11 січня уряд установив квоту обов"язкового дублювання, озвучення чи субтитрування державною мовою іноземних фільмів, які розповсюджуються для показу в кінотеатрах, публічного комерційного відео та домашнього відео в Україні.
...Про одного літературного героя було сказано, що в нього навіть кури квокчуть по-українському! У нас поки що все інакше: в Україні всі кінотеатри та відеосалони — російськомовні. Зрештою, давно назріла потреба формування власної присутності в кінопросторі. Можливо, ця постанова свідчить про зародження державної кінополітики.
Обговорювати це питання в уряді за участю кіношників, дистриб"юторів та прокатників почали в жовтні минулого року — і ось уже маємо урядове рішення.
Згідно з ним квоти на обов"язкове дублювання або озвучення чи субтитрування державною мовою іноземних фільмів в Україні (у відсотках від загальної кількості копій по кожному фільму) встановлюються поетапно: з 1 вересня 2006 року не менш ніж 20%, з 1 січня 2007 року — не менш ніж 50%, з 1 липня 2007 року не менш ніж 70%. Озвучення або субтитрування державною мовою має здійснюватися на фільмокопіях в оригінальній мовній версії.
Можливо, ця постанова свідчить про зародження державної кінополітики
Як кожна нова справа, так і ця — викликає запитання: як же воно тепер буде? Запитання слушне — і з психологічного, і з економічного боку. Можливо, психологічний бар"єр спадає на думку навіть першим, і комусь навіть здається, що його неможливо переступити.
Тут буде корисно пригадати, що цей бар"єр ми вже одного разу успішно подолали. Йдеться про телебачення, яке на початку 90-х років було лише "нібито українським". По-нашому там говорили хіба що диктори. А вся іноземна кінопродукція (як тепер у кінотеатрах) ішла російською мовою. І її "заміна" тоді здавалася річчю неймовірною. Тепер же неймовірним здається саме те, що ми тоді так думали! Нині думаємо інакше — після того, як уже тисячі фільмів (світова кінокласика й новітні серіали для повсякденного вжитку) зазвучали українською. Навіть іноді не так званою українською, а якісною. Якісною, а тому переконливою — настільки, що, скажімо, американський телевізійний інопланетянин Альф нам вже не уявляється інакше як україномовним (переклад Олекси Негребецького, голос Євгена Малухи). Бо в російській версії "Альф" таки слабший, та й з"явився на наших екранах пізніше. І ми залюбки цитуємо нашого Альфа: "Я розмірковую про нікчемність буття!" — навіть це звучить у нього оптимістично!
Що це нам дало в підсумку, окрім самоповаги? Відповідь недавно добре сформулював поет і кінорежисер Станіслав Чернілевський, редактор телеканалу 1+1: "Ми почали розширювати лексичний діапазон української пам"яті російськомовного співвітчизника... Телеглядач вростав у наше телебачення, вживаючись масово і наново в якісну українську розмовну мову..." Чому це важливо? А тому, каже Чернілевський, що речі стають на свої місця завдяки правильній артикуляції. А культурна й ментальна непроартикульованість означає недомислену мисль, недоз"ясоване відчуття, недооформленість, аморфність чи спотвореність усього, що з нами відбувається.
Отож, нехай наш кіновідеопрокат бере приклад з нашого телебачення, яка в тім біда?
Розширюється лексичний діапазон української пам"яті російськомовного співвітчизника
Але тут є ще економічний бік справи. Ось цифри: на телебаченні зробити синхронний переклад коштує 200 доларів на годину, а дублювання як мінімум удесятеро дорожче. Але це — на телебаченні. В кіно цифри інші. Вартість дублювання для ТБ й для кіно співвідноситься як один до десяти. Чи потягнемо ми це?
Найавторитетніший український часопис екранних мистецтв "Кіnо-Коло" в своєму останньому числі (N 28) подав уже перші відгуки на цю проблему під заголовком "Ціна питання". Там є цікавий коментар французького фахівця Жоеля Шапрона, обізнаного зі станом справ на нашому кіноринку. Він каже: "Це природно, що Україна хоче позиціонувати себе на кіноринку самостійним гравцем — як держава. Але держава державою, а внутрішній український кіноринок поки дуже маленький і сильно залежний від російського. А оскільки йдеться про великі гроші в Москві, то українським прокатникам складно домогтися того, щоб отримувати картини ("фільмокопії в оригінальній мовній версії") безпосередньо з Парижа, а не через Москву. Бо це може зробити ваш ринок нерентабельним. Він може обвалитися. Так було в Словаччині, коли президент Мечіар увів закон, який вимагав дублювати всі іноземні фільми (отримані з Праги, так як ми отримуємо з Москви. — "ГПУ"). Через півроку закон довелося скасувати. Сьогодні всі іншомовні фільми субтитровані словацькою, а дублюють лише фільми для дітей. А для ТБ все дублюється словацькою."
Отже, захищати свою мову треба, але доки український кіноринок не досягне певного рівня, зробити це буде важко. Якби закон набрав чинності вже сьогодні, українцям довелося б купувати кіно в США чи Франції, дублювати, субтитрувати, робити рекламу — а так усе це "в пакеті" одержується з Москви. Прокатникам це вигідно. Адже вони не мають таких грошей, щоб робити все це самим. Поки що з 30 французьких фільмів, які демонструються в Україні, лише два-три придбані в Парижі, решта — в росіян. Тож, можливо, купувати французьке кіно у москвичів — не найгірший шлях, хоча, мабуть, і не найкращий.
Для французьких дистриб"юторів Україна поки що існує в одному "російському пакеті"
Для Асоціації французьких дистриб"юторів Україна поки що існує в одному "російському пакеті". Французи зараз вивчають ситуацію на нашому ринку, щоб вирішити: чи час уже "виокремити" Україну й на які реальні фінансові показники можна буде при тому розраховувати. "Але процес іде, і якщо це не вдається сьогодні, то вдасться пізніше. Не виключено, що через рік я скажу вам зовсім інше", — каже Шапрон.
Примітно, що на початку листопада минулого року відомі українські кінематографісти звернулися з листом до віце-прем"єра В"ячеслава Кириленка та голови виконкому "Народного союзу "Наша Україна" Миколи Катеринчука з проханням "передбачити бюджетне фінансування технологічного переоснащення виробничих потужностей з дублювання, субтитрування й друку фільмокопій українських та зарубіжних фільмів на рівні світових стандартів якості".
В урядовій постанові від 11 січня про "бюджетне фінансування" мови нема. Отже, дистриб"ютори повинні обходитися власним коштом. Однак цифри квот (20% у цьому році й 70% наприкінці наступного) уряд обговорював саме з дистриб"юторами — щоб принаймні полегшити їхній клопіт.
1 
1
Коментарі