— Міліція часто не доїжджає до нашого села, у них немає то часу, то бензину, — каже 50-річний Віктор Кривобородько зі Старої Збур'ївки Голопристанського району на Херсонщині. Він — один із героїв документального фільму "Українські шерифи". Прем'єра стрічки в Україні відбулася в Києві на фестивалі документального кіно про права людини "Докудейс".
— Насправді, ми не зовсім шерифи, просто в селі так називають. Ми — громадські помічники сільського голови, — продовжує Віктор Кривобородько. — Володя Рудковський працює шофером, а я — інспектор. За "шерифство" нам не платять. Працюємо на добровільних началах. Ми і пожежники, і медики, і податкова. Я вже 15 років інспектор. За цей час у селі змінилися 19 дільничних. Старшим людям взагалі важко розібратися з міліцією, поліцією. А нас вони знають, мають номери наших телефонів.
Двоє "шерифів" їздять жовтими "Жигулями" з українським прапорцем. Вирішують буденні сільські проблеми: то дід відібрав у квартиранта документи, бо той поламав ручку на дверях, то місцевий безхатченко Коля знову побив подругу.
Фільм знімали 3,5 року. Влітку 2011-го життя шерифів здавалося безтурботним. Із початком Революції гідності та війни на Донбасі село змінюється. Тепер вони розносять повістки і збирають речі для бійців АТО. Активізувалися місцеві сепаратисти. Але сільський голова та його помічники не дають громаді розколотися.
Режисер стрічки Роман Бондарчук, 34 роки, розповідає, що спочатку місцеві уникали зйомок.
— Утікали від кіношників. Не розуміли, що вони хочуть. Усі ці мікрофони, камери. Але поступово звикли, та й селяни знали: там де ми — там і камера. Часто кажуть, що картина здається художньою. Але це не постановка. Стільки часу неможливо грати. Ми такі насправді.
Жителі Старої Збур'ївки фільм поки що не бачили. Віктор Кривобородько та Володимир Рудковський, 46 років, на "Докудейс" подивилися стрічку втретє. До цього їздили на показ у Прагу.
— У Чехії глядачі питали: чи подобається нам робота? — говорить Кривобородько. — А ви подумайте, чи таке може подобатися? Хіба хтось любить забирати покійників у морг чи копати ями на кладовищі? До нас не з квітами чи шампанським приходять — постійно сльози, кров. Але я звик. Комусь же треба цю роботу робити. Та й сумно буває, коли звертається бабуся й плаче, бо в неї кури покрали. Так хочеться знайти крадія і натикати носом у цей курник.
"Українські шерифи" отримали спеціальний приз журі в голландському Амстердамі.
2 
1
Коментарі