48-тисячне місто Охтирка на Сумщині розташоване за майже 30 км від кордону з РФ. 24 лютого воно стало чи не першим великим населеним пунктом України, куди на танках та іншій бронетехніці вторгнулися російські окупанти. Їх зустріли військові й територіальна оборона, дали бій і розбили значну частину ворожих колон.

Не зумівши взяти Охтирку, росіяни перейшли до тактики терору. Місто почали обстрілювати "Градами", а 26 лютого з літаків скинули на нього три вакуумні бомби. Вони зруйнували будівлі на території військової частини, де загинули щонайменше 70 людей. І завдали великих руйнувань найбільшому міському житловому масиву "Дачний". Кілька приватних будинків там розбиті вщент, а в багатоповерхівках навколо епіцентру вибуху вилетіли вікна.

У подальші дні російські загарбники щодня обстрілювали Охтирку з реактивної артилерії та здійснювали авіанальоти. У ніч на 8 березня розбомбили центр міста. Скинуті бомби рознесли міську раду та сильно пошкодили сусідні будівлі - місцевий універмаг, центр культури й дозвілля, краєзнавчий музей.

24 березня президент Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння Охтирці статусу Міста-героя. За майже два тижні після цього Сумщина була повністю звільнена від російських окупантів. В Охтирці запанував відносний спокій.

Кореспонденти Gazeta.ua побували в місті-герої, щоб дізнатися історії його мешканців і розпитати, як їм зараз живеться.

ЗМІНА НАРЯДУ

Суботній ранок у Полтаві зустрічає сонцем і сиреною, що будить краще заведеного звечора будильника. Це друга повітряна тривога за останні кілька годин. Попередня завершилася трагедією - у ферму під містом прилетіла російська ракета. Загинув охоронець господарства, що було вщент зруйноване.

Полтава - другий за наближеністю до Охтирки обласний центр після Сум. Їхати майже 100 км. Але навіть цю відстань після 24 лютого подолати нелегко - транспортне сполучення з новоспеченим містом-героєм повноцінно ще не відновлене.

Довезти до Охтирки автомобілем погоджуються нещодавні підприємці, а нині волонтери - харків'янин Олександр Палагін та охтирчанин Геннадій Порохня. Зустрічають на сріблястій Skoda. Швидко вітаємося та розміщуємося в салоні. Бо попри плюсову температуру надворі ранок ще по-нічному прохолодний.

Фото: Ольга Стенько

Коротко стрижений Олександр у чорних зі стильними латками джинсах - за кермом. Йому 44 роки і нещодавно в нього було насичене життя в рідному Харкові. Все змінило повномасштабне вторгнення Росії. Мусив вивозити дружину Анну й трьох дітей з-під обстрілів. Спершу - до рідних у село Архангелівка на межі Харківщини й Донеччини, а вже звідти в Полтаву. За час, проведений під обстрілами, Палагіни втратили кілограмів 10 кожен. Але про це ми дізнаємося пізніше. Як і про те, що Олександр почав курити Iqos лише кілька тижнів тому.

- Із восьмої до дев'ятої ранку в москалів зміна наряду. Одні пости здають, інші приймають. У цей час вони не стріляли жодного дня. Люди виходили і швиденько скуплялися в магазинах, які працювали, - згадує нещодавні будні в Охтирці Геннадій. Він худорлявий, із чорними з сивиною вусами й бородою. Говорить тихо, але швидко й складно. - У нас єдине місто в Сумській області, куди руські не зайшли. Вони були в Конотопі, Тростянці, Сумах. В нас у перший день пройшли транзитом (частина колони окупантів проїхала місто й пішла далі, але багато іншої російської техніки захисники міста знищили. - Gazeta.ua). А потім почалися обстріли з літаків, ракетами.

ТАНК БЕЗ ЗНАКІВ

Skoda гальмує біля центрального входу до залізничної станції Полтава-Південна. Із центральних дверей масивної будівлі вокзалу в теплій темній куртці виходить В'ячеслав Гончаренко. Закидає дорожню сумку з речами в багажник авто та вмощується на задньому сидінні.

Високий чоловік із легкою щетиною та запалими від худорлявості щоками має втомлений вигляд. Він щойно повернувся зі Львівщини. Супроводжував родину, яка виїхала за кордон.

- Ранок був, година одинадцята. Побачив два танки й КамАЗ. Не поняв, що і по чом. Почав бігти на перший етаж. Вискочив якраз на танк. Він розвернувся дулом на мене і бахнув холостим по Київській (так називається одна з охтирських вулиць. - Gazeta.ua), - емоційно розповідає В'ячеслав про 24 лютого. - На танку ніяких опізнавальних знаків узагалі не було! До мене мужики підбігли: "Чий танк?". А я кажу, що не понімаю. Ну новий танк, - охтирчанин переходить на російську. - Я не знаю, зачем им нужна была Ахтырка. Они хотели, как я понял, дорогу на Полтаву себе прочистить. Но пацаны молодцы. За ружья сразу взялись.

