"Онукова жінка мене поїдала. Сказала, що хочу тікати" - як виживає "бабдом" у глибинці

28

– Була дільнична лікарня і стаціонар. У 2007 році все закрили. Одна бабушка Олександра Платонівна жила там. Каже: "Куди я піду?". Так і осталася. Був у неї обігрівач-вітродуйчик, електрика. Приписали бабу Шуру. Потім ще одна жінка прийшла. Сільрада взяли будівлю на баланс. Був, як будинок престарілих на громадських засадах, - каже бібліотекарка із села Худоліївка Семенівського району на Полтавщині 55-річна Олена Ярошенко.

У селі діє неофіційний будинок для літніх людей. Станом на кінець лютого там проживало шестеро людей — 2 жінки та 4 чоловіка. За перебування віддають 75% пенсії. Місцеві називають притулок "бабдомом". Офіційно його статус затвердити не можуть, бо потрібно аби були спеціально облаштовані приміщення, медперсонал тощо.

Фото: Ольга Стенько

Аби будинок функціонував, сільрада віддавала його в оренду комусь із мешканців. У 2020-му році місцеві депутати подовжили орендарем будівлі на наступні 10 років записали Олену Ярошенку. Окрім бібліотекарської роботи, вона у вільний час дбає за мешканців притулку. Крім неї літніми людьми опікують чотири жінки. За роботу отримують по тисячі гривень у місяць.

Були часи, коли у "бабдомі" жили по 13 людей.

– Одну бабушку син привіз, а сам у Чехію поїхав. Вона шкоди наробила – зірвала різьбу на газовому крані. Вранці кухарка почула запах газу і перекрила. Потім жінка постягувала всі кроваті в кучу. Даже дуже важкий диван, який ми утрьох ледь рухали. Третього дня мусив її син вернутися та забрати. Відвіз на Полтаву. За місяць померла, – додає Ярошенко.

Будинок для літніх – це одноповерхова цегляна будівля, колись фарбована в білий колір. Від дороги відділена невисоким дерев'яним парканом. Від низької хвіртки до ґанку веде вузька пішохідна доріжка. Ділянка навколо будинку – 7 соток. Тут є старі господарські будівлі: погрібник, гараж, розвалений сарай. Два дерев'яних туалети – старий, яким не користуються, на межі ділянки. Біля сараю – новіший, але теж вже з прогнилими дошками.

В сараї провалився дах, вивалилася стіна. Купою навалені старі ватяні матраци, якесь лахміття. Між стінами розтягнута мотузка, на ній сушаться запрані ганчірки і жіноче спіднє.

 

За сараєм на землі – смітник. Рівним шаром розкидані харчові відходи, пакети, пляшки з-під горілки, банки та кришки з-під консервації.

Біля ґанку порається, зчищаючи розмоклий сніг, невисокий худий чоловік у чорній трикотажній шапці, картатій сорочці та камуфляжних штанах.

– Добрый день. Заходите. Ольга Александровна как раз убирает, она на кухне, – каже Борис Гафулов, 78 років.

За коричневими вхідними дверями – холодний передбанник. Під вікном невисокий критий клейонкою стіл. На ньому алюмінієва миска з водою на дні, шматок мила – поруч. Двері праворуч ведуть в невелике приміщення без вікон. Стара груба, якою давно не користуються, накрита квітчастим флісовим пледом. На старій тристулковій шафі з дзеркалом стоїть зелена пластикова миска. Далі- довгий вузький коридор з дверями в 6 житлових палат. У кінці - двері в господарчу частину будівлі.

Кімната відпочинку прохідна. Навпроти входу – наступні двері. Там стоїться рукомийник. На столі старі каструлі, лежать газети. Диван займає простір вздовж стіни до вікна. Застелений бежево-чорним покривалом. В кімнаті є телевізор.

В наступній кімнаті загального користування стоїть шафа та акуратно заправлене залізне ліжко. Працює душова кімната з прозорими дверцятами. З обох боків – пральні машинки.

 

– Доброго дня. А я якраз прибираю. Поли з хлоркою мию каждий день, – каже санітарка Ольга Ярошенко. Це висока блондинка міцної статури в білому халаті поверх одягу. На руках – жовті гумові рукавички. – Якби ще ремонт якийсь хоч хто допоміг зробити – та ви шо! У нас тут газ, тепло. Вікна хоч які повставляли. Я тут 24 роки медсестрою працювала, коли функціонувала ще лікарня. Потім доробляла в амбулаторії. Зрештою так і осталась. Із різних сіл у нас люди. Їм про нас соцпрацівники розповідають.

