Конфлікт у Нагірному Карабаху далекий від українських кордонів, проте близький Україні за його уроками. Війна між вірменами та азербайджанцями засвідчує, наскільки важливо мати справжніх і впливових союзників.
Зараз такий є в Азербайджану — і немає у Вірменії. Саме це вирішує долю Нагірного Карабаху. Потужна підтримка Баку з боку Туреччини на тлі відстороненості Росії, попри уповання Вірменії на Москву та геополітичні жертви з її боку протягом багатьох років.
2013 року Єреван завершив переговори щодо Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Готовий був до підписання. Однак втрутився головний союзник і нібито гарант безпеки. Через брутальний тиск Кремля замість інтеграції з ЄС вірмени отримали членство в Митному союзі. Далі було визнання ними російського Криму та інші потрібні Кремлю кроки.
Тепер вірмени в розпачі. Коли настав час і потреба, союзник виявився бутафорським. А інших у Вірменії немає. Надто вже проросійською була і є країна, надто очевидною "власністю" Кремля.
Україна у весну 2014 року увійшла десь такою ж. Відмова від ідеї приєднання до НАТО, проросійська політика Януковича і засилля агентів Москви у вищому керівництві критично послабили зв'язки із Заходом. Створили нам імідж території під російською сферою впливу. Київ подібно до Єревана раптово відмовився від підписання асоціації з ЄС. Навіть Революція гідності не здатна була швидко змінити ставлення світу та враз породити належних союзників. Тож на час анексії Криму й нападу Росії на Донбасі ми були без потужної і впливової підтримки. Як Вірменія зараз. Тоді як стратегічне завдання України — бути як Азербайджан. Мати союзника, що надасть політичну й військову допомогу, коли настане час.
Треба визнати, що Україна не досягла цього і за шість років. Є різнобічна допомога Євросоюзу, НАТО, окремих західних країн щодо зміцнення армії та реформ. Є підтримка суверенітету і санкції проти Росії. Однак чи є впевненість у тому, що Україна матиме потужного дієвого союзника за можливого нового конфлікту з Кремлем? Навряд чи.
Причому азербайджано-турецьке лекало нам не підходить. Адже міцне союзництво Азербайджану й Туреччини природне. Ґрунтується на етнічній спорідненості та спільній історії. На перший погляд, аналогом могла би бути для нас Польща. Однак спільна історія, навпаки, стала джерелом напруженості. Та й Варшава не є таким потужним регіональним гравцем, як Анкара. Не можуть бути надійними союзниками найвпливовіші країни ЄС — Франція й Німеччина. Надто прихильні вони до м'якого підходу до Росії.
У Європі Україна могла б розраховувати на Велику Британію. Вона добре підходить з погляду військової потуги, впливу у світі та ставлення до Росії. Та найкращим союзником є Сполучені Штати. США на сьогодні єдина країна у світі, здатна якщо не гарантувати, то надзвичайно посилити безпеку України — аж до рівня Південної Кореї і Японії, захищених двосторонніми безпековими договорами з американцями.
Однак, аби претендувати на підтримку Вашингтона чи Лондона, Україні самій слід бути послідовною в одному та безкомпромісною в іншому.
По-перше, відносно Росії. Значна присутність Кремля всередині країни є одним із чинників, що посилює байдужість із боку Заходу. Складно домовлятися про захист від російської агресії, коли в самій Україні вже котрий рік нарощує свій бізнесовий, політичний і медійний вплив кум Путіна Віктор Медведчук. І не лише він. Безкомпромісна протидія російському впливу буде аргументом на користь Києва.
По-друге — це реальні реформи й наближення до стандартів і цінностей західного світу. Україна мусить бути розвинена і достатньо приваблива та цінна, аби її хотіти захищати.
По-третє, вміла дипломатія, що ґрунтуватиметься на досягненнях перших двох пунктів.
Звісно, не все залежить від України. Тому такими важливими є для нас, скажімо, президентські вибори в США. Однак Україна повинна послідовно створювати внутрішні умови, щоб забезпечити собі потужну зовнішню підтримку. Інакше ризикує знову бути, як Вірменія.
2 
1
Коментарі