Ми єдина культура, де "відьма" - це скоріше комплімент

Якою є жінка в сучасній українській прозі

Віталій та Дмитро КАПРАНОВИ, 44 роки,письменники й видавці

Народилися в Молдові. Середню школу, а також спортивну з греко-римської боротьби й музичну за класом фортепіано закінчували в Очакові на Миколаївщині. Вищу освіту здобували в Уральському політехнічному та Московському енергетичному інститутах. Вивчали технічну кібернетику. 1988-го одружилися з близнючками й переїхали до Москви. Там працювали у фармацевтичному бізнесі, видавали журнал української фантастики "Брати".

2000-го організували в Києві видавництво "Зелений пес" і видали свою першу книжку "Кобзар 2000". Написали  романи "Приворотне зілля", "Розмір має значення" і "Щоденник моєї секретарки". Куратори культурної програми книжкового ярмарку "Медвін". Торік започаткували конкурс двійників Тараса Шевченка.

Віталій має сина й доньку, Дмитро - двох синів

- У 1990-х в Україні героїня була одна-єдина - з "Польових досліджень з українського сексу" Оксани Забужко. Оскільки багато в чому збігається з авторкою, її легко уявити - сучасна міська, ділова, освічена "кобіта", з головою занурена в культурний процес. Вона ж була й головною антигероїнею серед традиційної літературної тусовки, але ознаменувала прихід нової літератури. У цьому романі Оксана Стефанівна вперше вжила сленгове слово "кобіта" в позитивному значенні. Ми казали колись Оксані: "Знаєте, чого вам не можуть пробачити письменники-чоловіки? У своєму романі ви описали місячні як елемент світобудови".

Емансиповані письменниці - Ірен Роздобудько, яка по дамських журналах спеціалізувалася, Лариса Денисенко, що й досі працює адвокатом - розвинули образ урбаністичної тьолки. Їхні героїні відрізняються від Матіос і Забужко, але цілком сучасні. Кожна жінка впізнає в них себе. Тому їхня література користується таким успіхом.

Кухня - це тема, яку феміністичний розділ літератури оминає. Причина зрозуміла: вони борються проти кухонного рабства. Але ми не раз пересвідчувалися, що всі ці емансиповані письменниці насправді залюбки готують.

Ірена Карпа вивела в літературі образ сильно обкуреної малолєтки. Дуже цікаво, як Карпа писатиме після того, як народила дітей. І далі удаватиме відморожену малолєтку й полюватиме на нових першокурсниць? Чи йтиме в ногу зі своїми першими читачками й подорослішає?

Найближча до літератури в класичному розумінні Міла Іванцова. Її образ - середньостатистична українка, "сусідка"

Останнім часом з'явилася цікава героїня - жінка, яка все кинула й поїхала на заробітки за кордон. Роздобудько, зокрема, пише про таких. Але, на жаль, у наших письменниць часто не вистачає часу або бажання глибше зануритися у своїх персонажів. Тому більшість цих романів нагадують журнальні репортажі -  психологічно поверхневі. Література вимагає узагальнення, погляду з відстані.

Найближча до літератури в класичному розумінні Міла Іванцова. Не зловживає яскравими героїнями. Її образ - середньостатистична українка, "сусідка". Відкрий будь-які двері у своєму під'їзді - там така живе. Без закидонів, які характерні для "кобіти" й "малолєтки". Все її життя - це сім'я. Не переймається ні собою, ні культурою чи політикою.

У сучасних героїнь закохується самостійний, відносно молодий, з деякими недоліками, але умовно позитивний персонаж. Не олігарх і не політик. Щодо дійових осіб  феміністичного роману, тут акценти зміщуються. Вони дивляться на чоловіків споживацьким оком. Саме так, на їхню думку, споглядають їх чоловіки. "Ти мене роздягаєш очима, то і я так буду". Це не справляє гарного враження. Насправді в житті не так відбувається.

Дуже поширена в українській літературі містична героїня. Якщо в Росії й культурній Європі відьом палили, то в нас їх щонайгірше - били. Тому ми - єдина культура, де слово "відьма" не має негативного відтінку. Це скоріше комплімент. Образ відьми найскадніший. Як вулкан: дивитися можна, а от всередину лізти не варто - попечешся. Сучасна відьма часто не може дати собі ради, бо сила є, а ритуали втрачені. Тому зазвичай це другопланова роль. Можна хіба Люко Дашвар звинуватити в містичній головній дійовій особі в романі "Молоко з кров'ю".

