Остап Вишня

 

Ніколи не розумів гумору Остапа Вишні. Геть зовсім до мене не доходили його жарти — ні в дитинстві, ні тепер. Я ладен сприймати найабстрактніші анекдоти і не-простий англійський гумор, який зовсім не смішить більшість моїх земляків. Особливо ціную польські жарти. Обожнюю Гашекового "Швейка". Іноді здається, що нема нічого кращого за наші анекдоти про двох кумів…

Мене завжди переслідувало враження, що Остапа Вишню все життя примушували жартувати. Хоча насправді в душі він був фігурою глибоко трагічною. Бо й життя його було невеселе. Але й сьогодні, кого не запитай, усі скажуть, що саме він — еталонний український гуморист.

Комплекс Остапа Вишні — це коли людина не просто займає чуже місце, а ще й доводить свою першість і винятковість. Наприклад, мер старовинного міста, який понад усе любить рідне село. Хірург, який забуває скальпель у животі пацієнта...

Грабіжник ніколи не попадеться на гарячому

Але життя чомусь здебільшого складається з постійних пострілів у молоко, гри обставин і випадковості, які змушують клоунів плакати, а ректорів співати. І десь у цьому несправедливому світі тобі треба знайти своє місце. Щоби й потім, через півстоліття після смерті, якийсь молодий нахаба не написав, що ти половину життя марно грав Остапа Вишню, тоді як тобі годилося бути Павлом Губенком. Бо йому, бач, не смішні твої жарти.

Із іншого боку, страшно подумати, коли всі потраплять на свої місця. Тоді шулер завжди перемагатиме чесних гравців, грабіжник ніколи не попадеться на гарячому, а снайпер влучатиме у своїх жертв. Надто коли він сидить на даху сусіднього будинку і цілиться тобі в душу.

×