Про те, що їду в Канів на Чернечу гору, взнаю минулої п'ятниці по обіді. Відкоригувати плани не маю можливості. Дружина зранку поїхала до тестя в село за 150 км. Це значить, мені ніде подіти 7-річну доньку. Доведеться брати її з собою і вести під палючим сонцем усі 6 км від Успенського собору до Тарасової могили. Світланка бере в дорогу білого іграшкового коника.
У Каневі розважаю її, як можу. Біля підніжжя Чернечої дочка починає рахувати сходи. У неї виходить 290. Сердиться на мене, бо якось казав, що їх має бути 315. Найважче починається на горі. Маю робити три справи одразу: нотувати промови представників влади, фотографувати й слідкувати за дитиною.
Першим починає Литвин. Він у музеї дає прес-конференцію. Журналісти стовпилися біля столика з мікрофонами так, що не протиснутися. Кидаю дитину й продираюся. Литвин говорить чергові банальні слова. Я пишу й фотографую, пишу й фотографую. Краєм ока дивлюся на Світланку. Вона присіла й змушує свого іграшкового коня скакати мармуровою підлогою відреставрованої головної зали музею. До доньки підлітає якась тітка з прес-служби:
— Ребёнок, ты ведёшь себя отвратительно.
Дитина лякається. Хапає мене за руку й притискається. Їй соромно. Мені, признатися, теж. Дивлюся на глянцевого Литвина. "Ось кому соромно не буде ніколи", — думаю.
Після прес-конференції затримуємося в музеї. Виходимо, коли Литвину дають слово для промови перед могилою Тараса. Щойно диктор оголошує його прізвище, лунає гучне "Ганьба!" Загартований у парламентських баталіях Володимир Михайлович від несподіванки маліє в очах і, здається, шукає руки, до якої зміг би притиснутися. Ще за хвилину до мікрофона проривається чоловік.
— Щойно перед вами виступали раби, підножки, грязь Москви, — цитує Шевченка.
Чоловіка відтягують від мікрофона. Моя дитина дивиться на все це з відкритим ротом. Їй важко уявити, що дядько, який на могилі Шевченка цитує рядки з Кобзаря, теж поводиться "отвратительно".
2 
1
Коментарі
1