному приміщенні без вікон і вентиляції стоять декілька столів і стільці. Біля стіни – червоний прапор, у кутку висить рулон старих шпалер. Вони створювали тло під час запису відео й а фото. Полонених змушували говорити на камеру тексти, які дискредитують ЗСУ й українську державу. У сусідній кімнаті людей катували струмом, тримали зв'язаними й із заліпленими скотчем очима.

ПЕРЕПУСТКИ НА ПРОЇЗД

На вулиці поміж будівлями станції в бік колій іде невисока худорлява жінка в бордових джинсах і легкому короткому пуховику м'ятного кольору.

Місцева представляється 57-річною Валентиною. Каже, що під час окупації людям забороняли ходити через колії до своїх вулиць. Територію вокзалу й прилеглі будівлі охороняли озброєні окупанти.

– Ви знали, що у станції вокзалу тримали українських полонених? – питаю.

– Так кажуть. Я про це чула, але подробиць не знаю. У нас на вулиці хлопця забирали, який раніше служив в АТО – він тут сидів, у приміщенні вокзалу. Його відпустили, зараз він виїхав, – розповідає жінка.

 

Селищем ширилися чутки, що людей вивозили за межі населеного пункту й розстрілювали, каже жінка. Але відразу додає, що не знає, де це могло відбуватися.

– Ми вчора з Харкова їхали. Між Цупівкою та Новою Козачою стоїть запах... Такий буває, коли тіла розлагаються. Його ні з чим не спутаєш, – говорить Валентина.

Вона згодна говорити, але просить себе не фотографувати.

– Йшла додому, бо мушу годину чекати, поки оформлять документи – перепустку на виїзд до Харкова, – каже.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Голодні селяни, смертельний лід і зброя для ЗСУ: як рибалки врятували "морем" від окупантів тисячі людей

Без такої посвідки місцевих жителів не випускають за блокпост. Кожного ретельно перевіряють.

– Ми їздили до Харкова, бо спочатку були перепустки тільки на машину. З неділі ж треба брать на кожну людину, – пояснює.

Працює в Харкові. У перший день окупації була за межами Козачої Лопані.

– Я поїхала на роботу і почалася війна. Виїхати не було чим. Повернулася сюди з Харкова 6 березня разом з волонтерами. Нада було вертатися, у мене тут мати старенька, – пояснює Валентина.

На той момент у Дергачах був український блокпост, а вже на в'їзді в Козачу Лопань жінка побачила російських військових. Машину вони пропустили безперешкодно, бо їхала з працівником автодорожної служби. З того часу безвиїзно жила в рідному селищі аж до звільнення.

– Було важко. Найперше – морально. То, шо ми перші два місяця були без продуктів, це одне. А те, шо нікуди не можна ходить і звонить… Забирали телефони і розрізали сім-карти, – Валентина згадує життя в окупації. – Обшуки були. На нашій вулиці один раз. Зайшли, подивились паспорта і прописку, ходили по подвір'ю, по кімнатах. Іменно у нас поводилися коректно. А як у інших – не знаю. У нас нічого не взяли. Но чула, шо у людей брали якісь речі, сувеніри. Говорили, що і грабували будинки, забирали техніку, машину. Але не на нашій вулиці. Бо молодь повиїжджала, авто стоять не нові.

 

Найгірше з харчами було перші два місяці окупації. Магазини не працювали, гуманітарну допомогу не привозили. Люди просто існували на старих запасах, продовжує Валентина.

– Першу гуманітарку нам Росія привезла. Наша влада сказала: "Беріть мовчки, не відказуйтеся". Ніхто ж не знав, шо таке почнеться… Єсть люди, які запасів особих не мали, жили неділями: на тиждень взяли (гуманітарки. – Gazeta.ua) та й всьо. Продуктів не було.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як ЗСУ обороняють Харківщину від окупантів: історії та фото воїнів

У продовольчих наборах усі продукти були російського виробництва. Гречка, рис, макарони, тушкованка, згущівка й рибні консерви. Іноді – чай, кава декілька пакетиків. Розвозили за списками, які складали "улічкоми" – старші вулиць.

За тиждень після звільнення селища гуманітарну допомогу людям видавали ще російськими продуктами. Бо деякі з них залишилися на складі біля вокзалу.

Нині у Козачій Лопані, окрім складу, не працює жодна установа й підприємство. Газопостачання зникло 24 квітня і досі не відновлене. Ситуація критична, бо більшість домогосподарств мають газове опалення. Через його брак люди замерзають у будинках. Електрики там теж немає.

