У столичному Будинку кіно організували прем"єру російської стрічки "Цар". Дехто з глядачів не витримував двогодинного фільму про Івана Грозного і виходив після чергової сцени жорстокості.
У Росії фільм викликав дискусію. Фахівці відгукнулися позитивно, а церковники й історики звинуватили режисера Павла Лунгіна у "великій брехні", "лобовій атаці на християнство", "підриві російської державності". Головний редактор православного журналу "Перший і Останній" В"ячеслав Манягін у відкритому листі президенту Дмитрові Медведєву зажадав вилучити стрічку з прокату — "нарівні з порнографією".
Іще 1944-го Сергій Ейзенштейн на замовлення Кремля зняв трисерійну стрічку "Іван Грозний". У прокат вийшла тільки перша серія. Сталін подивився другу частину і заборонив її. Надто очевидною була асоціація опричнини з тогочасним режимом. Відзнятий матеріал для третьої серії знищили.
Лунгін ризикнув доповнити Ейзенштейна і по суті зробив фільм-маніфест антипутінського руху. Символи у стрічці надто виразні: ведмідь розтерзує блаженну дівчинку з іконою.
Актор Петро Мамонов, колишній шоумен, а тепер набожний християнин, граючи царя-самодура, виказав усю суть московського самодержавства. Його Іван Грозний патологічно жорстокий. Він готується зустріти кінець світу в Опричному палаці без вікон. У його дворі — арена, де людей цькують ведмедями. Коли звірі роздирають жертву, цар тріумфує: немає тіла — нічому і воскресати. Як тут не згадати сталінське: нема людини — нема проблеми. І таких паралелей чимало. Традиція знищувати найближчих соратників, змушуючи їх узяти на себе чужу провину, — винахід не Сталіна, і не Берії, а Івана Грозного і його Малюти Скуратова. Як і постійний пошук "зрадників".
У російське мистецтво повертається езопова мова. "Колізей" з воєводами, кинутими у лапи ведмедя, допити і страти зрадників — усе це приховані натяки "для посвячених": у московитів у голові — цар, а не Бог. Зрештою, росіяни зняли фільм, який більше очікували українці, зацьковані ура-патріотичним кіно наших сусідів. Але чому таку стрічку не зробили у нас? Чому наші фільми про Коновальця, Мазепу, Бандеру й гетьманів відгонюють лубком? Мабуть, тому, що у нас і досі в голові — ні царя, ні Бога.
Коментарі