Російське вторгнення змусило Україну проводити ревізію свого багажу шість років тому. Країна вчилася говорити по-новому. Згадувала періоди боротьби та спротиву. Займалася національною пам'яттю. До маркера "на чи в Україні" додалися нові. Вододіл "свій-чужий" став проходити через георгіївську стрічку та червоний мак, Велику Вітчизняну і Другу світову.
Новий контур країна створювала п'ять років. Цьому противилися ті, хто мріяв повернути її на російську орбіту. Але співвідношення сил було не на їхню користь. Офіційний Київ змінював символічний ландшафт країни, переназивав вулиці, перейменовував міста та відновлював сторінки історії.
Через п'ять років цей історичний частокіл проходить перевірку на міцність. Володимира Зеленського складно назвати носієм ідеології. Cимволічні речі для нього вторинні. Якби він був п'ятим президентом, декомунізації вулиць і десовєтизації підручників могло не статися. З його приходом у політики національної пам'яті забрали державні милиці. Уже рік вона — без офіційної підтримки.
Нам випало жити всередині масштабного соціального експерименту. Стартові умови прості. Є новий етичний контур, народжений за підсумком вторгнення. Президент без виразного історичного світогляду. І суспільство, що складається з проукраїнського табору, проросійської опозиції та інертної більшості.
Якщо нову етику спробують здолати — ми знову почуємо від перших осіб радянські смисли. Про "Велику Вітчизняну" та спільне минуле. Ми занадто недавно живемо в новій реальності, щоб відмахуватися від можливості реваншу старої. Якщо політика нацпам'яті переможе, то президентське оточення почне говорити її мовою, використовувати її символічний ряд і посилатися на її пантеон героїв.
Уявлення не маю, який із двох сценаріїв візьме гору. Але випробування Зеленським сьогодні проходить дуже багато з того, до чого Україна звикла за останні роки. Національна пам'ять — не виняток.
2 
1
Коментарі