Нації потрібні власні герої, перемоги і прориви. Ні історія, ні мова, ні географія не можуть бути вирішальними факторами націєтворення, якщо немає спільних сенсів і символів.
Відмовляючи собі в перемогах і героях, нація відмовляє собі у праві на існування. Той, хто бачить у всьому лише поразки, буде отримувати лише поразки.
Український боксер мав призначений бій на звання чемпіона світу з російським, зміг наполягти на перенесенні бою з Москви в інше місто. Отримав травму, на його прохання бій відтермінували, варіантів зміни місця вже не було. Треба було битися або відмовлятися. Він поїхав у столицю ворога, вийшов під круту українську пісню "Не дамо свій край нікому, краще згинемо в бою!", чесно бився і переміг. Продемонстрував український прапор і примусив усіх слухати гімн. При цьому не вигукнув "Слава Україні!", не виступив на захист політичних бранців, нічого не сказав про Крим та обнявся з супротивником.
Це об'єктивна картина. Але історію творять суб'єктивні. Переможці переписують її на свій лад.
Чи можна вважати перемогу Олександра Усика — перемогою Росії?
Так, бо це буде використано як зайвий доказ "теплих відносин між братніми народами" та відсутності війни. До Москви ходять потяги, мільйони їздять туди працювати, а тисячі відвідують чемпіонат з футболу, тому аргументів у пропаганди достатньо.
Чи можна було би вважати відмову від поєдинку перемогою РФ?
Так, бо переміг би російський боксер. Росія заявляла би про страх українців перед росіянами, про нездатність української нації та української держави, про потужність РФ та імперську велич і так далі.
Значна частина моїх співвітчизників сперечається, в якому варіанті перемога Росії більша, але визнає їх усі поразкою України. Це вже діагноз. Невизнання за собою права на перемогу — хронічний комплекс жертви і невиліковної меншовартості.
Усик переміг. Чи можна це вважати перемогою України?
Так, безумовно. Нормально було б, якби ми всі раділи тому, що українець переміг у столиці ворога, що наш прапор та гімн ще раз стали символом сили.
А що роблять наші співвітчизники? Святкують поразку. Обговорюють всесильність і фаховість російської пропаганди і спецслужб. Сварять Усика, що не сказав "Крим — це Україна" (останнє в РФ є кримінальним злочином) і Федерацію — що допустила матч у Москві. І невідомо кого, що не заплатив за перенесення матчу. Сварять Міністерство інформполітики за слабку пропаганду — а яка може бути при такому рівні довіри?
Придумувати і поширювати переможні сенси здатен кожен із нас: українець переміг росіянина в Москві! Росія не може здолати нас навіть вдома! З перемоги одного боксера почався розрив із РФ (у жовтні 2013-го Володимир Кличко здолав у Москві росіянина Олександра Повєткіна. — ГПУ), тепер — українська остаточна перемога! Наш прапор піднятий у столиці ворога! Кінець імперії неминучий!
Усик такий, який є. Досить того, що він — чемпіон світу. Годі вимагати від нього більшого. Вимагайте від себе. Скільки людей знають, що неправильно зробив Усик та як було б правильно, але не можуть відповісти на запитання, що мають зробити вони самі. У цьому — весь трагізм нинішньої України.
Діагноз є. Яке лікування? Найкраще — постійне самозапитування: чому я так думаю? Хто чи що впливає на моє сприйняття? Які упередження постійно штовхають мене до поразки?
Що ще? Підвищувати самооцінку. Розширювати горизонт бачення. Цінувати тих, хто робить правильні речі під українським прапором. Припинити шукати зраду і почати — перемоги, творити їх разом. Треба ставати воїном в інформаційній війні, а не жертвою.
Коментарі