– Юлі плаття погладь. Сашці – вуха почисть. А сама – гроші не забудь на проїзд. Справишся. Ти в мене – умнічка, – чути чоловічий голос із кінця маршрутки Київ – Полтава.
Зранку виїжджаємо компанією зі столиці. Повертаємося після футбольного матчу Україна – Іспанія. Втомлені. Гра завершилася пізно, ще й наші програли. Проїжджаємо Бориспіль. Чоловікові позаду знову дзвонять.
– Плаття – рожеве, вухочистки – в тумбочці, а гроші – під моєю подушкою. Давай швидше, в школу запізнитеся. Мало в мене мороки, щоб класна керівничка висказувала. Лєночка, набереш після першого уроку, – кладе слухавку.
Через годину крізь сон чути:
– Як це не було автобуса? Дзвони у школу, признавайся, що не встигли. Залишайтеся вдома. Постав воду на м'ясо. Приїду – будемо варити борщ. Ні, кричати на вас не буду, – стишує голос.
У Пирятині водій дає 15 хвилин. Чоловік із телефоном не виходить. З вулиці чути його розмову.
– Точно немає м'яса? Не переживай, я куплю. Ні, мені не важко донести. Буду години через півтори.
Чоловік виходить у Хоролі на автостанції. Спирається на ціпок. Помічаємо, що в нього до коліна немає ноги. Біля дверей його обнімають троє дітей. Продавщиця з кіоску готує каву і розповідає, що він – боєць АТО. Дітей виховує сам. Взимку на війні втратив ногу. Тоді ж від нього пішла дружина. Щотижня їздить у лікарню у Київ. На господарстві залишається найстарша донька 15-річна Олена.
Водій маршрутки наздоганяє їх, запихає в кишеню Олені 100 гривень – вартість проїзду. Мій товариш чіпляє футбольний шарф із написом "Україна" на шию чоловіка. Він розгублено дякує. З дітьми прямує у продуктовий магазин, виходять із м'ясом.
У маршрутці всі мовчимо.
1 
1
Коментарі