Усі ми зараз перебуваємо під впливом якихось неймовірних інерційних сил та історії. Нам здається, що діємо за власними розсудом та ініціативою. Але водночас на нас позначається наше минуле.
Після 1918 року в Центральній Європі виникла низка некомуністичних молододержавних країн: від Фінляндії до Балкан. Усі вони тоді декларували відданість ліберальній демократії. Але вже десь наприкінці 20-х багато з них пішли у бік напівтоталітаризму чи тоталітаризму. А то й просто фашизму.
Грандіозна минулорічна подія містила дуже багато наївності
Історія повторюється. Після 1991 року виникає кілька десятків нових країн. Спочатку вони також тягнуться до демократії, ліберальних ідей. Та минає якийсь час, і майже всі вони — за винятком балтійських держав, які пройшли це ще у 30-х, — рухаються в бік авторитаризму, чиновницького самодержавства різного помелу й забарвлення. Це відбувається в Закавказзі, Середній Азії, Росії, Білорусі.
Щось схоже почало відбуватися в Україні наприкінці 90-х. Українське керівництво клялося у відданості демократії. Але ж насправді про яку демократію можна було тоді говорити? Десь приблизно з 2003 року, особливо восени 2004-го, цей процес наростав з неймовірною швидкістю. Ми збиралися вже не просто перетворитися на авторитарну країну. В Україні виник малодосліджений, але вочевидь дуже небезпечний феномен провінційного фашизму. Він увібрав у себе все: і квазідемократичну риторику, і традиційний фашизм, і якісь радянські риси. Йдеться про ті сили, які намагалися виграти минулорічні вибори.
Україна має взяти найкраще і на Заході, і в Росії, і на Сході
Та Україна цей процес зупинила. Виходить так, що обідравши боки, вона проскочила повз свою ніби неминучу долю. На відміну від згаданих центральноєвропейських країн 20–30-х років минулого століття й багатьох нинішніх пострадянських держав. Це — найбільший, фундаментальний результат 2004 року.
Інша річ, коли добрі люди виходять на захист демократії, то в них відразу виникає бажання абсолютної альтернативи поточній історії. З"являється надія, що ось ураз все переміниться аж до останньої суспільної молекули, а може, й до електрона. Зрозуміло, що це наївно. Та, на превеликий жаль, Майдан дав саме таку надію. Тому грандіозна минулорічна подія містила дуже багато наївності.
Зрозуміло, слід шанувати конкретних персон, які там, нагорі. Ми ж обрали їх демократичним шляхом. Але не слід покладати на них надмірні надії. Вони звичайні люди. Принаймні не фашизоїдні. І на тому дяка.
Отже, і тоді, і зараз не слід плекати надмірних сподівань. Надіятися, що ми хутко перемінимо світ на щось протилежне. Це стара революційна міфологія, від неї треба відмовитися. Головне, щоб була сяка-така, але все ж таки демократична система. І в ній треба щодня й щогодини працювати над творенням якоїсь справді національно-культурної й національно-суспільної моделі. А це дуже тривалий процес.
Зараз Україна перебуває в нелегкій ситуації. Треба замислитися над тим, що ми вибудовуємо. Говоримо, що прямуємо до Європи. Справді, треба якомога енергійніше дистанціюватися від євразійської суспільно-психологічної моделі. Ми ж бачимо, що відбувається у сучасній Росії: вона щодня зміщується у бік якогось різновиду авторитаризму.
Нам від цього треба відходити. Але постає інша проблема. Під час помаранчевої революції хлопчики пояснювали літнім людям: ми хочемо жити, як на Заході. Справді, ми маємо працювати над тим, щоб досягти стандартів, які не поступаються західним. Водночас будьмо відвертими: далеко не все, що відбувається на так званому євро-американському просторі, нам слід мавпувати чи дублювати. І перетворюватися на околицю західного світу.
Насамперед, цей Захід не дуже нас і чекає. Це вже зрозуміло. Все зводиться до риторики: робіть, як ми. Звичайно, Україна має йти шляхом парламентської демократії, так званого римського права. Бути відданою європейським цінностям. Але з ними треба бути обережними.
Бо поряд із класичними цінностями сучасна Європа має й інші: одностатеві шлюби, засилля масової культури, забуття свого великого минулого... Про нього пам"ятає хіба що жменька професури в тамтешніх університетах. І коли сюди приїздять західні радники й звисока кажуть, як треба поводитися Україні... Звісно, це не зовсім те, коли пройдисвіти з кремлівського апарату приїздили сюди під час тогорічних виборів. Але дуже схоже.
Якщо розчаровані — ну то робіть щось
Тому Україні слід замислитися над своїм місцем у сучасному світі. Вона має взяти найкраще і на Заході, і в Росії, і на Сході. І так вибудовувати свою суверенність. Торік ми зробили колосальну історичну справу. Тепер маємо її продовжити. Не чекаючи ідеальних президента чи прем"єра, не сподіваючись на так звану еліту.
Кажуть — люди розчаровані. Але якби їх загнали в ту казарму, яку вже підготували торік, тоді вже не питали б, розчарований ти чи зачарований? Зараз є можливість говорити вголос. Якщо розчаровані — ну то робіть щось. На виборах, у політичному процесі. Зрештою, у себе на роботі чи в приватному житті. Сьогодні у нас є надія на переміни. Але сподіватися, що ця надія справдиться за один-два роки, дуже наївно.
Ми маємо самі замислитися над тим, в якому напрямі йти країні. І кожен повинен робити свою справу: чесно і ґрунтовно. Тоді з цього щось вийде.
3 
1
Коментарі