– Світла довго не було, місяця три. Потом Росія провела з Бєлгородской області. А коли наші, слава Богу, взяли (звільнили селище. – Gazeta.ua) – знову зникло. Росія відключилась від нас, а Україна ще не дала. Йде зима, а в нас газове опалення. Треба шукать котли. Хочу попасти до нашого старости і спитати: "Коли і що буде?". Мене це старенькі з нашої вулиці попросили дізнатися. Зараз холодно в домах, даже на вулиці тепліше. Багато людей повиїжджало... В основному на Харків. Бо в таких умовах жити неможливо.

 

Питаю, як відбувалося звільнення і чи надто гучні були бої.

– Все відбувалося пізно ввечері, – відповідає Валентина. – Я не чула, щоб було гучне щось. Я би сказала, що росіяни утекли. Стріляли, але не сильно. Ночью повтікали ті, які були тута в нас у керівництві. Наутро ми узнали, що в нас уже наша рідна влада.

ОВОЧЕБАЗА

У Козачій Лопані є ще один підвал, де тримали й а катували українців. Дорогу до нього підказують група поліцейських і військових біля заправки. Через три будівлі треба завернути у двір, пояснюють.

– Там одразу ясно, куди йти. Побачите, – підсумовує один з поліцейських.

В'язницю з катівнею окупанти облаштували на овочебазі. До неї веде невеликий двір між одноповерховими будівлями, завалений уламками меблів і сміттям – пляшками з-під води й алкоголю, порожніми й повними банками з консервацією, бляшанками від консервів, старим посудом. У центрі стоять старі металеві контейнери з відчиненими дверима – тут могли утримувати полонених.

У глибині двору видно напіввідчинені металеві ворота, що ведуть у підвал. Поверх полущеної зеленої фарби воріт чорним намальовані літери Z. Так загарбники помічали захоплені ними приміщення.

 

Унизу цього підвалу й була облаштована друга катівня. Найжорстокіше з полоненими українцями поводилися осетини й бойовики ОРДЛО. Багато з них хворіли на відкриту форму туберкульозу, за деякими даними. Тому в підвалі після деокупації провели санітарні заходи.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Махновці, списки зрадників і українська Кубань: як сучасні козаки нищать росіян на Гуляйпільщині та в яких умовах живуть

У невеликому темному приміщенні безлад і бруд. На столах праворуч від входу валяється старий камуфляжний одяг, схожий на український "піксель". На підлозі – залишки медикаментів. Просто перед входом на долівці валяється пропагандистська газета "Харков Z".

Дальній правий куток відгороджений міцними іржавими ґратами, які замикалися на навісний замок. Всередині – три брудних матраци на земляній підлозі, декілька поламаних листів пінопласту. У кутку – відхоже відро, від якого досі смердить.

У цій клітці, площею не більш як 25 кв. м, тримали українців. Бувало, що й по 30 людей. Їм практично не давали їжи й води, не виводили в туалет. Натомість людям зав'язували очі й руки – декому примотували скотчем руки до ніг. Ув'язнені тривалий час перебували в таких вимушених положеннях, розповідає про це місце Олександр Кулік.

– У цьому приміщенні по одному виводили з клітки людей. Був стілець для катування, до якого підключали спеціальний пристрій. На нього садили людину, поливали водою та били струмом. При цьому били ще і ногами, в тому числі по обличчю, – розповідає речник. – Багато людей вийшли звідси інвалідами на все життя. Були факти групового зґвалтування дівчат – по декілька днів поспіль. І це все на очах людей, які сиділи в клітці. Полоненим також заганяли голки під нігті, монтажну піну в задній прохід заливали… Били палицями жорстоко. Ніякими словам не описати те, через що пройшли ці люди.

 

Такі подробиці розповіли місцеві мешканці, які пройшли через жахи катівень, пояснює Олександр. Деякі відомості надходили ще під час окупації. Найжорстокіше загарбники ставилися до колишніх військових, які брали участь в АТО й ООС. Особливо до "айдарівців" та "азовців".

ШКОЛА

Ще один штаб росіян був у Козачолопанському ліцеї в центрі селища. Пішохідна доріжка до двоповерхової цегляної будівлі вглибині просторого зеленого подвір'я веде поміж високих лип. Ще два великих дерева – величні ялини – ростуть перед фасадом.

"Стой! Не входить, под охраной", – нашкрябано чорним фломастером на шматку фанери, з якої хтось зробив імпровізовану хвіртку в невисокому бетонному парканчику навколо школи.