 

Попереду на дорозі бачимо блокпост. Олександр стишує хід та опускає всі бокові вікна в авто. Військовий у повному екіпіруванні жестом наказує під'їхати ближче. Просить відкрити багажник і показати паспорти - першу сторінку й реєстрацію місця проживання. Уважно вдивляється в документи.

- Гарного дня! - каже після огляду.

В'ячеслав не ховає паспорт, а тримає в руках. На випадок, якщо подібні перевірки повторяться.

- После танка мне пацаны позвонили, что в АТО были, и сказали: "Уличные бои. Пока с детьми сиди в подвале", - продовжує Гончаренко. - У меня страха не было, я больше за троих детей переживал - 18, 16 и 10 лет. С первого дня пошел с ними в подвал пятиэтажного дома. Нас там было человек 40. Люди ничего не понимали. Особенно бушевали женщины, которым за 50. Говорили: "Не может быть такого. Это, наверное, наши. Наши друг друга бьют!". Отвечал им: "Шо вы мелете?".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сусідку розорвало на часті. Снаряд упав" - як живе Чернігів і приміські села після жорстоких бомбардувань

Коли по місту били ракетами й артилерією, всі мешканці підвалу це відчували фізично. Сховище буквально вібрувало.

- Аж подпрыгивали. Сильно трясло. Лежишь на спине, а тебя подкидывает. Не высоко, но сантиметра на два. Гуп, гуп! - згадує відчуття В'ячеслав.

 

В укритті Гончаренко з родиною пробув 10 днів. Після того твердо вирішив - сім'ю треба вивозити.

- У меня внутри что-то произошло, сработало после 10 дней. Мол, за три дня будет страшное и будут город равнять. Это первый раз в жизни. Я начал кричать: "Жена, как ни крути, я вас буду вывозить!". И ото когда нефтяники (в Охтирці працює нафтогазове підприємство, що належить приватному акціонерному товариству "Укрнафта". - Gazeta.ua) начали вывозить семьи, то мы в первую линию попали. Ехали эвакуационными автобусами через юг. Долго.

Широкомасштабна війна відібрала у В'ячеслава багатьох друзів. Майже 40 загинули.

- Один друг, Калина Сергей, вообще предал. Пошел воевать в Донецк еще в 2014-м, - згадує Гончаренко початок війни із РФ. - Мы столько продружили... А потом показали видео, как он в Донецке наших избивал и сказал такие слова: "Я как дома побывал!". Мы все после этого, если его увидим, то разорвем на куски. Сестра его в Ахтырке живет. Сказала: "Нет у меня больше брата".

АПОКАЛІПТИЧНА КАРТИНА

Автомобіль злегка підкидає на вибоїнах, якими густо вкрита дорога за кілька кілометрів до Охтирки. І це не наслідки російських бомбардувань. Причина банальна й до болю знайома українцям - не робили капітального ремонту доріг десятиліттями. Особливо на під'їзних шляхах до невеликих міст, сіл і селищ. Президентська програма "Велике будівництво" до них добратися не встигла.

 

Охтирка - місто з історією. Офіційним роком її заснування вважають 1641-й, коли на горі Охтир поляки заклали прикордонну засіку. У 1655-1658 роках в місті був створений Охтирський слобідський козацький полк, який проіснував до 1765-го і був ліквідований наказом російської імператриці Катерини ІІ. Замість нього був сформований інший полк - гусарський.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Северодонецка нет. Это - второй Мариуполь" - як тікали від війни люди з Донбасу та Сум

Відзначилася Охтирка і в новітній українській історії. Саме тут 15 лютого 2013-го, ще за місяці до початку Революції гідності й появи закону про декомунізацію, знесли пам'ятник Володимиру Леніну. Ініціатором його повалення став тодішній нардеп-"свободівець" Ігор Мірошниченко.

 

Сучасна Охтирка - місто переважно приватних обійсть і відносно невисоких багатоповерхівок. Основна активність тут вирує по обидва боки центральної вул. Незалежності. Там розташовані аптеки, магазини, держустанови, заклади культури.

При в'їзді у місто наслідків бомбардувань спершу не видно - будівлі цілі, а люди спокійно прогулюються тротуарами, їздять на велосипедах. На дорогах жвавий автомобільний рух. Але достатньо проїхати по вул. Незалежності трохи далі і перед очима постає апокаліптична картина, центральна фігура якої - вщент розбомблена двоповерхова міська рада. Від неї залишився тільки фасад, над яким, попри все, гордо розвівається державний прапор.

 

Понівечені й будівлі поряд. У них вибиті вікна й деформовані стіни. У центрі культури й дозвілля вони пощерблені осколками авіаційної бомби. Та під вікнами закладу на невеликій, огородженій бордюрами клумбі, густо розквітли жовті нарциси, які ніби нагадують: життя триває.