Опалення в "бабдомі" газове. На кухні газова плита, фарбовані полиці. Морозильна камера на 6 прозорих ящиків. У кожному в пакетах лежать продукти. Холодильник розташований в іншій кімнаті. Відключений.

– Є крупи, два мішка макарон, овощі – морква, цибуля, картошка. Мука, сахарь, – каже Ольга Олександрівна.

Перша праворуч у коридорі – чоловіча кімната, розрахована на 4 мешканців. Обстановка аскетична: 4 ліжка, 4 тумбочки, 4 стільці. Меблі всі різні. Гола дерев'яна підлога фарбована в темно-червоний колір.

Ліворуч біля входу ліжко 67-річного Віктора Богданова. Живе тут близько 4-х років. Чоловік лежить, закрившись ковдрою до неголеного підборіддя.

 

– Я сам з Семеновки. Но, попал сюда раньше, чем там открыли дом престарелых. Предлагали переехать в Семеновку – не хочу. У меня есть родычи. Точно не знаю, приходили сюды до меня или нет, – каже.

Віктора Олексійовича у притулок привезла рідна сестра з села Вербки неподалік Семенівки. У нього є діти, але ніхто не навідує. У минулому мав великі проблеми з алкоголем. Зараз хворіє, більшість часу проводить у ліжку.

На дальньому ліжку сидить Анатолій Колішенко, 78 років. На ньому чорні трикотажні спортивні штани, заправлені в шкарпетки. Зверху – світла сорочка і сірий піджак старого крою.

– Він у нас вже років 10. По нього з головою сільради їздили до Семенівки. Тамтешня селищна голова Людмила Милашевич позвонила. Мовляв, один, замерзає. Жив сам в страшних умовах, антисанітарія. Сусідка ходила до нього топити в хаті і поїсти приносила. Син є, якого він покинув у півторарічному віці. Раз приїздив сюди навідать батька. Анатолій Павлович давно не в собі. Раніше пив сильно. Порізав одного дєдушку в нас. Часто буває агресивний, гамселить ціпком у стіну. Останнім часом майже не ходить, – каже Ольга Ярошенко.

 

Чоловік потребує консультацію психіатра. Його думали покласти на лікування до психоневрологічного стаціонару. Та закон не дозволяє – людина має добровільно дати дозвіл на такі дії, додають у притулку.

Ще одна чоловіча кімната – останні з трьох дверей праворуч по коридору. Розрахована на 2 пожильців. Тут обстановка затишніша. На вікні – фіранка з зеленого шифонового тюлю. Біля ліжок на підлозі – килимки. На столі в кутку працює маленький телевізор.

– Я тут дольше всех живу, 9 лет. Родился и жил когда-то в российской Казани. Там папка похоронен. Там остались и мои две жены. Дети есть. Внук был, но разбился на машине. Поехал с бабушкой, попали в аварию. Она выжила, а его не стало, – каже Борис Гафулов. – С тех пор, как мамка померла, приехал в Украину. Не помню уже в каком году. Сначала был в Глобинском районе в селе Чапаево. Работал скотником в колхозе. Потом вышел на пенсию. Когда умер сельский голова, уехал оттудава. В разных местах жил, а потом привезли сюда. Тут раньше была больница, а стал бабдом. Когда я приехал, двое людей жили. Но, они уже поумирали. Нема больше никого из тех. Один остался. Прописан в бабдоме, – показує український паспорт.

Борис Борисович був безхатченком, жив на вокзалі. Звідти його й привезли соцслужби до Худоліївського будинку в 2011 році.

 

– Сначала помогал тут по хозяйству. Кухарки тогда не было – денег не было. Сам все делал. А когда тут жильцов добавилосьь, деньги нашли и появились сотрудники. Все работает за счет нашей пенсии. У меня она 1600 гривен. На руки дают 300. Остальное идет на проживание и питание. Кормят хорошо. За коммунальные платит Елена Васильевна. Я еще подрабатываю в селе. За курами, поросятами смотрю. Могу птицу ощипывать и разделывать. Помогаю одной женщине. У нее два сына, но они свое хозяйство ведут. Заработал вчера 300 рублей. В смысле, гривен, – розповідає чоловік. – В соседней Мусиевке тоже есть бабдом. Там знакомые бабушки живут – две осталось, остальные поумирали. У нас условия лучше.