Зі кількадесят метрів парканом ліворуч, сперши на дерево, поставили навчальний анатомічний кістяк, вирядивши його в російську військову форму. Під деревом на бруствері капоніра, у який ховали важку військову техніку, лежить металева солдатська каска, з-під якої виглядають очі м'якої іграшки. Пластикова модель автомата з обривками скотчу валяється на землі. Це, очевидно, були навчальні посібники, які окупанти витягли зі школи.

 

Перед дверима окупанти зробили барикаду з перевернутих столів, на кришках яких помаранчевим балончиком-фарбою вивели літери Z і лозунги "Zа РФ", "Zа наших". Ліворуч за рогом біля стіни мокнуть під першими краплями холодного осіннього дощу уламки меблів, спортивний інвентар, навчальне обладнання. Посеред цього безладу майоріє український прапор – хтось поставив його на знак того, що територію контролюють ЗСУ.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Лєнин чоловік вибіг з матрацом на голові. Бо стьокла постоянно сипалися" – як живеться українцям на півдні біля позицій росіян

Всередині будівлі шалений безлад. Розкидані шкільні зошити й поламані меблі, на столі в коридорі недопита пляшка алкоголю і скляна посудина, яку окупанти, імовірно, використовували для куріння наркотичних сумішей. У класних кімнатах багато поламаних меблів, на дошках крейдою виведені різні написи. В кожній є літера Z.

У холі біля забарикадованого стільцями центрального входу між колон розтягнута мотузка, на якій досі висять декілька запраних чоловічих трикотажних трусів. Одні валяються долі біля засохлої калюжі екскрементів. Як і в будівлі вокзалу, практично в кожній кімнаті тут залишилися напівзасохлі сліди людських випорожнень, запах – відповідний.

 

СКЛАД

Через дорогу від ліцею – склад, де зберігають продовольчу гуманітарну допомогу. Просторий цегляний будинок з двоскатним дахом. Одноповерховий, але видається високим завдяки погребу й вантажному пандусу, з якого в приміщення ведуть дві великі двостулкові металеві двері фарбовані в блакитний.

Одні з дверей відчинені, на пандусі ходять люди. Виносять зі складу пакети й коробки, допомагають закріпити на велосипедах чи завантажити в автівки тим, хто приїжджає. Коли немає нікого – стоять біля входу, курять і розмовляють між собою.

– Тут гуманітарна допомога. Завезли з початку окупації, з березня. Сначала у школі були. Як її розбомбили – сюди перенесли. Тут розбомбили – перенесли в інше місце. А потім сюди назад вернулись, – каже місцевий 50-річний Андрій.

 

Високий чоловік у синіх джинсах і коричневій шкіряній куртці на блискавці, на голові – чорна шкіряна кепка. До нас ближче підходять ще двоє людей – трохи нижчий за зростом чоловік у чорній шкірянці й затяганій джинсовій кепці мружить очі в окулярах із чорною пластиковою оправою. Невисоку жінку повнить чорна коротка утеплена куртка поверх в'язаного светру й червоної спортивної кофти з капюшоном.

– Радуга! – несподівано вигукує жінка. Вторить їй і чоловік в окулярах.

Обертаюся і бачу фрагмент веселки низько над обрієм, лінія якого прокреслена темно-зеленою смугою соснового лісу.

– Це десь, де село Грани (так місцеві називають село Гранів у 5 км від Козачої Лопані, практично впритул до кордону з РФ. – Gazeta.ua), – каже чоловік.

Місцеві запрошують на склад, показують, що російських продуктів залишилося небагато. Натомість завозять українську та європейську гуманітарну допомогу. Біля входу упаковані на палетах стоять коробки з вівсяними пластівцями й тушкованкою виробництва Росії. Трохи подалі – коробки з літровими тетрапаками молока польського виробництва, українська соняшникова олія в літрових пляшках, італійські макарони. У глибині приміщення – штабеля коробок з харчовими наборами від Міжнародної продуктової програми.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Стегенце на людину й нуль виплат: як тисячі переселенців з Харкова будують життя заново

– Оце Україна завезла сьогодні і вчора, ото недавно фурами тоже завезла Україна, – проводить екскурсію Андрій.

 

– Російські продукти роздаємо остатки. То шо Україна завезла – ми щас не можем давать. Воно підотчьотне просто, буде видаваться каждому під розписку. Коробку на сім'ю, – говорить жінка, представляється Олександрою, 45 років.

ЗАРПЛАТА ФАНТИКАМИ

У будівлі вибиті шибки. Тут поруч кучно лягали снаряди української артилерії, коли ЗСУ били по ворогу. Андрій пропонує показати "койшо" на прилеглій території.

– Нам не видно, откуда летіло, тіки чули свист. Літало і з той, і з той сторони. Ми звідси тіки пішли – і через 10 мінут прилетіло сюди в кришу, – каже Андрій.

