До кінця квітня щирі слова занепокоєння, які виголошували США і Європа з приводу агресивних дій Московії проти України, філігранно обходили факт присутності збройних сил РФ на Донбасі. Участь Путіна у війні начебто й випливала із заяв і розгорнутих проти Кремля санкцій, проте закладалася в такий підтекст занепокоєнь, що годі зрозуміти — бачить Захід російські ЗС і важку зброю в Україні, чи не бачить. Лише в останню декаду місяця в американському лексиконі з'явився термін "об'єднані російсько-сепаратистські сили", і звинувачення Вашингтона в порушенні перемир'я стали адресуватися безпосередньо Москві, а не маріонетковим "ДНР" і "ЛНР".
Проте це виявилося тимчасовим проясненням мови міждержавного спілкування. Вже за кілька тижнів однозначні заокеанські формулювання знову накрило дипломатичним туманом.
Перед приєднанням до "нормандського формату" Обама послав до Путіна свого держсекретаря. І повноважний посланець, поспілкувавшись із лідером Московії, цілком серйозно заявив, що той "хоче виконання мінських домовленостей". І припинення вогню "вздовж лінії зіткнення" щиро прагне. І забезпеченням доступу представників ОБСЄ до всього кордону переймається…
Думати, що Джон Керрі повірив словам кремлівського брехуна, нелогічно. Отже, були інші резони для таких слів. Беручи до уваги, що закиди на адресу агресора не лунали, і в Сочі обидві високі сторони залишилися задоволені, можна припустити: проблема російсько-української війни була лише відправною точкою, а домовлялися Вашингтон і Москва про своє.
Наші сумніви поспішила розвіяти Вікторія Нуланд, котра прибула до Києва одразу після візиту Керрі до Путіна. Помічник держсекретаря підтвердила цілковиту й безумовну підтримку Сполученими Штатами уряду України, суверенітету й територіальної цілісності країни. Проте достатніх підстав для нашого заспокоєння не виклала. Навіть навпаки.
Деякі київські заяви пані Нуланд дозволяють зробити висновок: США територіальну цілісність України розуміють по-своєму. Для нас вона передбачає повернення анексованого Криму й тимчасово окупованого Донбасу, а для Сполучених Штатів — у межах "мінських угод", де про півострів — ані слова. І саме в забезпеченні цих домовленостей США вирішили "поглибити свою участь". Бачення майбутнього захоплених Московією земель також відрізняється від нашого. Інакше представниця Держдепу не наголошувала б на необхідності "порушити питання конституційної реформи в Україні й децентралізації" вже сьогодні — до виведення окупаційних військ і відновлення контролю над державним кордоном.
А якщо до цієї заяви додати недавнє повідомлення з адміністрації президента США про намір Барака Обами накласти вето на законопроект про військову допомогу Україні й поставки летальної зброї для захисту від російської агресії, домовленості Керрі з Путіним набувають ще неприємніших обрисів. Можна з великою вірогідністю припускати також, що в "нормандському форматі", крім Німеччини, Франції та Росії, на Україну тиснутимуть тепер ще й Сполучені Штати.
Тож питання, ким Україна є нині для світу, залишається відкритим. Може, справді бронежилетом, як заявив нещодавно наш прем'єр-міністр в інтерв'ю французькому виданню Le Monde, а може — агнцем для заклання.
Висновок очевидний: нам слід нарощувати боєздатність армії. Сподіваючись, але не покладаючись на сторонню допомогу.
Захистити Україну від російської агресії — у цьому наш історичний інтерес і покликання. Маємо також пам'ятати: наш історичний інтерес у чомусь може не збігатися з інтересами тих, хто сьогодні підтримує Україну в нашій священній війні.
3 
1
Коментарі