– Борисович, ізвіняюсь. А де ви хлорку діли, яка отут стояла, – широко відкриваючи двері до кімнати, голосно питає санітарка.

Борис Борисович встає з ліжка та шукає в кутку під ним пляшку з відбілювачем "Білизна".

– Ох, біда-біда, – зітхає жінка, прихилившись до дверного косяка. – Біда зі старими. А де ж їм бути? Під забор же не повикидаєш?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У кожного своя квартира: діаспорянин порівняв українські та нідерландські притулки

З неопалюваного коридору до кімнати тягне холодним повітрям. Борис Гафулов віддає "білизну" та повертається на ліжко. З-під газет на столі дістає потертий зошит, із нього – старе жіноче фото середини минулого століття. З коричневої фотокартки лагідно дивиться круглолиця чорноброва жінка в темному сарафані строгого крою та білій блузці з коротким рукавом. Їй років 40. Точніше вік важко зрозуміти, бо жінку старить бавовняна світла хустка, зав'язана під підборіддям.

– Моя бабушка, уже покойная. Мария Архиповна Шендрик. Она сама с Веремеевки была. Судьба такая тяжелая у нее. Обижали в Веремеевке, переехала в Липники (Вереміївка, Липники - села в Семенівському районі. - Gazeta.ua). А потом сюда ее перевезли. А дом там люди сожгли – был возле остановки. Она здесь лежала, жили мы с ней в этой самой комнате вместе. Я ей помогал. Когда упала, сам поднимал. Слегла. К ней фельдшер ходила, тут недалеко живет. Умерла Мария от простуды, которая дала осложнение на легкие. 19 января был год, – чоловік схлипує, відвертається до вікна, витирає сльози.

"Бабусею" Борис Борисович називає свою подругу, з якою разом жили до минулого року в "бабдомі".

 

Сусід 68-річний Микола Юхименко спостерігає за розмовою на ліжку, посміхається.

– Я сам із Сотницького Гребінківського району. Жив з батьком і матір'ю. Батьки померли, переїхав до Худоліївки. Дітей не маю. З родичів осталась сестра Галька, – каже Микола Іванович. – Раньше був трактористом у колхозі. Земля осталась – гроші за паї получаю. А будинок розібрали. Син дружини продав комусь.

Микола Іванович жив із дружиною Зіною в будинку у Худоліївці. Рік тому наприкінці січня вона померла.

– Они оба любили выпить. Зина как раз получила деньги за пай. Ну и загуляли. Они из магазина вышли, я за ними шел. Говорю: "Зина, идите домой, выспитесь, захотите выпить – принесите и пейте дома". И пошел себе. А ей, наверное, стало плохо – вроде тромб оторвался. Она на улице упала. Коля домой пошел. Утром встал, а ее нет. Пошел искать, а она там лежит. Хорошей жинкой была. И Коля хороший. После того живет в бабдоме, – розповідає про приятеля Борис Борисович.

– Замість мене пенсію получає одна жінка, колишня сусідка Наташа. В магазині робе. Вона мене провідує, як опікун. Єслі шось нада, приносить, – додає Микола Іванович.

У жіночій кімнаті ліворуч від входу на стіні прікріплений вішак з полкою та гачками. Далі – стара двостулкова дерев'яна шафа, оздоблена шпоном, із дзеркалом на фасаді. Закрита на великий навісний замок. Впритул до неї стоїть старий прямокутний обідній стіл, застелений червоно-білою тонкою скатертиною. Зверху накрите декількома газетами. За столом – ліжко застелене біло-зеленим покривалом. Посередині згорнувся клубком смугастий кіт.

 

– Мурчик. Всішний. Спать ходить до Бориса. Коли Ольга приходить мить підлогу, то тікає до мене, – заходить до кімнати Ольга Стусенко, 82 роки. Вона невисока на зріст. Йде повільно, всідається зручно на ліжку. – Все життя прожила в Худоліївці. Працювала дояркою в колгоспі. Заміж не ходила, дітей не мала. Мій брат женився. Його невістка з Сумської області. Онукова жінка мене поїдала. Так я вже плакала! Пішла до голови, сказала, що хочу тікати. Він мені сказав, шоб я переходила. 25 грудня, перед прошлим новим годом, переїхала сюда. Так шо тут живу більше року. Братова невістка од мене требувала, щоб я їй пай свій віддала. Я сказала: "Ти чужа – не віддам!" Ні копійки не дала їй.