НАЙСТРАШНІШИЙ ДЕНЬ

- Я створила громадську організацію "Територія добра та миру". Працюємо офіційно, - із гордістю каже 34-річна Таїсія Гричковська, із якою зустрічаємося в центральній частині. Яскрава білявка із сережками у формі зірки організувала в місті центр видавання гуманітарної допомоги. - Почали допомагати людям із 25 лютого. Спершу інформаційно працювали, допомагали меру збирати кошти, підприємців направляли. Потім у нас багато конфліктів трапилося. Чомусь мер вирішив, що ми крадемо волонтерку й непонятно де діваємо. Приїжджав до нас і сварив. Вигнав нас із четвертої школи, де спершу були.

 

Гуманітарний центр зустрічає ресепшеном, зручним диваном та українським прапором на стіні. Стяг підписаний воїнами 93-ї окремої механізованої бригади, що врятувала місто від російських окупантів. Поряд із ним розвішані дитячі малюнки.

Головні тут дві великі зали, де з ранку до вечора працюють волонтери. У першій містянам і переселенцям із населених пунктів навколо Охтирки роздають медикаменти.

- Люди зараз найбільше просять усе, що називається успокоітєльним, - розповідає волонтерка Олена, вона заміжня за ліванцем і приїхала в Охтирку перед Новим роком провідати матір. Після початку великої війни лишилася допомагати. - Приходить людина по гуманітарку й просить ліки. Ми й питаємо: "Що бажаєте?" Дивимося, чи є в нас, і даємо. Все записуємо.

 

У сусідній залі лежать гори засобів гігієни, дитячого харчування та продуктів. Їх розкладають у чорні пакети. Щедро набивають крупами, макаронами, консервами, солодощами, борошном, цукром, олією, яйцями. Такі набори видаються одній людині раз на 10 днів. Раніше отримати не зможе, бо в гуманітарному центрі працює програма, куди вписуються дати отримання пакунків.

- Як для вас почалося 24 лютого? - питаємо в Таїсії.

- Мати зранку подзвонила: "Війна почалася". Я до кінця не вірила, бо в XXI столітті не може бути такого, - відповідає Таїсія. - В мене троє дітей і я побігла скуплятися. Чоловік був у Сумах, подзвонив: "Якось треба виїхати". Я сіла в машину й поїхала до нього. Кругом паніка, вибухи, танки. Страх був, сльози... Вообщєм, я за цим рулем доїхала й забрала чоловіка. Приїхали додому, трохи заспокоїлися й думали виїжджати. Бо в хаті навіть підвалу немає. Але я вирішила, що ми молоді й будемо допомагати. Так і зібралися. Отут всі люди, які є, познайомилися між собою вже після війни. Ми не були кумами чи друзями.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Убили наших людей і їздили по тілах танками тиждень-два" - як зараз живе Ірпінь

 

Від обстрілів родина Гричковських ховалася вдома.

- Найстрашнішим днем за весь цей час стало 8 березня. Ми тепер його відмічати не будемо, - ділиться Таїсія. - Тоді розбомбили наш центр. Ми все це чули, наш дім здригався. Зранку приїхали в центр і всі плакали.

ПЕРШІ ВИБУХИ

Недалеко від середмістя розкинулася будівля міського центру культури й дозвілля. Її фасад прикрашає величезний малюнок голуба на тлі синьо-жовтого українського прапора. Мурал охтирського художника Ігоря Шевченка можна побачити за сотні метрів.

 

Тут нічого не нагадує про війну. Під центром - прибраний парк із лавками й невеликим ставком поряд. Цвірінькають горобці, зеленіють трава й дерева. Погожу днину ще більше підкреслює яскраве весняне сонце, що заливає світлом усе навколо.

Міський голова Павло Кузьменко йде назустріч у білому светрі з візерунком на грудях.

- 24 числа я проснувся від того, що о п'ятій ранку почув вибухи. Зрозумів, що починається війна, - розповідає Павло Петрович. - Розбудив дружину, випив чаю, зібрався й поїхав на роботу. О восьмій була проведена перша нарада, куди прийшли військові, поліція. І далі кожну годину ми проводили наради. Вирішували, чи повинні діти йти до школи, чи треба виходити на роботу? Як все зробити, щоб не було паніки? Але, на жаль, на той час ніяких вказівок не було. Маю на увазі по гілці влади. Кожний приймав рішення самостійно.

 

На початку 10:00 Павло Кузьменко зв'язався з головою Писарівської ОТГ за 5 км від кордону.

- Вона сказала: "Нас уже пройшли сотні танків, сотні "Градів". Спитав, у якому напрямку вони йдуть. Каже: "Частина пішли у вашому, а частина в напрямку Сум". І далі уже був на телефоні з проміжними населеними пунктами, щоб знати, де двигається техніка, - продовжує Павло Петрович. - Вже після дванадцятої години надійшло повідомлення, що частина військової техніки зайшла в Охтирку.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Над головою пролетів літак і десь бахнуло. Зрозумів - щось відбувається": як добровольці зі зброєю захищають Полтаву

- Чули звинувачення у ваш бік, що ви знімали в місті й туди потім були удари. Що скажете про це? - запитуємо.

