Росіяни живуть у спотвореній державі

 

Режими завжди промацують для себе межі дозволеного. Особливо гібридні, які проходять шлях від нестійкої демократії до стійкого авторитаризму.

Режим у Росії тестує оточення на міцність і терплячість. Влаштовує вторгнення. Пере­кроює кордони. Вбиває політичних опонентів. Зачищає паростки інакомислення. Це супроводжують оплески тих, хто не визнає іншої влади, окрім авторитарної. І еміграція тих, хто з новим втіленням Радянського Союзу миритися не готовий. Але цікавіше стежити за тими, хто шукає виправдання тому, що відбувається. Хто не наважується назвати речі своїми іменами.

Імовірно, це психологічний самозахист. Спроба переконати себе, що навколишня дійсність — лише різновид норми. Якщо ці люди знімуть шори, доведеться визнати багато страшного. Що Росія — це країна, яка розв'язує агресивні війни. Чинить воєнні злочини й теракти. Збиває пасажирські літаки. Застосовує хімічну зброю. Фізично усуває критиків режиму. Тому обиватель переконує себе, що анексія Криму й війна на Донбасі — лише локальний історичний зигзаг, глобально нешкідливий. Рано чи пізно, він буде виправлений. Але проблема ось у чому: якщо режим не зустрічає спротиву, то рухається далі.

Навіть згода з авантюрами Кремля не звільняє від небезпеки потрапити в немилість. Олексій Навальний порівнював Крим із бутербродом. Підтримував війну в Грузії. Але режим вирішив випробувати нові межі дозволеного вже на ньому (російського опозиціонера отруїли 20 серпня, лікується в Німеччині. — ГПУ).

Росіянин боїться називати речі своїми іменами, бо запустить принцип доміно. Спершу ти говориш, що владу захопив режим. Потім визнаєш політичні розправи. Починаєш помічати військові вторгнення. Після — говориш про те, що Крим не належить Москві.

У результаті доведеться визнати, що Росія — це величезна напівпорожня країна, яка розповзеться, щойно центральна влада послабшає.

Уся російська економіка — це імітація. Протримається рівно доти, доки ціни на нафту і газ дозволяють наповнювати бюджет. РФ існує не для своїх громадян, а за допомогою них. Надцінність для неї — тільки державна велич. Свобода можлива лише в чітко визначених начальством межах. Усе це погано поєднується з тим, що звик думати про свою реальність росіянин. А тому він і далі намагатиметься не помічати дійсності. Мовляв, якщо довго вдивлятися в безодню — вона почне вдивлятися в тебе.

Проблема лише в тому, що безодня однаково рано чи пізно почне вдивлятися в нього. Як би він не намагався відвести очі.

×