Жінка зіщулюється, плаче. Крупні сльози котяться по її зморшкуватим щокам. Витирає кінчиком теплої хустки.

– Пенсію щомісяця получаю. Було 2500, додали ще 300 гривень. З неї 1700 віддаю в бабдом на харчі і комунальні. Тим шо остаєцця – розпоряджаюся. Сардельки купляла, канхвети. Недавно масло брала. А ще нада куплять таблєтки – і мочовик больний, і серце, давлєніе скаче. Врача в нас нема. Таблєтками помагає чоловік один – Володимир Михайлович. Привозить нам допомогу. Було, врач приїжджала з Мусіївки. Подивилася мене, послухала. Треба, каже поїхати просвітитися (зробити рентген. – Gazeta.ua) в больніцу в Хорол. Прийшлось нанімать машину. В однієї жінки, що в нас тут завтра прийде чергувать, хлопець на машині робе - Гриша. Заплатила йому 300 гривень. А ще 450 в лікарні оддала за те, що світили. Сказали, шо я печінку застудила.

Крім племінника жінка має сестру Галину, яка живе у селищі міського типу Гаспра в Криму.

– Я їй звонила, просила: забери мене до себе. Не можу, каже, тебе тут не припишуть. Сказали: "Чужих нікого не брать".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ООН фіксує примусові виселення українців з Криму

- У неї там була хата, яку потім знесли. Замість неї поставили п'ятиетажку. Я там два раза була в неї у гостях. Приїжджаю раз, а дом номер 15 не одноповерховий, а отакий великий. Ото, кажу, ти хорошо живеш, – сміється Ольга Якимівна.

Згоджується розповісти про щоденний режим у "бабдомі".

 

– Ранком прокидаюся коли як – не рано й не пізно. Якби в своїй хаті, то раньше би вставала, бо треба поратися. А сьогодні встала, постірала трошки свого. Тут є машинка, но я своє більйо нікому не даю. Руками прала. Сходила повісила на вулиці – сховала, щоб його ніхто не бачив. Як підсохне, зніму і перевішу на бильця ліжка. Ото і вся робота. Ще можу почитать газети, без окулярів бачу. Виписую три, поштарка носить. Ходю, бува, на село – до однієї жінки, щоб мені спідницю підшила, бо розтяглася резинка. А ще купила кохту теплу. В одної жінки, яка приїжджає у село речами торгувати. Каже: "Бери. У тебе нікого немає. Для себе живеш". Я взяла і оддала 600 гривень.

У жіночій кімнаті тепло.

– Як були морози, тріснуло вікно, – загадує Ольга Якимівна. – Так бахнуло, шо я злякалася. Газовщик казав, шо неправильно вставили вікно, тому й тріснуло.

Прошу Ольгу Якимівну розповісти про Худоліївку.

– Раніше був у Худоліївці великий колгосп. Я там пропрацювала з 19 років і до пенсії. Тоді село було ще людне. Моя нинішня сусідка Марія, працювала поштаркою. То ще великими сумками розвозила газети на велосипеді.

– Доброго дня! Я вам дещо привіз. Щас будем одкривать посилки, приходьте мірять, – відчиняє двері чоловік середніх років у світло-коричневій куртці і з блакитною медичною маскою на обличчі. Це – депутат обласної ради двох скликань, місцевий фермер Володимир Ярошенко. Опікується притулком. Привіз посилки, які стареньким надсилають небайдужі люди з різних міст.

 

Ольга Якимівна дякує. Перебирає одяг, шукає іншу хустку. Її сусідка 77-річна Марія Рева неквапливо одягає світло-блакитний флісовий халат. Підперезує поперек вовняною хусткою.

– Да, було діло, робила поштаркою, – каже Марія Михайлівна. - А потім у мене в 1971-му народилася дитиночка, наступного року удвох поїхали в Лубни. Чоловіка не було. Там і жили до 1993-го – у тих проклятих Лубнах. Виховувала дитятко сама. Працювала на разних роботах. Була й на пошті. Звідти – на хлібзавод. Працювали в 3 зміни. Тяжко було, то перейшла двірником робити. 4 годи прибирала тротуари. А зими такі страшенні, шо не могла й того виконать. Потім пішла в майстерню, де ремонт побутової техніки, прибирала. Ото вже там доробила і до пенсії. А тоді повернулися в Худоліївку – знакома жінка пустила. Потім тієї бабушки не стало, то ми з дитятком вдвох жили в її домі. 2016-го переїхала в бабдом, бо в хаті стало холодно, сили немає рубати дрова, опалювати. Хата стоїть закрита.