- Про це я говоритиму після війни. На сьогодні це вже пішла політика, - відповідає мер.

Пропонує показати місця, куди впали вакуумні бомби, і розтрощену ТЕЦ. Її російські окупанти знищили 3 березня, залишивши всі охтирські багатоповерхівки без тепла й водопостачання.

ВАКУУМНІ БОМБИ

Вул. Полтавська в мікрорайоні "Дачний" починається розтрощеним магазином і зруйнованими приватними будинками, цегла від яких розлетілася в різні боки. Кілька залізних гаражів із винесеними вибуховою хвилею воротами стоять роздуті, наче бочки. В усіх багатоповерхівках поряд вибиті вікна. Подекуди вони заклеєні плівкою або забиті дошками. Будинки безлюдні - мешканці звідти виїхали або їх евакуювали.

Павло Кузьменко неспішно підходить до двох здоровенних вирв, залитих брудною водою, у якій плавають пластикові пляшки й шматки деревини. Це лише частина воронки, що залишилася після вакуумної бомби. Решту ями комунальники пересипали, щоб тимчасово відновити водопостачання та каналізацію.

- Це була остання з вакуумних бомб, скинутих на наше місто. Вона зробила багато шкоди для багатоповерхівок. Повибивала там стікла і двері, навіть за кілька сотень метрів звідси, - розповідає міський голова. - Холод зайшов у приміщення (багатоквартирні будинки. - Gazeta.ua) і все - вони знищені. Особливість вакуумних бомб у тому, що вони витягають усе на себе. Після бомбардування скло лежить на вулиці, а не залітає в приміщення.

 

День, коли росіяни скинули на Охтирку вакуумні бомби, Павло Петрович пам'ятає добре.

- Поступив дзвінок, що приїхала одна з перших гуманітарних допомог у лікарню. Ми вигрузили їжу й частково медикаменти. Стали сфотографуватися для подяки. І взрив! Ми всі упали. Я розумію, що зірвалося щось неймовірне. Набираю командира, а немає зв'язку. Потім від нього дзвінок: "Будь ласка, "швидкі" сюди! Медиків і техніку для розбору завалів!" Плигаю у машину ще з одним лікарем (Павло Кузьменко - медик. До обрання міським головою працював завідувачем травматолого-ортопедичного відділення Охтирської райлікарні. - Gazeta.ua). До нас плигає працівник міськради: "Не їдьте туди". Ми від'їхали метрів 200 і я зупиняюсь, аби його висадити: "Лишайся. Ти ще молодий, а ми лікарі. Мусимо там бути". Метрів 15 проїхали і знову взрив! І телефонує цей же молодий: "Поверніться!" Ми розвертаємося, проходить ще хвилина-півтори і проісходе третій взрив. Оцей молодий хлопець просто мене врятував.

 

ЛЮДИ ЗГОРІЛИ

Охтирська ТЕЦ - монументальна будівля з червоної цегли. Зовні дещо нагадує маєток англійського аристократа родом із ХХ ст. Однак це порівняння зводить нанівець внутрішній двір. Бо замість зеленого газону, ставочка й саду - тут навколо господарчі будівлі, залізнична колія та дошка пошани вздовж асфальтованої алеї. Щоправда, після грандіозного вибуху букви з її назви повідпадали на землю.

На важливий інфраструктурний об'єкт росіяни скинули дві бомби. Будівля обвалилася до першого поверху майже посередині. Загинули п'ятеро працівників ТЕЦ, які тоді були на зміні. Тіла трьох із них досі не знайшли.

- Сюди прилетіла або ФАБ-500 (радянська авіабомба вагою 500 кг. - Gazeta.ua), або вакуумна, бо рештки трьох людей не знайшли взагалі. Вони згоріли. Були всі тут, прийшли запускати котел, - міський голова показує на місце обвалу. - Залишилася частина котлів і труб. Все інше можна завезти. Друге питання, чи потрібна така ТЕЦ? Тепловтрати становлять 30 відсотків. Якщо через ТЕЦ проходить 200 мільйонів гривень оборотних коштів за опалювальний сезон, то 70 мільйонів платимо за повітря.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Поки Путін не здохне - нічого не скінчиться": як вокзал у Львові став форпостом для сотень тисяч утікачів від війни

 

Увагу привертає дерево, у яке, наче ніж у масло, впився шматок рейки. Вибухова хвиля відірвала його від колії та пронесла до цілі добрячих метрів 100. Якщо це залізяччя колись і витягуватимуть, то тільки за допомогою техніки. Людських зусиль буде замало.

