"Колишні європейські імперії відпрацьовують свій досвід колоніальних практик"

Понад три тисячі відвідувачів зібрав сьомий фестиваль високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage. Тривав 15–18 серпня в національному заповіднику "Софія Київська". Об'єднав музику, живопис, кіно і театр. Загалом відбулося 49 подій. Серед них були й бесіди під ясенем із культурними та громадськими діячами

16 серпня, 17:30

– Наша історія є ілюстрацією культурного геноциду. Тому точно розуміємо, про що йдеться, коли вживаємо цей термін. Але потрібно, що він був визначений юридично. Важливо наповнити поняття змістом, щоб воно стало дієвим інструментом. Тоді зможемо апелювати до нього в міжнародному полі, а не розмивати явище, яке відчували на собі як у минулому, так і сьогодні, – каже мистецтвознавиця, співзасновниця громадської організації "Музей сучасного мистецтва" Ольга Балашова, 40 років. Бере участь у дискусії "Культурний геноцид: від злочину до покарання". – У поняття культурного геноциду є й ширша етична рамка. Вона стосується деколонізаційних процесів, які тривають не одне десятиліття в західному світі щодо колишніх колоній і які ніколи не починалися в Російській імперії. Визнання культурного геноциду так, як його визначав Рафаель Лемкін (польський юрист, який 1944 року ввів в обіг поняття "геноцид" і розробив концепцію культурного геноциду як його складника. Друге поняття не увійшло до Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948-го. – Країна), є запорукою того, що процеси деколонізації будуть доведені до реального результату, а не зупиняться на рівні дискусій.

 

Цей фестиваль – приватна ініціатива. Так само й більшість культурних подій в Україні сьогодні. Бо немає системної державної політики. Ми не просто так понад 30 років незалежності закривали очі на стан нашої культури. Це наслідок прямих дій, які були вчинені проти нас. Означає, що геноцид, який відбувався сотні років, був вдалий. Що можемо зробити в цих обставинах? Наприклад, прочитати статтю Лемкіна "Радянський геноцид в Україні" й нести це далі.

Ми маємо доводити світу власну суб'єктність. У нас є відповідні ресурси й можливості. Не скористатися цим шансом було б найбільшою дурістю за весь час. Нині є потреба не лише відновити справедливість усередині країни, а й мати зухвалість бути лідерами в міжнародних деколоніальних процесах. Маємо право як ніхто називати речі своїми іменами та змінювати правила гри, які не спрацювали.

Хороших імперій не буває – є колишні. Нині всі європейські відпрацьовують свій досвід колоніальних практик. Доки Росія продовжує протилежний шлях, вони вибачаються й намагаються реконструювати, відновити та зберегти культурне різноманіття, яке самі стирали.

– Москва вперто відмовляє нам у тому, що ми існуємо. Навіть те, що витворено в незалежній Україні, вона безпідставно зараховує до своєї культури. Такі спекуляції та маніпуляції дотепер тривають у міжнародному співтоваристві, – говорить музикант, лідер гурту "Хорея Козацька", військовослужбовець Тарас Компаніченко, 54 роки. – Українцями зацікавлені у світі, але часто не знають або знають мало. Наприклад, у музиці. Кожен іноземний виконавець одразу згадає Сергія Прокоф'єва, Петра Чайковського чи Михайла Глінку, але треба постаратися, щоб назвали Віктора Косенка, Василя Барвінського чи Миколу Лисенка. Наші прізвища поза контекстом. Тому ворогу легко впливати.

У нас інколи беруть інтерв'ю європейські журналісти. Вони кажуть: "Ми шоковані тим, що сталося між вами й росіянами. Ви ж нормально жили, у вас усе було до цього добре". Тоді починаємо пояснювати: "Та ні, не було". Культурний геноцид проти нас чинився й у XIX, й у XX століттях. Але навіть шотландцями нас не зробили в Російській імперії, розуму не стало їм. Добре знаємо коріння геноциду: як усе починалось і тривало. Тож можемо поставити великі маркери означення свого простору, щоб це не повторилося.

17 серпня, 15:00

– Для мене два головні українські культурні дипломати – це гурт "ДахаБраха" та письменник Андрій Курков. Андрію, ти займаєшся цим не один десяток років. Як змінилося спри­йняття України у світі? – запитує підприємець, співзасновник Bouquet Kyiv Stage, 66-річний Євгеній Уткін. Триває дискусія "Культурна дипломатія: шляхи розвитку".

– До 2004-го імідж України був повністю негативний і на Заході, і на Сході. Асоціаціями з назвою країни були корупція, Чорнобиль і мафіозні війни. Коли імідж почав змінюватися, виріс інтерес до української культури, якій на той час мало що було запропонувати світу, – відповідає Андрій Курков, 63 роки. – Сьогодні українську культуру вже знає набагато більше людей. До кожної розмови з іноземцями маємо бути підготовлені. Тобто не можемо принести старий переклад Тараса Шевченка англійською та сказати: "Ось видайте знову великим накладом". Щоб "Кобзар" продати, щоб його прочитали, треба адаптувати, наповнити коментарями та зробити окрему програму промоції, тобто подавати в комплексі з кіно, музикою тощо. Без цього не проб'ємося до масового читача.

