Нарешті кінопрокатники зрозуміли, що виконувати рішення Конституційного cуду про обов"язковий переклад українською мовою показуваних у кінотеатрах фільмів таки доведеться. Ніщо не могло пояснити їм це так ефективно, як перша відмова Держкіно видати прокатне посвідчення неперекладеній стрічці.
Cаме каральні заходи найкраще переконують наших громадян у потребі дотримуватися закону. Бізнесмени — не виняток. Коли їх змушують виконувати якісь приписи вже сьогодні, вони нарікають, але роблять — хіба що можуть відкупитися. А коли їм пропонують починати виконання за якийсь час або переходити до нього поступово, вважають, що можна не напружуватися. Мовляв, мало що ще може статися.
Часто влада з часом змінювала думку або змінювалася сама, тож по досягненні "дня Х" про заплановані зміни вже ніхто не згадував. Саме так було з постановою 2006 року про поступове збільшення частки україномовних сеансів у кінотеатрах. Коли настав час її виконувати, замість "нашоукраїнців" урядували "реґіонали", які мали на це питання інший погляд. Але ще до зміни уряду дистрибутори вирішили, що чекатимуть запланованого часу виконання, а потім спробують викрутитися — в чому їм допомогли суд, який скасував постанову, й уряд Януковича, що відмовився подавати апеляцію.
Тепер допомоги чекати, здається, нізвідки. Рішення Конституційного Суду оскарженню не підлягає. А Міністерство культури хоча й готове посприяти кінопрокатові податковими пільгами, але вимагає виконання суворого вердикту ще до того, як парламент ті пільги розгляне, й незалежно від того, чи схвалить.
У цьому питанні змішалися право, бізнес, культура та, звісно, політика. Спробуймо виділити головні аспекти.
Із правового погляду варто наголосити, що ані норма закону, ані її судове тлумачення не є дискримінацією російськомовних громадян, про що поквапилися заявити деякі політики й бізнесовці. Адже закон і, слідом за ним, КС вимагають наявності україномовного перекладу (звукового чи титрового) на кожній фільмокопії, а не відсутності російськомовного. Тобто, йдеться не про позбавлення російськомовних громадян права дивитися фільми рідною мовою, а про надання такого права — ще тільки права, а не фактичної можливості — україномовним, які багато років були його позбавлені. Цим, до речі, нинішні "правозахисники" не переймалися.
Щоправда, наказ Мінкульту про обов"язковість звукового перекладу всіх фільмів, окрім показуваних мовою оригіналу, виходить поза межі законодавчої норми, що дозволяє не лише звук, а й субтитри. Це "самоправство" чиновників може бути оскаржене в суді. Але якщо з буквою закону міністерська вимога й не узгоджується, то духові забезпечення права громадян дивитися фільми українською мовою вона цілком відповідає.
Міністерство культури готове посприяти кінопрокатові податковими пільгами
Адже якщо не вимагати звуку в усіх фільмах, то наші бізнесмени не робитимуть його ні в яких (окрім голлівудських, де за це платить виробник), бо так дешевше. Тоді матимемо дрібненькі титри українською, що не зарадять навіть глухим. А звук усюди буде російський, тобто реального споживання кінопродукту рідною мовою україномовні громадяни й далі будуть позбавлені. Як було й до ухвали КС, коли одержати прокатне посвідчення можна було за наявності бодай якогось числа перекладених копій: багато компаній випускало три чи п"ять копій з україномовними субтитрами й 30 чи 50 — із російськомовним дубляжем.
Із погляду бізнесу, цілком природно не витрачатися на те, без чого можна обійтися. Але так само природно для держави обмежувати цю економію в тих випадках, де вона загрожує задоволенню важливих потреб громадян. Мало хто заперечує проти втручання держави з метою забезпечити наявність огорожі довкола будівельних майданчиків, відсутність шкідливих домішок у харчах чи показ еротичних фільмів лише в той час, коли діти здебільшого сплять. У низці багатомовних держав влада вирішила, що й задля надання громадянам змоги подивитися фільми рідною мовою вона має право обмежити свободу бізнесу робити якдешевше. Інакше в Квебеку іноземні стрічки й далі демонструвалися б лише англійською, а в Каталонії — іспанською.
Звісно, не кожній мовній групі можна таку змогу забезпечити: для сотні чи навіть тисячі осіб це економічно нездійсненно. Проте якщо держава не забороняє привозити фільмокопії мовами меншин із їхніх "етнічних батьківщин", то й ці групи не будуть дискриміновані, принаймні в принципі. Хоч би як там було, чисельність носіїв української мови робить переклад фільмів економічно спроможним, що засвідчив досвід першого року українізації прокату — тоді ще необов"язкової.
Є й іще один аспект — культурний. Більшість українців не лише добре розуміє російську мову, а й прихильно до неї ставиться чи принаймні звикла до її вживання і вважає його прийнятним.
У проведених останнім часом соціологічних дослідженнях за переклад іноземних фільмів російською мовою висловилися більше опитаних, ніж за переклад українською. Навіть серед україномовних осіб велика частина воліє дивитися фільми тільки російською чи російською з українськими субтитрами. Особливо це стосується фільмів російського виробництва: перекладати їх з однієї зрозумілої мови на іншу не бачить сенсу переважна більшість опитаних, зокрема й половина тих, хто в повсякденному житті спілкуються українською.
Тому цілковита україномовність кінопоказу була б не меншою зневагою до потреб громадян, аніж нещодавня цілковита російськомовність. На телебаченні присутність обох головних мов (а в деяких місцевостях — ще й однієї чи кількох інших) можна забезпечити за допомогою мовних вимог у ліцензіях, що повинні враховувати склад населення території, на яку канал мовить. Так само й у кінопрокаті чисельність сеансів різними мовами має відбивати побажання місцевого населення — але не тільки більшості, а й досить чисельних меншостей.
Непогано було б, якби все це регулював ринок без втручання держави. Але позаяк нечутливість виробників і толерантність споживачів робить можливим систематичне ігнорування першими потреб великої частини других, держава мусить із цим боротися — навіть якщо її заходи видаватимуться невиправдано радикальними.
4 
1
Коментарі