 

Внутрішній двір зустрічає розрухою. Всюди розкидані шматки металу й цегли, зверху щось скрипить і є відчуття, що ось-ось упаде просто на голову. В ніс б'є запах вугілля, нагадуючи про один зі способів добування енергії на теплоелектроцентралі. Вглибині двору на бетонному парапеті - акуратний букет тюльпанів у трилітровій банці з водою. А поряд пачка печива й кілька цукерок, у пам'ять про загиблих працівників.

БЕЗ ДАХУ НАД ГОЛОВОЮ

На околиці Охтирки асфальтована дорога веде поміж будинками забудови середини минулого століття: типові цегляні приватні одноповерхівки із шиферними дахами, яких багато в українських селах і містечках. Далі шлях губиться в полях, що темніють під весняними дощовими хмарами.

Типовий для центральної України пейзаж. Та звичну картину порушують яскраво-руді плями глини обабіч глибоких ям на полі, закидане уламками подвір'я та розбомблений будинок, що тягнеться до неба оголеними кроквами - наче побитими ребрами.

Господарі розореного обійстя зустрічають на місці, де колись були ворота. Подружжя передпенсійного віку в теплому "дачному" одязі дивляться вицвілими очима, у яких б'ється безнадія.

- Охтирку бомбили тоді кожен день, кожну годину. Ми сиділи в погребі. Зуби постійно цокотіли - чи од холоду, чи од страху, зараз вже й сама не пойму, - витирає рясні сльози 58-річна Наталія Івахненко.

 

Їхній будинок розбомбили російські літаки в ніч проти 9 березня.

- Був вогонь здоровенний. Вибухова хвиля страшна. Зруйнувала наш будинок увесь, і сусідні.

Другий місяць подружжя щодня приходить до свого обійстя. Намагаються розбирати завали. І щодня спостерігають, як хата, де жили декілька поколінь їхньої родини, незворотно руйнується.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Не думали, що Путін достане. За лісом же Польща": як у селах біля Яворова пережили моторошну ракетну атаку

З 2013 року Івахненки тут робили великий ремонт: утеплили будинок ззовні і зсередини, переклали дах, замінили підлогу, у кімнатах зробили натяжні стелі, обклали плиткою кухню та ванну кімнату. Підвели воду й каналізацію.

- Завершили перед новим роком. На матеріали пішло більше 500 тисяч, майже всі роботи своїми руками виконали чоловік із сином, - веде далі Наталія Олексіївна. - Нові меблі купив нам син. Не залишилося нічого цілого. Вибухова хвиля була така, що переламало все, холодильники поперевертало, вибило двері, стіни погнуло. Фундамент - і той зруйнувався.

 

Володимир Івахненко з болем розповідає: створили для себе власний куточок раю. Будинок із трьома житловими кімнатами, кухнею та ванною, сарай, погріб, флігель, курник. Для відпочинку була альтанка й мангал. Вирощували три десятки сортових троянд, виноградні лози, малинник. Все в один момент зруйнували російські бомби.

- Тут коптери літали спочатку - як пчоли жужжали, все знімали. А потом - полетіли літаки з бомбами. Не встигаєш і п'яти кроків вибігти. Ось вони тільки летять, а ось вже покидали й вибухи.

Розповідають, все сталося швидко: почули звук ворожих літаків, за лічені секунди спалахнуло яскраве світло. І буквально одразу - вибухи.

- Їх (бомб. - Gazeta.ua) тут п'ять впало. На полі чотири ями залишилися. Кажуть, це бомби по 100 кілограмів. Ще й чергами стріляв із кулемета - залишилися також сліди. П'ята бомба впала на ділянці поряд із будинком. Вирва 3 метри глибиною, - показує жінка. - Не знали, чим ту вирву заповнити. А потім почали скидати туди уламки шиферу, бите скло та потрощену цеглу. Яма вже наполовину повна, а тепер не знаємо, куди все інше вивезти.

 

Ідемо вузькою бетонованою доріжкою побитого подвір'я. Ліворуч зяє дірками в стінах розбомблений дім, за кілька метрів праворуч - залишки вивернутих із землі фруктових дерев.

- Були коти в нас і два собаки. Там, де влучила бомба, стояла будка великого пса. Збирали по шматках його. А один, молодий, вижив - був із другой сторони дома під стіною, там лавочка стоїть. І його привалило, під лавочку встиг сховаться. Ми його забрали з собой туди (до родичів. - Gazeta.ua). Ото так нам принесли мир і захистили, - скрушно зітхає чоловік.

Створюється хибне враження, що руйнувань зазнали лише будівлі, а подвір'я не зачепило. Насправді, говорять Івахненки, уламками було всіяне поле навколо, рівним шаром покритий город і клумби.

- Немає жодного рівного угла, вибухова хвиля всі стіни пересунула. Я в дитсадочку працюю, майже два кілометри звідси. Осколки й туди долетіли, і по всій вулиці. Все було засипано землею й шифером. Ми ходили, плакали удвох, дивилися більше місяця. А потім кажу: треба шось робити. У нас такий вік, що ми його ніколи не відбудуємо, немає за шо і сил немає. Даже не можемо розібрати - ці уламки всі такі важущі, - безпорадно сплескує руками Наталія Олексіївна.