Ми повинні розуміти аудиторію, до якої звертаємося. Те, що нам подобається, не обов'язково буде зрозуміло іноземцям. Наша проблема залишається в тому, що багато творчих проєктів інтровертні у своїй адресності. У книжках та інших творах звертаємося до самих себе, а не до маси, яка нічого не знає про Україну, її історію та ментальність.

У перший рік повномасштабної війни ми перенаповнили євро­пейський інформаційний і культурний ринок. Деякі іноземні видавці так хотіли видавати українське, що розшукували наших біженців і просили їх написати щоденники, описавши історії заднім числом. У певний момент було по п'ять-шість таких видань на кожному книжковому ринку. Жодного з них уже не залишилось у книгарнях. Що не продали, віддали на макулатуру.

Тепер треба давати іноземцям якісну популярну літературу, бо цієї ніші не заповнено. Не Василя Стуса – він має йти в університети. У нас досі є відчуття, що українською можна писати тільки високоінтелектуальну прозу та поезію. Має бути універсальна масова література й культура, але зі знаком якості та точного географічного походження.

Є великий плюс. Український інститут книги торік підписав 61 угоду на видання наших книжок різними мовами. Україна сплачує за переклад, а далі йде вже на комерційній основі. Треба тільки стежити, кого обираємо. Можемо передбачити результат будь-якої нашої акції за кордоном, якщо розуміємо, до якої країни її спрямовано.

– Сьогодні маємо надзвичайно потужний інструментарій, для того щоб промотувати себе не тільки як націю воїнів. Це довели остаточно. Тепер настав час і самим собі, і світу так само розповісти, що ми нація митців. Любов'ю до створення достеменно відрізняємося від тих, хто хоче нас знищити, – говорить режисер та актор, директор державного підприємства "Кримський дім" Ахтем Сеїтаблаєв, 51 рік. – Важливість міжнародної культурної дипломатії – це аксіома. Проте часто забуваємо про внутрішньодержавну. Можемо теж назвати її міжнародною, тому що в Україні живе понад 100 національностей і народів, і ми часто не знаємо одне про одного. Давайте будемо відверті: навіть про себе багато чого не знаємо. Важко розповідати про свою країну, розуміючи, що тобі насправді не так багато про неї відомо.

 

Наприклад, виросло вже ціле покоління, яке не знає, що таке Крим. Мрію, щоб ми казали про нього як про невіддільну частину України. Але чи добре обізнані про Крим люди, яким нині 10, 15 чи 20 років? Запевняю вас: ні. Знаєте чому зокрема? Тому що в наших підручниках іноді досі проводиться теза про ворожнечу між українцями та кримськими татарами.

Війна обов'язково закінчиться нашою перемогою. Що пропонуватимемо одне одному? Яке будуватимемо спільне майбутнє? З великою повагою ставлюся до наших закордонних друзів, але загалом мені байдуже, що про нас там думають. Не байдуже, що думаємо одне про одного тут. Якщо сьогодні не почнемо формувати власну адженду, нам буде важко потім пояснювати дітям, чому на нашій Богом даній землі ми постійно змушені воювати.

Це все про культуру. Без неї не існує політики. Культура і є політика. Адже це те, що формує людину, якщо вона хоче стати людиною. Давайте дізнаватися більше про себе, свою історію, одне про одного. Формувати й підтримувати свої цінності. Допомагати проявляти своє бажання створювати в різних напрямах. Тоді в нас точно буде величезний базис, для того щоб пропонувати всьому світові доєднуватися до великої української культурної спадщини та майбутнього.

18 серпня, 13:30

– На міжнародних ярмарках і форумах та в інтерв'ю мене часто запитують про українську культуру під час війни, які є нові тенденції на нашому літературному ландшафті, – каже засновниця літературної агенції OVO, 40-річна Вікторія Ма, під час розмови "Єдність обов'язку". – Моє спостереження, що тепер час коротких форм і на підйомі поезія. Її нині пишуть не тільки представники сфери. Багато людей, які ніколи не брали до рук пера, знайшло себе в цьому під час війни. На жаль, бачимо, що гинуть чудові автори, як-от Вікторія Амеліна, Максим Кривцов, Ігор Мисяк. Чи пишеться вам сьогодні? Що є першочерговим обов'язком письменника в часи війни – фіксувати ці події для майбутніх поколінь чи приєднуватися до лав Збройних сил України?

– Думаю, що обов'язок будь-якої людини – бути щасливою. Можливо, звучить трохи пафосно, але всі проблеми у світі – через нещасливих людей. Хто не зміг стати щасливим, тягнутиме у прірву нещастя інших, – відповідає поет, військовослужбовець Микола Кулінич. – Служіння музам і служіння народу України – це такі речі, які не мають між собою протиріч. Служити музам – непогано для розвитку культури. Служіння народу – це трохи більш зрозуміла й формалізована річ. Мені пишеться не так уже й активно. Можливо, ще триває накопичення емоційного досвіду. Заздрю людям, які можуть писати багато.

