"Європейські домогосподарки не читатимуть Оксану Забужко"

 

Директор Українського центру культурних досліджень Олександр Гриценко, 49 років, вважає, що політична криза не шкодить українській культурі.

Як нинішнє політичне протистояння впливає на культуру?

— Не думаю, що якось особливо впливає. Наші політики зайняті зараз винятково собою. Тож не мають часу, щоб, як у радянські часи, використовувати митців у своїх цілях, "ставити їх на службу державотворенню" абощо. Митці й літератори нарешті можуть займатися власне творчістю, а це йде тільки на користь культурі. Як на мене, часи, коли поет чи співак, навіть геніальний, мав підстави вважати себе совістю нації, вже минули. Чим скоріше деякі наші діячі це зрозуміють, тим ліпше і для них, і для нації.

Чому Україна не може зараз успішно заробляти на культурі, як це роблять інші європейські країни?

— Країн, які справді чимало заробляють на "культурному експорті", у світі небагато. Це все потужні культури великих країн — США, Франції, Британії, меншою мірою — Китаю, Індії, Росії, Італії, Бразилії, ще деяких. України серед них немає з об"єктивних причин. Перш ніж думати про культурну експансію у світі, варто для початку завоювати гідне місце на власному, вітчизняному ринку культурних товарів і послуг. Скажімо, з-поміж українських літераторів комерційно успішним за кордоном є хіба що Андрій Курков. Деякі інші, чиї твори видаються в Європі, все ж не потраплять у списки бестселерів. Європейські домогосподарки не читатимуть Оксану Забужко. Власне, й українські домогосподарки її не читають, а лише знають її ім"я чи ім"я Юрія Андруховича з популярної преси.

На жаль, сьогодні в Україні немає чіткої стратегії системного просування української культури у світі — такої, яку поділяли б не те що різні суспільно-політичні сили, а навіть різні угруповання в літературно-мистецькому середовищі. Якщо посадити за один "круглий стіл" Бориса Олійника, Юрія Мушкетика, Дмитра Павличка, а з іншого боку — Оксану Забужко, Юрія Андруховича, Сергія Жадана, то вони швидше поб"ються, ніж дійдуть спільної думки про те, якою має бути українська культурна політика. А ми дивуємося, що політики не можуть домовитися про дострокові вибори.

А якби така стратегія була сформована, розвиток культури пішов би значно краще?

— Не обов"язково. Активне втручання держави в розвиток культури, як і в інші сфери, далеко не завжди дає позитивний ефект. Візьмімо три культурні індустрії — книговидання, музичну індустрію та кінематографію. На прикладі їхнього розвитку в останні роки видно, що чим менше держава втручалася в певну галузь, тим здоровішою ця галузь виявилася, дбаючи сама про себе. Найменше держава турбувалася про популярну музику та шоу-бізнес — і вони опинилися чи не в найліпшому стані. Найбільше зусиль і коштів спрямовувалося на спроби вивести з кризи українське кіно — а воно й досі в кризі. Лише останнім часом, коли приватні телеканали почали інвестувати в кіновиробництво, процес, як то кажуть, пішов. На книговидання держава впливала не так прямим фінансуванням, як податковими пільгами — і воно швидше вийшло з кризи, ніж кінематограф.

Миттєве чудесне очищення виглядає привабливіше за повсякденну працю

Утім, ринкові регулятори працюють краще за державну підтримку лише в комерціалізованих, масових жанрах та галузях. А в серйозному, "елітарному" мистецтві без фінансової підтримки — чи то держави, чи то меценатів — годі обійтися. Це справедливо і для нас, і для багатого Заходу.

Чи заважають розвитку української національної культури успадковані від радянського періоду культурні стереотипи?

— Так, безперечно. З одного боку, стереотипи — це неодмінна частина культурного багажу будь-якої спільноти, зокрема — сучасної нації. Без спрощених, шаблонних уявлень про світ, що їх ми звемо стереотипами, неможлива культурна комунікація, порозуміння між людьми. Але проблема в тім, що в більшості сучасних українців багаж стереотипів, а також інших культурних "цеглинок", з яких ми будуємо свою картину світу, має переважно радянське походження. Маю на увазі не лише прихильників ідей Мороза та Симоненка, для яких, наприклад, слово "НАТО" міцно асоціюється з політичними карикатурами в "Правде" чи "Красной Звезде" тридцятилітньої давності. Такі стереотипи, що в"їлися навіть у підсвідомість, важко поборювати раціональними аргументами. Це так звана глибинна культура — подібна до звички потискати руку або плюватися насінням на тротуар.

Але певну радянську "глибинну культуру", хай і не настільки одіозну, поділяють також тисячі сучасних українських інтелігентів цілком ліберальних, прозахідних переконань. Візьміть якийсь із київських тижневиків, що претендує на аналітичність, ліберальність, інтелектуальність, і зробіть бодай поверховий аналіз, звідки у його матеріалах взято цитати, крилаті вислови та слівця, за допомогою яких описуються сьогоднішні події. Побачите типовий культурний багаж радянського інтелігента пізніх брежнєвських часів: Висоцький і Жванецький, Ільф і Петров, Булгаков і Гребенщиков. А що з доробку української національної культури? Хіба що рядок Шевченка зі шкільної програми або сором"язливо скорочену цитату з Леся Подерв"янського.

У цьому ніби немає чогось надто поганого, але такий стан засмучує: він є показником того, що наше культурне коріння дуже міцно сидить у радянському ґрунті — більше, ніж у національному чи європейському.

Стереотипи часто пов"язані з міфами. Чи бачите ви якісь міфи в сучасному українському суспільному житті?

— Міфи функціонують у будь-якому суспільстві, у кожній культурі, а не лише у недорозвинених дикунів. Однак унікальних для якоїсь однієї культури міфів — небагато. Набагато більше "мандрівних сюжетів", які дожили до наших часів від так званої сивої давнини.

Ось був, скажімо, такий міф про Авгієві стайні. За царевим наказом Геракл умить очистив їх від багатолітнього гною, спрямувавши на них потік із річки. Якщо поглянути на цю історію тверезим оком, то зрозуміємо: після того як герой здійснив свій подвиг, людям довелося очищати від лайна всю навколишню територію. Але Геракл за це вже не ніс відповідальності — він подвиг здійснив і пішов у світлу далечінь. Подібним чином пробують діяти й деякі політики в Україні. Нас обсідають численні проблеми, накопичуючись, як той гній у стайнях царя Авгія. А ми, замість прибирати його регулярно, лаємо царя, тобто владу, і ждемо героя, який одним махом очистить нас від накопиченого лайна. Миттєве чудесне очищення виглядає привабливіше за повсякденну працю. І справді: з"являється герой чи героїня в сяючому білому вбранні, обіцяє вмить очистити все довкола й покращити наше життя, подолати всіх поганих хлопців — треба лишень проголосувати за нього чи неї. На таких героїв працює логіка міфічного сюжету: як і Геракл, вони не несуть відповідальності ані за накопичене лайно, ані за побічні наслідки "чудесного очищення".

Однак міф і реальність — усе ж різні речі. Якщо такий герой дістає-таки владу і починає здійснювати обіцяні подвиги, то, як правило, і суспільство, і він сам невдовзі переконуються: чудесного очищення не сталося, а відповідальність за наслідки таки доводиться нести.

×