Секретар Асоціації психіатрів України Семен Глузман, 62 роки, вважає: головне завдання дитячої психіатрії — навчити дитину жити зі своєю хворобою в нормальному соціальному середовищі.
Як останнім часом змінилася в Україні дитяча психіатрія?
— У пострадянській дорослій психіатрії поступово, під впливом демократичних змін та Західної Європи, почали відбуватися певні позитивні зміни. А от у дитячій психіатрії — нічого нового. Коли заходжу до дитячих відділень психіатричних лікарень, то ніби потрапляю у 1970-ті роки, коли сам працював дитячим психіатром. Звичайно, інші медикаменти, персонал. Але не змінилася суть такої допомоги: діти після такої лікарні йдуть у спецінтернат. Суспільство ізолює їх від нормального життя.
Що насамперед треба змінити?
— Наприклад, сьогодні в Києві у дитячій психіатрії ліжок більше, ніж у Великій Британії загалом. І така картина по всій Україні. Необхідно забрати дитячі відділення з психіатричних лікарень і перенести до звичайних медичних установ, де лікують дітей. У світі так давно роблять. До 90 відсотків має становити амбулаторне лікування й максимум 10 відсотків — госпітальне.
Перетворитися на бурульку і розтанути, щоб нікому не заважати
Діти надто рідко схильні до агресії, аби їх треба було ізолювати. А за амбулаторного лікування вони максимально зберігають соціальні навички. Бо ті, хто тривалий час перебуває в інтернатах чи у психіатричному стаціонарі, вже не здатні жити нормальним життям. І це вже наслідок не хвороби, а нашої системи охорони здоров"я й відсутності соціальної психіатрії.
Які недоліки інтернатних установ?
— Вони хоч і підпорядковані Міністерству праці та соціальної політики, проте належної соціальної адаптації там немає. Як говорив один класик вітчизняної психіатрії, інтернат — це цвинтар загиблого глузду. Там багато людей, приречених до такої соціальної ізоляції. Декому поставлено неправильний діагноз.
Що треба, аби уникнути таких помилок і не зіпсувати дитині життя?
— Наша країна прийняла міжнародну класифікацію хвороб — МКХ-10. Це єдиний для світу перелік. На відміну від Росії, яка залишила кілька своїх діагнозів, Україна перейшла на МКХ-10 цілком. Та підписати документ мало, його треба ще й виконувати. А у нашій країні деякі діагнози з цього списку не ставлять узагалі.
У чому ж проблема?
— У нас немає головного — спеціально навчених дитячих психіатрів, що знаються на сучасній світовій психіатричній практиці. Дитяча психіатрія, на відміну від дорослої, в Україні мало вивчена. Не варто думати, що західні психіатри можуть усе. Ні. Але вони здатні навчити дорослого й маленького пацієнта жити із хворобою. Це головне завдання психіатрії — адаптувати хворого до соціального середовища. А для цього треба правильно поставити діагноз і правильно призначити лікування, а не вигадувати велосипед.
А які саме хвороби з того переліку не діагностують в Україні?
— Наприклад, гіперактивний синдром у дітей. Хоча ще 2004 року Всесвітня асоціація дитячої психіатрії визнала його проблемою номер один у цій галузі.
Які симптоми цього захворювання?
— У дітей із цим діагнозом спостерігається дефіцит уваги. На уроці вони не можуть довго концентруватися, як здорові учні, тому в них погана успішність. При цьому занадто активні й імпульсивні. Як правило, захворювання виявляють у дитини, коли вона приходить до школи.
Двієчник із поганою поведінкою — ось яке тавро вішають зазвичай на такого школяра. Через це в дитини розвивається комплекс неповноцінності. Від цього страждають усі навколо: вчителі, батьки... Але найбільше сама дитина. В одного першокласника з таким діагнозом психіатр запитав: яка твоя заповітна мрія? Хлопчик відповів: перетворитися на бурульку і розтанути, щоб нікому не заважати...
Чи багато таких хворих виявляють у країнах, де цей діагноз ставлять?
— Розлад мають від 3 до 10 відсотків дітей шкільного віку. У кожному класі теоретично є такий хлопчик чи дівчинка. Але хлопчики страждають частіше. Думаю, така сама картина і в нас.
Через що виникає хвороба?
— Через дефіцит деяких речовин, які виробляє головний мозок. Дитина не може керувати емоціями. І якщо вчасно виявити цей синдром, то в міру дозрівання кори головного мозку за правильної терапії хвороби можна позбутися. Якщо ж не лікувати, у дорослому віці на цей синдром може нашаруватися депресія, агресія й інші психічні захворювання.
Як складається доля дитини, в якої не розпізнали цієї недуги?
— Зазвичай вона змінює кілька шкіл, тому що такого учня всі намагаються позбутися. Через імпульсивність і емоційність такі діти у три-чотири рази частіше ризикують потрапити у залежність від наркотиків, алкоголю. Вони спочатку роблять, а потім думають. І все це саме через хворобу, а не погане виховання чи низький інтелектуальний рівень. Учень, який має гіперактивний синдром, може погано читати й писати, тому найчастіше такій дитині приписують розумову відсталість. Насправді інтелект у неї нормальний. Ці діти зазвичай дуже креативні, відкриті для спілкування, добрі, намагаються усім допомогти. Головне — не дати їм замкнутися в собі.
Що робити?
— Потрібна корекція поведінки і стану. Якщо це легка форма, досить психотерапії. Якщо важка — додається медикаментозне лікування. Але вирішити проблему можна лише комплексно. Дорослі мають знати, як правильно поводитися з такою дитиною. Головне, щоб оточення змогло вчасно розпізнати цю проблему. А діагностувати її та визначити стратегію лікування має фахівець — дитячий психіатр.
4 
1
Коментарі
1