– Відчував інший обов'язок, ніж фіксувати момент, але траплялося. Проте менше в поетичній формі, а більше в нотатках на айфоні. Це радше звичка, а може, навіть терапія, – говорить письменник, ветеран Павло Матюша, 41 рік. – Але вірші подекуди прослизали. Такі, яких потім, переживши момент, в іншому місці вже не напишеш. Не розумію, як можна написати багато, якщо в тебе є чим справді важливим займатися. Щодо обов'язків поета та громадянина, то важливо розуміти: не можна підміняти одне іншим та вдавати із себе особу важливішу, ніж якась інша.

Це гидко, але війни, на жаль, схожі одна на одну. Кожна – як повторення чогось, що вже було. Ті самі болі та втрати. Але щоразу як уперше. Особливо для нас, у яких війн на території не було 70 років. Тому переконаний, що буде ще складно у психологічному сенсі. Ми поки що точно не внизу, але нам треба це пройти, щоб випірнути вгору.

Мій обов'язок – щоб Україна була. Нині росіяни захопили 20 відсотків території країни, але вона в нас є. Це наша земля обітована. Тут ми маємо можливість творити свій історичний, культурний, цивілізаційний проєкт. Можемо зробити квітучий сад або пекло, але це буде залежати значною мірою від нас самих.

Мати власну землю пощастило не всім народам. Наприклад, у курдів її немає. У нас є, і це благословення. Наш обов'язок – захистити. Бо ніде у світі свого проєкту ми не збудуємо. Можемо вбудуватися в чужі й допомогти їм, але іншого шансу на власний не буде. Тому нині історичний момент, і важливо не загубити цієї можливості.

18 серпня, 15:00

– Коли почалося повномасштабне вторгнення, був ризик, що Крим випаде з міжнародного контексту. Але ми отримали іншу картину. Тому моє запитання про те, чим є Кримський півострів у сучасній фазі війни, – звертається до учасників дискусії "Крим: політична та культурна необхідність" керівник відділу інформаційного забезпечення представництва президента України в Автономній Республіці Крим, 30-річний Євген Бондаренко.

– Це Батьківщина кримськотатарського народу й невіддільна частина Української держави, – каже голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, 66 років. – Також Крим є надважливим фактором економічної та воєнної безпеки. Без відновлення суверенітету над ним, вважайте, що в України немає майбутнього, неможливо далі розвивати незалежну державу. І це не перебільшення. Якщо хочете підтвердження, подивіться на Азовське море, яке вже виключно внутрішнє озеро російської держави.

– Це історична земля трьох корінних народів. Маємо також говорити про караїмів і кримчаків. Через тривалі колонізаційні процеси цим двом народам іще більше не пощастило, ніж нам, – говорить постійна представниця президента України в Автономній Республіці Крим Таміла Ташева, 39 років. – Сучасний Крим останні 10 років – велика військова база, яку Російська Федерація використовує для нападу на інші українські території, поширення своїх колонізаторських практик, порушення прав людини тощо.

Водночас Крим грає величезну логістичну роль у глобальних процесах. Наприклад, завдяки Силам безпеки та оборони в Чорному морі ми змогли розблокувати зерновий коридор. Тепер Україна може постачати продукцію у країни Глобального Півдня й на інші території.

Попри те, що росіяни 10 років намагаються стерти ідентичність і знищити Крим, він живий. Ми моніторимо судові процеси. За так званою статтею про дискредитацію збройних сил РФ є вже понад тисячу кримінальних справ проти наших людей, які піднімають українські прапори та пишуть у громадських місцях заклики проти окупантів. Це важливі форми спротиву в умовах тотального контролю. Крим продовжує боротися і чекає на повернення.

– Хотів би звернути увагу не на політичний, військовий чи безпековий, а на людський вимір. Якщо Україна хоче бути справжньою суверенною демократичною європейською державою, то вона просто не може віддати Крим та своїх людей, які з першого дня окупації пов'язують усі сподівання на свободу, відчуття безпеки та краще життя з відновленням українського контролю над півостровом, – каже перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу, колишній політв'язень в окупованому Росією Криму Наріман Джелял, 44 роки. – Коли говоримо про те, чим є Крим для України, не треба забувати про жителів півострова. ­Залишити їх – помилковий шлях для нашої держави та суспільства. Це справді питання суверенітету й нашого майбутнього. Не тільки з погляду безпеки, а й на основі принципу справедливості.

Хто ми будемо, після того як кинемо зрозуміло кому людей, що ідентифікують себе саме як українські громадяни, незважаючи на 10 років окупації? Попри моральне, психологічне та фізичне знищення, вони намагаються триматися й великі надії покладають саме на нас. Тому, коли чую, що хтось пропонує залишити цю територію, не знаю, що треба такій людині зробити. Я плюнув би в обличчя.

Не можна дозволяти, щоб хтось зневажливо ставився до жителів не тільки Криму, а й узагалі наших громадян на окупованих територіях. Це спільна історія. Вона і про Донеччину, Луганщину, Херсонщину, Запоріжжя.

×