– А то 17 человек бы тут и осталось, – додає його товариш, коли спускаємося сходами з пандуса.

Проходимо крізь дірку в бетонному паркані, там немає однієї секції. Трохи далі, на побитих коліях іржавою грудою височіють обпалені товарні вагони, у деяких метал вирваний і розгорнутий, наче консервна бляшанка. Над цією розрухою з посічених уламками опор фантасмагоричними гірляндами звисають дроти електроживлення.

Між коліями й будівлею на засипаному дрібним чорним камінням майданчику помічаю складені мішки з піском, між ними – викопаний прохід під землю.

 

– Бригада копачів була, строітєлєй. Оце вони нам нарили. Це на случай обстрєлів, шоб було нам куди ховаться. Нас у школу не завжди пускали – там у них підвал був. А отут другий раз вже плити положили, бо коли нам викопали – дощ пішов і воно все обсипалося.

– Чи чули, що у вокзалі утримували й катували затриманих українців? – питаю.

– Ходили такі чутки. Та кого саме там тримали і як катували – не знаю, – відказує Андрій.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Буча після звірств росіян: як місто приходить до тями та в яких умовах живуть люди в модульних будинках

І переконує: росіяни затримували порушників комендантської години й правопорядку, а також тих, хто вживав алкоголь. Мовляв, їх опитували, перевіряли документи і відпускали – працювати на громадських роботах. Так "місцева влада" розв'язувала одразу два питання: покарання і виконання комунальних робіт, переконує місцевий.

– А хто був за росіян місцевою владою?

– Та я не мєсний, тіки рік ми як переїхали. Я їх тут нікого особо не знаю, – відповідає. – Одне время Максим Губін ( місцевий мешканець, колаборант, який добровільно обійняв посаду "т. в. о. голови місцевої адміністрації". Прокуратура заочно оголосила йому підозру в державній зраді. – Gazeta.ua) був главой адміністрації. А потім, місяця два як, його на повишеніє отправили – поїхав на Куп'янськ. А за нього був в. о. ще один Максим який-то, і в нього була секретарша Оксана. Ну всі, хто отут керували, потікали в Російську Федерацію. А нам бояться нічого. Ми як робили ту роботу – так і цю роботу робимо.

 

Нині чоловік працює вантажником-фасувальником. До війни працював у Харкові будівельником. Коли селище окупували й перестали випускати людей на підконтрольну Україні територію. залишився без роботи. А тоді почув, що шукають людей на склад, щоб фасувати й видавати односельцям продуктові гуманітарні набори.

– Дома сидіть тоже – ні свєта, нічого немає. А тут і людям помагаєм, і все одно сюди когось би взяли. Не я, то був би хтось другий. Нам платили пайками – працювали за єду. А з серпня Росія почала грошові виплати – по 25 тисяч рублів. Отримали два рази: сначала за один місяць, потім за два місяця.

За ці гроші купити було нічого, кажуть місцеві. Магазини не працювали, тож витратити їх було ніде, обміняти на гривні чи іноземну валюту також.

– Они как фантики просто валяются дома. Когда давали продуктами было лучше, а как начались выплаты, то стало еще тяжелее, – додає жінка.

– У нас двоє їздили в Червоний Хутор, в магазин. Їм разрєшеніє давали і вони їхали. От нам нада, напрімєр, ковбаси, сиру – за ці гроші нам там шось скуплялися, – пояснює Андрій. – Ну, для прикладу, пачка сігарєт стоїла 100–150 рублів. Ми ще не поняли, на скільки нам може тих грошей хватить на проживання — ми ж за комунальні ніякі не платили поки. Обіщали ще, що будуть платить, но потом воно все прикрилося.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Росіяни ходили по двоє. Ми чотирьох поклали" – у Малій Рогані селяни вбивали окупантів і виживали під глибинними бомбами

Тепер люди знову працюють за їжу. Кажуть, що їм дали обіцянку – пайки видаватимуть щотижня: рибні, м'ясні й овочеві консерви, крупи. Сподіваються, що вже в найближчому майбутньому зможуть повернутися на роботу, за яку платитимуть реальні гроші.

 

Виїжджаючи із селища, помічаємо біля розмитих дощем залишків російського блокпосту пластиковий пакет – зелений в брунатних плямах. Упаковка ІРХ – індивідуального раціону харчування російського солдата. Привертає увагу логотип – на червоному тлі три стилізованих людських фігурки тримаються за руки, а по колу напис з назвою підприємства: "Дружба народов". Компанію з таким найменування росіяни "віджали" в Криму. Нині вона виготовляє їжу для загарбників.

×