- На другий день після обстрілу - 17 градусів морозу. Позамерзало все шо можна, труби порозмерзали. І куди нам? Син у Сумах, живе на зйомній квартирі. Приїхав, кота забрав, - каже Володимир Івахненко.

 

Зараз подружжя тимчасово живе в родичів. Впевнені: від смерті в розбитому будинку їх врятував щасливий випадок.

- У нас є ледь не родичі - дідусь і бабуся одні. Їм по 83 роки. Бабуся після інсульту. Коли зірвало ТЕЦ, вони осталися в холодній хаті. Ми їх забрали, щоб хоч обігріти. І тієї ночі залишилися разом, бо в них є підвал, а в нас немає. Якби були тут удома, ніхто б не вижив, - додає жінка.

Пропонує зайти в хату. Вхідні двері заклинило в напіввідкритому положенні. Два шари металу розгорнулися, оголивши наповнювач із картону та піни. Підлога встелена уламками гіпсокартону, залишками битого скла, у кутку стоять дивом вцілілі домашні чобітки господині на штучному хутрі.

Ліворуч - кухня. Колись мала вікно у двір, нині від нього залишилася лише покручена металопластикова рама. Натомість у стіні навпроти дверей - величезний пролом майже на всю ширину приміщення. Праворуч на стіні подекуди залишилася плитка - яскраві помаранчеві квадрати на загальному сірому тлі руїн. Біля неї на перекошеному столику лежить досі дбайливо накрита клейонкою мікрохвильовка з тріщиною в чорному склі.

 

Ще одна діра - в стіні наступної кімнати, господиня називає її залою.

- 20 лютого тільки поклеїли фотообої, - жінка розгладжує на стіні яскраві клапті паперу. - Ми ж у чому були, побігли. А треба якийсь рушник, носки, якісь речі - одяг, взуття, бо сезон змінився. Розкопуємо потроху з глини. Подушки розкидало по вулиці - через три двори валялися. Досі сусіди, що найдуть, приносять нам.

Намагаючись не наступати на придавлені глиною штори з органзи бузкового кольору, до розбитого будинку заходить Володимир Миколайович. Притуляється до одвірка головою. Його обличчя червоніє, зіщулюється, від чого проступають глибокі зморшки, а з очей двома потоками ллються сльози. Похапцем відвертається, витирає очі.

- Не знаю, чи він оправиться після цієї трагедії. Кожен день приходе і плаче, майже не може говорити. Він ліквідатор (аварії на ЧАЕС. - Gazeta.ua), здоров'я вже не поверне ні фізичного, ні... Ми зараз спимо, не роздягаючись, бо постійні тривоги, літаки летять - тут же 50 кілометрів від кордону. В чому спала, в тому й пішла на роботу, - Наталія Олексіївна зітхає, намагається усміхнутися, розтягує губи, але усмішки не виходить. - У нас же взагалі нічого не зосталося. Коли війна почалася, ми тривожний чемоданчик зібрали - документи. Слухали ж по телевізору, а там сказали зібрати. Ото підхопили документи, в чому були, в тому й тікали.

 

На цій же вулиці авіабомба пошкодила майже два десятки будинків: осколками покришило шифер на дахах, пробило стіни.

- Розбило перегородку в Санчуків - у тих, що сина вбило в садочку (25 лютого російські війська обстріляли дитячий садочок в Охтирці, внаслідок чого загинули двоє дітей і п'ятеро дорослих. - Gazeta.ua). Я тут в будинку навпроти доглядаю за бабушкой лежачой. Так її ковром зі стіни привалило, - розповідає сусідка Івахненків Олександра Василівна. - Я до неї йшла і думаю - чи жива хоть. Захожу - лежить, спить. На коврі зверху уламки - получається, він її спас. Бабушка вже потім поняла, шо то бомба вибухнула, кинута з літака. Плакала, вспоминала свою першу війну (Другу світову. - Gazeta.ua). Не думала, каже, шо доживе до такого ужаса.

РУЇНИ ВОКЗАЛУ

Під час бомбардування 3 березня бомби з російських літаків поцілили в район залізничного вокзалу. Розташований на магістральній лінії Суми - Харків. Станцію відкрили 1895 року, коли тут пройшов перший вантажний потяг.

Ділянка залізниці поблизу вокзалу справляє гнітюче враження. Прямі лінії колії перервані вирвами від авіабомб. Поряд з обох боків - покинуті пошкоджені товарні залізничні вагони.
Від будівлі вокзалу залишився фрагмент тинькованої бокової стіни, фарбованої в зелений і білий, і місиво з битої цегли та дерев'яних балок навколо величезного кратера - бомба поцілила точно в станцію.