Жінка взуває теплі повстяні капці на штучному хутрі з застібкою-блискавкою спереду.

– Синочок мій, Саша, теж у притулку. В Пирятинському районі, село Кроти (відстань від Худоліївки 120 км. – Gazeta.ua). Так сталося, що пішов у Житомирську область. Йшов і не в силах був дійти додому, зайшов у скирту соломи. Там лежав на холоді. Його знайшли, а ніжки не врятували. Тепер у приюті, – Марія Михайлівна повертається назад, де між ліжком і стінкою прикріплене вицвіле чорно-біле фото статного юнака в формі радянської армії. – Було дитятко при здоров'ячку. В армії відслужив, як положено. А потім таке сталося. 22 лютого виповнилося 50 років.

Жінка розповідає, що поки мала сили, навідувала сина в притулку – наймала машину та їздила.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В Україні перевірять будинки для літніх людей

– Хотіла забрати його сюди, щоб разом бути. Сказали, що немає таких условій. Він на колясці. А я туди не можу переїхати, бо там самі мужчіни. Тепер у мене стала сильна слабость, не знаю чи побачу його ще колись.

Розваг у притулку немає взагалі, додає жінка.

– Телевізор є. Але він тільки до обіду відкритий. А потім кухарка роздає обід і закриває там все. Щоб не поламали.

– Якимовна, а йдіть сюда, – заглядає в двері Ольга Олександрівна.

Ольга Стусенко виходить і йде до спільної кімнати відпочинку. На столі поміж кімнатних квітів стоїть коробка з рибними консервами та ікрою мойви в скляних баночках. На дивані розкладені трикотажні светри, коробочки з ліками, теплі шкарпетки, 10 пар нового теплого кімнатного взуття. Жінку запрошують обрати собі речі.

 

– Нам дуже помогає Володимир Михайлович. Він депутат обласної ради. Знаю його давно, мій однокласник. Однофамільці, але не родичі. У нас тут пів села Ярошенки. Як звертаюся до нього за речами, то каже: "Пиши список, я передам, може пришлють", - розповідає Олена Ярошенко. – Раніше ніхто нам не допомагав. Був фермер Мокляк, який привозив продукти – давав у фонд розвитку сільської ради. Цукор, борошно, олія, морква, капуста. Ми ходили по людях просили, як не було – збирали садити. А так старенькі виживають за ті копійки, що платять. За воду не платимо, бо скважина. За гроші жильців купили кабінку душову. Поставили 6 вікон. 5 тисяч гривень виділила сільрада – на 2 вікна і двері. Інше додав Володимир Михайлович з фонду розвитку.

Як треба продукти – наймаємо машину, їдемо на базу, скупляємося. А нащот одежі – то, хіба, було, територіальний центр із Семенівки привозив. Але вони привозять таке, шо куди воно годне. Тепер треба постільного – але хто нам його дасть.

Володимир Ярошенко до волонтерства долучився з перших днів війни на Сході. Передавав у зону АТО продукти, в тому числі з власного фермерського господарства. Збирав та закуповував необхідні речі, медикаменти. Підтримує зв'язки з волонтерськими спільнотами по Україні.

 

– Передаю потреби мешканців притулку волонтерам. Вони шукають потрібні речі. І пересилають сюди. Отримую на пошті і привожу. Сьогодні передали тепле взуття, продукти харчування, - каже Володимир Ярошенко. – В попередніх посилках передавали ліки. Це особливо важливо, бо в них тут немає нічого. Обласне комунальне підприємство "Полтавафарм" закрили, його аптека тут була. Тепер – немає. Сільський голова, поки був, привозив все що треба, як їхав. Тепер сільраду розформували, приєднали Худоліївку до Оболонської територіальної громади, а туди їхать – 37 кілометрів. Без всякої згоди людей об'єднали. До Хоролу, і даже до Семенівки, було би ближче.

За проживання у "бабдомі" мешканці платять, коли отримують пенсію. Її приносить поштарка Наталія.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пенсійний вік для жінок підвищать з 1 квітня

– Хто 1200 гривень віддає, хтось 1700. Не більше 75 процентів пенсії. Рештою розпоряджаються на свій розсуд, - каже Олена Ярошенко. – Знімаю показники лічильників, плачу за газ та електрику. Закуповую продукти – Наташа каже, що треба. Дивлюся, щоб був порядок, як дівчата прибирають. Організовую, щоб огород посадить. У нас електрики нагорає і 500 кВат. Бо ж електричний бойлер. І кожного дня стірають машинкою. У нас же морозілка. А газу десь 450 кубів.

