Осінь. На столичних курсах я, волинянка, живу в одній кімнаті з двома Олями — донецькою і маріупольською. Молодші від мене на ціле десятиліття дівчата вчаться на кінодраматургів, відповідно шукають цікаві сюжети для майбутніх сценаріїв.
Я починаю мову про Українську повстанську армію. Розповідаю історію кохання провідника ОУН Карпатського краю на псевдо Роберт, про те, як у підземній криївці на горі Яворині в нього народилася двійня, як уцілілу дівчинку-немовля повстанці підкинули чужим людям — щоб урятувати від голоду й дитбудинку, як її передавали з родини в родину — щоб замести сліди. Лише через кілька десятиліть жінка дізналась правду про своє походження, про долю батьків, які підірвали себе гранатою під час каральної акції НКВС. Щемлива правдива історія — чим не для кіна?
Що ж це за герої такі, що далі Західної України їх ніхто не знає? — запитує Оля донецька.
Кажу, таких героїв було тисячі, тому й не про всіх відомо широкому загалові. Хоча про Роберта є книжка "Про що мовчали смереки" Тетяни Байди-Борбелюк, звідти можна почерпнути матеріал для сценарію. Пригадую ще одну історію: як дружина повстанця з Підляшшя залишила на столі проваленої явочної квартири своє новонароджене маля, сама ж вискочила у вікно, бо мала вкрай важливе завдання, від його виконання залежала доля коханого і побратимів. А ще розповіла про зв'язкову Дзвінку, з якої енкаведисти дерли пасмами шкіру.
А чому вони не хотіли працювати, ростити дітей при новій владі, адже мільйони на Східній Україні зробили саме так? У той час, як УПА бігала по лісах, наші діди фріців гнали до Берліна. Були тоді завдання важливіші, ніж вузьконаціональне питання, — знову чую від донецької.
Запрошую приїхати на український Захід, розвіяти особисті міфи і страхи. Але розмова не клеїться. Оля маріупольська мовчить. Я почуваюсь авторкою напруження, гризусь через це навіть після повернення додому. А тим часом завирував Євромайдан, настала зима великих змін і потрясінь, росіяни вкрали в українців Крим. А з початком весни і нашої чергової сесії буйним квітом розцвів ще й сепаратизм. У Донецьку під час мітингу за єдність України зарізали хлопця, єдиного сина в матері. У Слов'янську розкроїли черево і живцем утопили депутата міськради, що не дозволяв екстремістам знімати й ганьбити український прапор.
З легким холодком у серці відчиняю двері гуртожитської кімнати. Наче усе як завжди — студентський мінімалізм в інтер'єрі, книжки з конспектами в усіх кутках, обидві Олі на своїх звиклих місцях за нетбуками. От тільки до їх одягу й наплічників почеплені жовто-сині стрічки, а на кришках компів — наліпки з вкрай націоналістичними гаслами. Стою як укопана з валізою на порозі.
— Слава Україні! — майже одноголосно вигукують обидві.
Тепер і у них є герої — свої, донецькі, мученики за свободу.
1 
1
Коментарі