 

З-за рогу ще однієї розбитої будівлі повертає вздовж колій жінка в синій мохеровій кофті. Веде в руках велосипед.

- Я отут поряд жила, де розбили будинок. Там де сад був - величезна яма в дворі, - розповідає 75-річна Лідія Шандиба. - До того шо бомбили, тут ніхто вже не жив - усі злякалися. Перша бомба впала далі на нефтєбазу. Нас прєдупреждали, шо через нєсколько днєй будуть бомбить вокзал і оцю територію. А дальше, де пєрвий стрєлочний пост, впала бомба на третій день війни.

 

Жінка відпрацювала 32 роки на залізниці - з 1970-го й до пенсії. Прийшла стрілковою, потім працювала оператором при черговому станцією. І понад 20 років - у квитковій касі пасажирської служби. Отримала квартиру біля станції, прожила тут пів життя. Коли в районі залізниці впали перші бомби, перебралася на околицю міста до доньки.

- Сиділи в хаті, почули літак. Летів якраз понад нашою хатою. Ми стали тікать у погреб, а він освітив увесь двір. Ми бігли в погреб перелякані - це стільки тривоги було, шо не передать! Ніби проминув нас, ми стали на вєрхнєй ступєньке, а потім знову - летить. І як шандарахнуло! П'ять вибухів було. По нашому двору одна бомба попала. Там стояв гараж коло дома. Тепер нічого нема - груда землі, та й усе. Я оце прохожу повз, підійду, стану, дивлюся - і плачу, - намагається втримати сльози Лідія Василівна.

Подвір'я її будинку всіяне рівним шаром битої цегли, друзок, дерев'яних уламків, шматків труб газопостачання. Тинькована дерев'яна будівля подекуди пошкоджена, але дошки каркасу встояли. Цегляна прибудова та навколишні сараї й гаражі перетворилися на купу мотлоху.

 

На диво цілим є дерев'яний стіл із лавкою, фарбованою давно в блакитний. Та секрет у тому, що всю ударну хвилю взяла на себе стіна будинку. На столі залишилися чиїсь речі - шкарпетка, дитячий меч і маленька іграшка у вигляді трансформера.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Орки ходять по всіх хатах, вимітають продукти. Але сало не їдять" - як живе й приймає переселенців селище під боком у Білорусі

Зі зворотного боку будинку вибиті практично всі вікна - дивом вціліла одна рама на протилежному від вибуху куті. Тут немає ознак згарища - ані чорних слідів від пожежі, ані запаху. Пахне мокрим тиньком, із розбитих вікон тягне сирістю і сильним холодом.

 

Всередині, засипані штукатуркою та уламками, залишилися побутові речі: постіль на дивані біля вікна, рожевий дитячий комбінезон на кухонному куточку, стос цілих старих фаянсових тарілок. У кімнаті з розбитими та перекинутими меблями й обваленим зі стін тиньком - вціліла звичайна корпусна шафа з одягом. На її боковій стінці - православний календар з іконою Божої матері "Семистрільна", або як її ще називають - "Пом'якшення злих сердець".

- Вони (росіяни) нас давно ненавидять. Уніжали нас постоянно. Навєрно, того й сталося це все. Нема дружби, а вже ніде й не возьмеш, - підсумовує Лідія Шандиба.

НЕЛАГІДНА УКРАЇНІЗАЦІЯ

На протилежному кінці від будинку Івахненків є район Гусинка. Дістав назву від однойменної невеличкої річки. Тут теж переважає приватна забудова - одно- й двоповерхові будинки. Район більше схожий на невелике село, ніж на частину міста.

У перші тижні російського наступу Гусинка пережила важкі часи. Не було медикаментів, бракувало харчів і ліків. Та й не в кожному приватному будинку є достатньо міцний підвал чи погріб. А укриття під постійними обстрілами шукали сотні людей. Багато хто біг до місця, якому довіряють і де сподіваються на спасіння - до храму.

Церква архістратига Михаїла, зведена 1900 року, є не тільки архітектурною домінантою північної частини міста, а й місцевим духовним центром, а за останні два місяці - і гуманітарним.

 

Біля воріт зустрічає місцевий священник. Широко усміхається в темну густу бороду, мружить очі від вітру, який куйовдить сиве волосся з-під чорної скуфії та розвіває поли чорного підрясника.

- Отче, доброго дня. А скажіть, це правда, шо наша парафія наконєц переходить із московського патріархату в український? - випереджаючи нас, до священника енергійно підходить жінка років 50 в яскраво-червоному пальті, з макіяжем і дбайливо зачесаним пишним волоссям кольору пшениці.

- Ми давно Українська православна церква. Нічого не скажу ні про який переход. Но ми ще з прошлого мєсяца не упомінаєм патріарха Кирила, - відповідає батюшка, відводячи жінку в бік.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Данілов назвав головну мету Путіна в Україні

Недовго розмовляють і жінка, подякувавши, іде. Священник перепрошує, вітається.

