"Телебачення і кіно з часом відійдуть на задній план"

Щоб запустити українське кіно, треба знімати 50 фільмів на рік, радить автор голлівудського бестселера "Історія на мільйон" Роберт Маккі.
11–14 жовтня він провів у Києві 32­годинний семінар для сценаристів

Які сценарії сьогодні легше продати: з хепі­­ендом чи без нього?

– Не так важливо, щасливий фінал чи трагічний. Головне, щоби він задовольняв ­глядача. Свої лекції завершую показом "Касаблан­ки" – вона змушує плакати людей з усього ­світу. "Читець" – надзвичайно красива ­стрічка. ­"Хрещений батько­2", "Небезпечні зв'язки", ­"Війна сімейства Роуз" мають трагічні кінцівки, але такий фінал дуже логічно виглядає в тих сюжетах. Про хепі­енд мріють тільки діти. Дорослі чекають побачити у фільмі правду.

Якось ви сказали, що режисери мають ­припинити займатися мистецтвом заради ­мистецтва, а  почати знімати справжнє кіно. Що таке "­справжнє кіно"?

– Історії про життя. Не кіно про кіно, яке розважає хіба кінокритиків. Узагалі, із середини ХХ століття всі форми мистецтва вичерпали себе. Джон Кейдж написав музику з тиші та шуму. Творами живопису називали зафарбовані одним кольором полотна. Далі вперед уже нема куди рухатися. Сьогодні митці обрали шлях назад – до старих майстрів. Переглядають фільми Ґодара, класичний живопис. У Європі режисери масово вдаються до канібалізму – адаптують літературні твори до широких екранів. Це забирає вдвічі менше часу, ніж розробка оригінальної історії. Але такі сценарії виглядають штучно. Бо твір необхідно перевідкрити, а до цього не завжди докладають зусиль.

Марк Твен казав: "Хто розповідає історії, той володіє світом". Як це діє в кіно?

– Коли ми обмінюємося досвідом через мистецтво – життя стає зрозумілішим. Історії – це метафори життя.

Але існує багато порожніх історій, побудованих за кліше. В кожній грьобаній стрічці з Франції обов'язково є або музикант, або художник. Коли кілька тижнів тому читав там лекції, запитав: "Невже ви не знаєте інших професій?" Це – нарцисизм. Голлівуд має свої кліше – 3D, видовищність, спецефекти. Нещодавно переглядав фільми з України та Росії. Майже в кожному – війна та поїзди. Друга світова дуже драматична, але ж не треба так зациклюватися.

Що порадите українському кіно?

– 10–15 картин на рік замало. У вас щотижня має виходити нова стрічка. Тільки тоді будуть постійно зайняті сценаристи, режисери, оператори. Доки не виробите свою унікальну стилістику фільмів, Україна залишатиметься на задвірках світового кіно.

Які українські фільми ви дивилися?

– "Аврора", "Мамай", "Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь". Останній – теж війна і поїзди.

Нові технології допомагають сценаристам чи скоріше заважають?

– Технології розв'язують їм руки. Адже все, що вони можуть уявити, – може бути ­втілене. Але є зворотний бік – за ефектами і ­картинкою на історію людини вже бракує екранного часу. 3D існувало, ще коли я був дитиною, в 1950­х. Весь сюжет таких стрічок полягав у тому, що на глядача постійно щось летіло: ­списи, ­каміння, ягоди. Стереоефекти не зробили фільми реалістичнішими. Коли дивимося двовимірну стрічку, третій вимір ми уявляємо автоматично. У ЗD глядач зосереджений на ­самому ефекті, а не на реальних подіях. Це відволікає від суті. Єдиний сенс у 3D зараз – ­зібрати побільше грошей.

Існує закономірність – з появою нових технологій виникає купа поганих фільмів. Так було з переходом кіно до звуку, кольору, з вузького до широкого екрана. Щоразу накочувалася хвиля поганих стрічок, аж доки методику належно не освоять.

Популярності набувають сиквели. Чи свідчить це про кризу ідей у Голлівуді?

– Ні, їх знімають дуже давно. Це наслідок появи персонажів, які не вичерпуються за один фільм. Яскравий приклад – три частини "Хрещеного батька". Головний герой Майкл Корлеоне – надто складна постать, щоб про нього можна було розказати в одній стрічці.

Сьогоднішній формат фільму у 2 ­години – надто короткий. Кіно майбутнього – це серіали. Серіал "Клан Сопрано" (виходив у 1999–2007 роках. – "Країна") налічує 88 годин, і це виправдано. Цього потребували і герої, і глядачі.

Думаю, з часом телебачення і кіно відійдуть на задній план. Усі матимуть спеціальні пристрої для перегляду відеоісторій. Нескладні, їх носитимуть із собою. Історії триватимуть від кількох хвилин до десятків годин. Але щоб зняти таку безмежну кількість фільмів, необхідно створити багато сценаріїв. У письменників надзвичайне майбутнє. Стиль ставатиме дедалі менш важливий, ваги набиратиме зміст.

Сучасні глядачі часто не можуть дивитися фільмів понад 2 години. Їм ближчий формат 10­хвилинного ролика на YouTube. Як прискорення темпу життя впливає на кіно і на глядача?

– Раніше оповіді були розлогі, стрічки – наповнені емоціями. Зараз багато історій перетворилися на картинку, часто безсюжетну. Наприклад, ролики, в яких хтось зняв свого собаку. Змінилися пропорції між змістом і тривалістю розповіді. Але якщо зміст насичений, то від картини не відриватимуться й сотні годин.

Багато років син повторював: "Ти маєш ­пере­глянути серіал "24". Врешті, я купив диск із ­одним сезоном, 4 години. Увімкнули його з дружиною о восьмій вечора, і вже опівночі я був готовий пограбувати магазин, щоб дістати наступні серії. Так само почуваються всі, хто безперервно дивляться телесеріали.

Раніше режисери починали з серіалів, а потім йшли у велике кіно. Чому зараз навпаки?

– Серіали дають змогу показати ­складніші ­образи та колізії. Наприклад, двоє спочатку кохають одне одного, потім ненавидять, ­потім знову кохають. Зазвичай над сценарієм до серіалу на 50 годин працюють 8–12 осіб. ­Персонажі розподілені рівномірно між ­сцена­ристами. Продюсери наймають режисера, який має свободу обирати напрямок розвитку історії. За його наказом сценаристи вносять правки в сюжет. Але головний критерій для режисера – популярність серіалу. Він лишається на своїй посаді доти, доки продаються його серії.

Усі найкращі сценаристи Голлівуда сьогодні працюють на телевізор. Там можна заробити більше, ніж у кіно. Зараз у США золота ера телесеріалів. Мої улюблені – "Правосуддя Декстера", "Двоє" та "Вгамуй свій ентузіазм". Більше не дивлюся, а то взагалі не виходив би з дому.

Коли була золота ера кіно?

– Приблизно з 1950­х до середини 1980­х. ­Після Другої світової і до кінця 1960­х попереду у світовому кінематографі була Європа – "Нова хвиля" у Франції, неореалізм у Італії. Тоді кіно було найзручнішим інструментом для розповіді історій. Зараз у цьому лідирують серіали. Ознака старіння кіно – все менше уваги дістають герої й усе більше – предмети. Тоді як телебачення розказує виключно про людей.

×