Нещастя для всіх типажів мають чуттєвий характер. Усі драми відбуваються в душі, дуже рідко виражаються в подіях. Хіба Дашвар любить "індійські пристрасті".

Коли письменник малює образ, до всього дуже прагматично підходить. Відправляє героїню в театр тільки тому, бо вона має там когось зустріти. Тому навряд можна дослідити, що сучасні персонажі їдять, як одягаються, що роблять на дозвіллі. А куди жінки витрачають гроші - це тільки Бог знає. Самі вони цього не знають.

У чоловічій літературі образ жінки практично відсутній. Побоюємося української жінки. У "Щоденнику моєї секретарки" хотіли написати невеличку частину від імені головної героїні. Але зрозуміли, що одразу буде видно: писали два бородаті дядьки, а не молода дівчина. Зараз Василь Шкляр обіцяє роман з головним жіночим образом. Подивимося, що в нього вийде.

Євгенія Кононенко, 53 роки, письменниця, перекладач

Народилася й живе в Києві. Закінчила механіко-математичний факультет Київського університету імені Шевченка та французьку філологію Київського лінгвістичного університету. Працює науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. Член спілки письменників. Перекладає з французької й англійської мов. Автор романів "Імітація", "Зрада. ZRADA made in Ukraine", "Жертва забутого майстра" та прозових збірок "Без мужика", "Новели для нецілованих дівчат", "Повії теж виходять заміж".

Розлучена, має дорослих доньку та сина.

- Більшість українських письменниць - міські дівчата. Тому найпоширеніший образ у нашій літературі - городянка. Успішна енергійна жінка, яка не чекає милості від начальників- чоловіків. Самостійно знаходить своє місце в суспільстві, і достатньо успішне. Втрата роботи, провал проекту буде для такої героїні драмою. Не є заможною, хоча, буває, щось заробить. Це не обов'язково стерво, заміж вона також хоче. Але вже не боїться на якомусь етапі бути самотньою. Більше не вибирає між особистим щастям і самореалізацією. Чоловіки звикають до жінок, які багато працюють.

Мого сина абсолютно не цікавлять дівчата, які добре готують

Їсти вона готує все менше й менше. Зварить картоплю, а не смажитиме складним способом, щоб потім печінка боліла. Чоловіки вже й не чекають цього. Мого сина абсолютно не цікавлять дівчата, які добре готують.

Першою про таку написала Оксана Забужко. У "Польових дослідженнях" головна героїня їде в Америку. Викладати, а не рибу чистити. Але увага зосереджена на її особистих проблемах - стосунках із коханим. На те, що їй об ноги недопалки тушили. У "Музеї покинутих секретів" - та сама жінка, тільки яка налагодила своє статеве життя.

Героїня Забужко добивається всього сама, персонажі Ірени Карпи - заможні дівчата. Можуть існувати самостійно, але за їхніми спинами завжди є багаті батьки. Ніла Зборовська казала: "У Карпи занадто благополучне життя. Добрий стиль, безсумнівний талант, але в її житті не вистачає потрясінь. Штучно їх не організуєш". Її світ яскравий, але трохи штучний. Хоча молоді дівчата саме цього хочуть: жити заможно, щоб весь час класні хлопці були.

У мене також тільки городянки. Мої героїні ростуть разом зі мною, це вже старші жінки. Якби були молодші, мала б більше читачів. От персонажі Ірен Роздобудько цікавлять і студенток. Ризикованіші, щасливіші за моїх. Відбивають не реальність, а жінку, якою хочеться бути.

Абсолютно не досліджений пласт - сільські жінки. Дівчата, які роками встають о п'ятій ранку й по морозу стоять на базарі. Туди письменники не хочуть зазирати. Думають, ці дівчата примітивні, тупіють від тої роботи, з ними не прикольно. Щоб написати про таку героїню, треба органічно відчувати село. Мені важко, бо в Києві все життя прожила.

Також дуже цікавий образ - відьма, знахарка. Поки вона другорядна в нашій літературі.

Світлана Поваляєва намагалася озвучити середовище наркоманів. Але в неї все не так страшно, немає того відчуття жаху, яке є в житті. Також німий кримінальний світ. Хай на низькому рівні, але зі знанням справи в Росії про нього писала Олександра Марініна. Працювала в міліції й особисто знала таких жінок.

Бракує і "нових українок". Сучасної Васси Желєзнової (судновласниця з п'єси Максима Горького. - "Країна") в українській літературі ще нема.

×