- Я не вірив, шо почнеться війна, в страшном сні не міг уявити, - каже протоієрей 49-річний Георгій (Юрій) Сірий. - Коли прийшло усвідомлення, мене накрила панічна розгубленість. Не знав, як захистити себе,дружину, дітей та онуків. І в духовному плані всі сподівання розбилися. Я всігда, нєсмотря на 2014 год, думав, шо русскій чєловєк ніколи на мене оружиє не підніме. Думав, шо це всьо передьоргують, і від цього ще важче. Я цієї опасності не бачив і тому воно по мені, мабуть, так дуже ощутімо ударило. Розумів, що треба молитися. Та було важко, бо страх сковував тіло і паралізовував волю.

- До мене недавно приїжджали хлопці - воєнні. Як мої діти. Їх не зламаєш. Побачив у їх очах щось таке… Не зло. А шось присуще настоящим людям. Вони поїхали, а я вийшов і плакав. Потому, що мені так хотілося, щоб вони остались жить, - розповідає батюшка. - Коли я хоронив дитину 7 років, яка загинула від російських "Градів"... Я не зможу дивитися людям в глаза... Я не можу вспокоїться. Це страшне. Дідусь, який лежав біля неї, вбитий тоже, намагався закрити її собою і не зміг - осколок пройшов наскрізь. Оці взриви, отут самольот літає, все трясеться, люди в горі страшному. Це все давить... Як після цього всього побаченого остаться тим, ким ти був? Все помінялося.

На питання про вихід із московського патріархату, отець відповідає обережно й стверджує: "Як і у солдата - присяга має бути одна". Але щиро визнає, що помилявся у своїх поглядах і сильно кається за це.

- Скажу чесно, раніше так радикально проукраїнськи не думав. Всігда склонявсь до того, що є слов'янський мір, який ближче до нас, ніж западний. І шо він дає більше духовної свободи. Но я думаю, що ошибався. Я це зрозумів після початку війни (ідеться про початок широкомасштабної агресії РФ із 24 лютого. - Gazeta.ua). Війна, яка почалася в Охтирці, зробила мене українцем, можна сказати. Я був ним і до цього, но тіки в паспорті. Буду чесним. Хочу стати християнином в українській церкві. І ця українська церква должна буть, на мій погляд, законною. Якщо нічого не зміниться, вряд лі я зможу служить, - опускає очі.

 

Отець Георгій із місцевим підприємцем Віталієм Євтєєвим і прихожанами з першого дня повномасштабної війни організували в церкві гуманітарний центр. Впускали у храм людей, які рятувалися тут від авіанальотів та артилерійських обстрілів, облаштовували для них спальні місця. А потім зробили майже неймовірне - почали випікати власний хліб і виготовляти макарони. Ця їжа врятувала від голоду не одну тисячу жителів Гусинки. Вони приходили по випічку в церкву. Тим, хто не міг, хліб привозили додому.

- Ви мені вибачте. Але маю бігти на похорон, - каже наостанок отець.

70

літрів фарби витратив на мурал на стіні Охтирського міського центру культури й дозвілля художник Ігор Шевченко, станом на 16 квітня. Зобразив голуба на тлі українського прапора.

"Пробачимо московитів після повної перемоги" - священник

Охтирський храм Успіння Пресвятої Богородиці Православної церкви України є єдиним, який із моменту зведення підпорядковувався українській церкві - спершу Київському патріархату, а після набуття томосу перейшов під юрисдикцію ПЦУ.

У храмі від початку служить отець Андрій Бринчак.

- Винуватий не тільки Путін, а весь народ, який його підтримує. Це - колективний Путін, який вбиває українців, - говорить отець про агресію РФ в Україні. - Так само винні всі, хто пропагував ідею "русского мира". Це стосується і політиків, і церковного життя. Всі типові храми Сумщини підпорядковуються московському патріархату. Із них десятками років ішли ідеї про триєдиний народ, про святую Русь. Це ідеї, із якими й прийшли окупаційні війська.

 

Він закликав прихожан і священнослужителів УПЦ МП зробити вибір та об'єднатися з народом.

- Ви ж чули проповіді патріарха Кирила, який казав, що проти фашистів воюють? Треба визначатися. Бо дехто з охтирських священиків московського патріархату возить допомогу солдатам, а на проповідях кажуть, що треба переждати, - веде далі батюшка. - Ми переможемо безперечно. Наш народ перед Богом справедливий, бо ми нікого в історії не окуповували.

- Чи зможемо ми простити росіян? - питаємо.

- Прощення дістає той, хто його просить. Ми пробачемо московитів після повної перемоги. Коли на тебе наставлений автомат чи дуло танку - ти не можеш простити. Хай опустять дула автоматів-танків. І тоді наш народ їх пробачить. Але тільки після повного миру. Зараз про це не може йтися. Бо вони щодня вбивають десятки наших жителів. Вони приносять страшне горе.

×