13 пунктів нових мінських домовленостей мають припинити війну та впорядкувати відносини між Києвом і територіями, що перебувають під російсько-сепаратистським контролем. При цьому кожна зі сторін має свої цілі. Переважна частина підписаного в Мінську документа — несприятлива для Києва, однак ризики не виглядають фатальними.
Найголовніший для нас перший пункт, що передбачає безумовне припинення бойових дій. Бо війна потрібна винятково Путіну та його маріонеткам на Донбасі. Це спосіб руйнування України, адже завдає їй численних жертв і значних фінансових втрат.
Чесне взаємне відведення важкого озброєння, моніторинг режиму припинення вогню з боку ОБСЄ також є важливими інструментами підтримання миру. Ну й однозначно позитивним для України є положення, що стосуються обміну заручниками й полоненими за принципом "всіх на всіх". А також — безперешкодного постачання гуманітарної допомоги мирному населенню.
Це п'ять пунктів, до яких немає або майже немає запитань. Але на цьому позитивна для нас частина "Комплексу заходів з виконання мінських угод" завершується. Решта положень — або дуже розмиті й містять потенційні причини зриву мирного процесу, або несуть Україні прямі загрози.
Схоже, Київ погоджується з тим, що донбаські терористи стануть легітимною владою на окупованих територіях. Це має статися після проведення місцевих виборів і передбаченої домовленостями амністії. При цьому навряд чи хтось пояснить, як можна там провести вибори за українським законодавством або ж під наглядом наших чи міжнародних спостерігачів. Зате можна уявити, що за люди стануть депутатами. Те саме стосується амністії бойовиків. Якщо додати перспективи створення з них "народної міліції", можливість "місцевого самоврядування" призначати керівників органів прокуратури і судів, то в результаті терористичні ватажки та їхнє оточення можуть стати законною владою на непідконтрольних Києву територіях Донбасу. Щоправда, нам на руку грає відсутність прописаних часових рамок такої легітимізації.
Вона несе величезний морально-етичний негатив. Однак практичну загрозу становить восьмий пункт нових мінських угод та один із пунктів приміток. Там Київ зобов'язується брати участь у соціально-економічному розвитку окупованих територій. Очевидно через ці положення Росія намагатиметься реалізувати свій "план Б" — повісити на Україну утримання регіону — й так депресивного і дотаційного, а тепер ще й зруйнованого. Це чи не найнебезпечніше місце мінських домовленостей. І за своїм потенційним негативним ефектом може бути не надто кращим за війну. Немає нічого поганого у виплатах пенсій чи інших соціальних допомог мирному населенню, однак на більше Україна йти не повинна.
На перший погляд, надзвичайно суперечливим є також зобов'язання Києва змінити до кінця 2015 року Конституцію, провівши децентралізацію влади. Та не варто хапатися за голову. Децентралізація в будь-якому разі потрібна і є давньою обіцянкою теперішньої влади. Питання в тому, що саме можуть отримати від цього сепаратисти. Принаймні, ідея особливого статусу для підконтрольних їм "окремих районів" Донеччини та Луганщини — досить непогана — за умови, що Україна поверне ситуацію на свою користь.
Треба бути реалістами — в осяжному майбутньому повернення окупованих територій до України не відбудеться. Першочерговою метою Києва й мінського діалогу є не поновлення там української влади, а припинення війни. Так, платою за це може стати формальна легітимізація сепаратистів. Зрозуміло, що де-факто вони й далі залишатимуться для нас ворогами, а території, що вони контролюють, — окупованими. Передбачений домовленостями особливий статус Україна могла б використати, створивши своєрідну резервацію. Господарями там будуть сепаратисти та їхні російські опікуни. Вони можуть оголосити російську мову офіційною, дружити з Москвою. Нехай збирають податки та їх розкрадають, самостійно поновлюють інфраструктуру регіону й так далі. Особливий статус має означати зняття відповідальності України за ситуацію на окупованих територіях і повну економічну самостійність останніх — без фінансування з боку Києва. Українська влада повернеться туди після майбутнього розвалу Росії. А він неминучий, рано чи пізно.
У цьому сенсі дещо другорядним виглядає й нібито привабливий пункт домовленостей, що передбачає поновлення контролю України за своїм державним кордоном. Формальна присутність українських прикордонників між Росією та неконтрольованими Києвом територіями надаватиме ще більшої легітимності сепаратистам. І водночас навряд чи нестиме якусь практичну користь. Так само формальним виглядає положення щодо виведення з регіону іноземних збройних формувань і техніки. Росія ж не визнає своєї присутності там. Та й усім відомо, як легко російські військові можуть перевтілюватися на місцевих "ополченців".
На сьогодні досягнуті в Мінську домовленості — досить теоретичні. Все залежатиме від виконання першого і найголовнішого пункту — припинення вогню. Вже зараз із цим є проблеми. З другого боку, слабким місцем багатьох положень "Комплексу заходів" є їхня розмитість, що дозволяє різночитання. Росія та її найманці завжди можуть знайти купу приводів, аби звинуватити Україну у невиконанні домовленостей та повернутися до путінського "плану А" — війни.
3 
1
Коментарі