"Україна: арт-ринок чи базар?" — таку тему обрали для розмови гості столичної галереї Тетяни Миронової 2 лютого.
— 1973-го моя одногрупниця на спір проїхала голою в автобусі від Львівської площі до вул. Богдана Хмельницького, — каже мистецтвознавець Олексій Роготченко, 58 років. — Тому не Олег Кулик був першою голою людиною на вулиці. Він перший зробив це мистецькою акцією.
Московський художник 51-річний Олег Кулик приїхав до України на день. Він родом із Києва. Сидить за круглим столом, у масивних окулярах, волосся коротко стрижене. На початку 1990-х про нього дізналися завдяки проекту "Людина-собака", коли виходив голяка у нашийнику на вулицю та вдавав пса.
— Якось приходить до російської галереї покупець. Галерист штовхає мене: "Іди до клієнта. Затанцюй там щось", — розповідає Олег Кулик, тягнучись за канапкою з червоною ікрою. — Вибігаю до нього. "Ну шо, скільки коштує?" — розкидає пальцями. А ти й сам не знаєш ціну. Щось починаєш белькотіти. Називаю якусь ціну. "А чому так дорого?" — зневажливо кидає і йде. Потім французька галеристка у такій же ситуації. Заходить клієнт. "Тікай звідси!". — "Чому?" — питаю. — "Ти ж художник!". А сама починає перед покупцем вигинатися. Я сиджу собі, попиваю чайок. Та шепче клієнту, що он сам художник. І я відчуваю, як стаю піднесеним. Бо не повинен "терти" про ціну на свої картини, принижуватися.
— У нас пару художників, які працюють за такою моделлю. Хіба Оксана Мась і Анатолій Криволап, — говорить галеристка Тетяна Миронова, 49 років. — А решта самі й продавці. Вони ж дуже розумні. Люблять виставитися в галереї за чужі гроші, потім прийти та сказати: "Знаєш, мені потрібна ця робота на трохи часу". Забирає її і тихенько продає клієнту. Про які нормальні стосунки на нашому ринку можна говорити? Художнику галерист потрібен тоді, коли треба вкласти гроші у виробництво, презентацію, розкрутку. Я три роки возила наших художників по американських ярмарках. З багатьма більше не працюю. Ти вкладаєш у них гроші, дбаєш, щоб про них писали. Вони починають думати, що насправді такі хороші, як про них кажуть. А коли писати перестають, з'являються претензії, чому вони не продаються.
Музикант 48-річний Олег Скрипка підливає собі чаю і дивиться на годинник у телефоні.
— Я сам ніколи не розмовляю за гроші. Краще через продюсера, — каже музикант. — Нехай через це сам менше отримаю, але треба знати собі ціну.
2 
1
Коментарі