За словами Олени Василівни, Худоліївська сільська рада будинку не допомагала. Практично все робилося в притулку силами його мешканців. Завели в будинок воду, зробили каналізацію, газифікували.

– Оце приміщення передається на баланс до Оболонської громади. Борис Пустовойтов, сільський голова громади, обіщав допомагати. І зарплати нам платити обіцяв. Приїхав, подивився все, спитав що нам треба, – каже жінка.

Їжу у "бабдомі" через день готують дві мешканки Худоліївки — Наталія та Світлана. Часто подають супи, борщі, макарони з котлетами, компоти.

 

– Чи добре годують і чи достатні порції, щоб наїстися? – питаю у мешканців.

– Если мне нужно что-то из продуктов, я иду в магазин. И другим покупаю, если что-то заказывают мне, – відповідає Борис Гафулов. – Нас тут кормят три раза. Не предупреждают заранее, что готовят. Меню нету.

– Єслі шось нада, я в магазині купую. Буває, шо наїдаюся. Добавку? Ні, не дають, – з осторогою каже Марія Михайлівна.

– В селі молочко беру домашнє. Ця жінка нам то молочне варе. А свіже купую собі сама, – додає Ольга Якимівна.

Після роздачі обіду співробітниці притулку закривають господарську частину і йдуть. Виходить, що вільного доступу до душової, пральної машини, кухні з холодильником та кімнати відпочинку з диваном і телевізором у стареньких немає.

– А хто за ними глядітиме? Борис п'є, виносить все до чого дотягнеться, і продає. Якось кран зламав – а якщо потоп влаштує? Треба щоб тут з ними був хоча б у день постійно соцпрацівник. Він то у селі є, але ніколи сюди не приходить. Може, новий голова допоможе вирішити це питання, – коментує Олена Василівна.

У Оболонській сільраді обіцяють працювати над житловими умовами, які є у притулку.

 

– Ця будівля є на балансі Оболонської сільської ради. Минулого тижня за рахунок спонсорської допомоги привезли туди харчі. Систематично допомагатимемо їм у вирішенні проблем. Маємо домовленості з окремими товаровиробниками, які надаватимуть крупи, борошно, олію, м'ясо. Створений центр соціальних послуг, який опікуватиметься цим будинком. Директору поставили задачу вивчити всі їх потреби та вирішити проблеми, – розповідає заступник Оболонського сільського голови Сергій Стадніченко, 36 років.

ХУДОЛІЇВКА

Старовинне козацьке село, виникнення якого датують XVI століттям. У середині XIX століття Худоліївка була вже волосним центром, налічувала 257 дворів, у яких проживало 1758 жителів. За свідоцтвом 1863 року, Худоліївка вже мала 2039 жителів, а в 1885 році — 2130. Зараз населення села складає 459 осіб.

В радянські часи в селі діяв колгосп імені Чкалова та його молочно-товарні ферми. З 2003-го колгосп розформований, ферми закриті. На території Худоліївки працюють 3 фермерських господарства.

Село знаходиться на рівному віддаленні, близько 30 км, до міст районного значення – Хоролу та Лубен і селища міського типу Семенівка.

Транспортне солучення в селі обмежене. Дістатися до Худоліївки можна лише рейсовим автобусом Лубни – Кременчук, який виконує маршрут раз на день тричі на тиждень – у п'ятницю, суботу та понеділок.

Про стару Худоліївку згадує її корінна мешканка Ольга Стусенко.

 

– Раньше Худоліївка була великим селом. Багато людей тут жило. Помню, в дитинстві, годів 10 мені було, случилася бешиха. Мама повели мене до бабки вишіптувати. Ми йшли довго через усе село, в сусіднє. А нам назустріч везли вози з трупами і з іще живими, поскидали їх на купу. Мама сказали, люди від голоду мерли. Їх везли в ями скидати. У нас від голоду вмер тільки мамин один синок. Проти мене старший – він 1927-го року був, а я 1938-го. Нас у неї семеро дітей було. Батька забрали на війну, там і вбили. Як німці прийшли, забрали єдину корову в нас. А потім голод прийшов. Ми ловили карасиків. Копали корінці. З акації гілочки і квітки їли. Вижили, бо нас мати роздала по сусідніх селах чужим людям.

×