Україну, Росію і Білорусь ріднять прорадянські люди.
Ті, хто мріє про імперію, але ніколи не виходить на вулиці, щоб її захищати. Їх доводиться туди звозити на автобусах. Вони безпорадні. Все, на що здатні, це раз на чотири роки прийти на виборчі дільниці.
Анексія півострова шість років тому стала можливою лише завдяки російській армії. Всі розмови про "народ півострова", який "зробив свій вибір", не витримують критики. Прорадянські кримчани були пасивні, інертні й не готові хоч чимось жертвувати. Вони можуть скільки завгодно приписувати собі заднім числом лаври архітекторів "кримської весни". Насправді ж від них нічого не залежало. Все організувала Москва. Якби не вона — прапори над півостровом залишилися б незмінними.
Прорадянські люди не відчувають за собою силу. Все, що їм залишається, — це сподіватися на начальника. Тому вони готові погодитися з будь-яким рішенням керівництва. Навіть якщо Кремль завтра вирішить віддати Донецьк і Луганськ Києву без жодних умов — прорадянські люди на півострові святкуватимуть це як перемогу.
Вони аплодуватимуть усьому. Війні в Сирії і виведенню звідти військ. Вторгненню в Білорусь і відставці Олександра Лукашенка. Ступінь їх пристосовництва приголомшує. Всіх, хто посміє в Росії дорікнути Володимира Путіна в малодушності й напівзаходах, вони оголосять "п'ятою колоною". Їхній бог сидить у Кремлі й недавно обнулив собі президентські терміни.
Сьогодні вони в розгубленості. Москва не дає їм чіткої відповіді — як сприймати протести в Білорусі. Різнобій в оцінках є навіть на федеральних каналах. Напевно, в Кремлі поки що не прийняли остаточного рішення. А тому проросійські кримчани про всяк випадок лають обидві сторони. І білоруське керівництво. І тих, хто виходить на вулиці.
Такі люди живуть не лише в окупованому Криму. Вони є на українському материку. В Росії й Білорусі. Як тільки вони знаходять собі господаря, починають сліпо йому поклонятися. А якщо не знаходять — то раз на чотири роки шукають його у виборчому бюлетені. Вони ніколи не вийдуть на вулиці, щоб протестувати проти того, що їм не подобається. Зате готові бути покірливим пластиліном у чужих начальницьких руках.
Напевно, варто навчитися їм співчувати. Але в мене чомусь не виходить.
1 
1
Коментарі