Через хол Музею духовних скарбів України утворилася черга за автографами. Читачі тримають по три-п'ять примірників книжки "Все будет Украина!" 43-річної блогерки Олени Степової. Вона живе на Луганщині, неподалік Антрацита. Точне місце просить не називати. Навесні почала описувати на "Фейсбуці" життя у прикордонній території, окупованій ЛНР. Ці історії зібрали у книжці столичного видавництва "Дух і літера". 6 грудня приїхала до Києва, вперше зустрілася з читачами. Всі книжки розкупили.
— Я — не письменник, — Олена Степова заходить до зали, де на неї чекають кілька сотень читачів. Поверх жовтого светра пов'язала білий шалик із вишивкою. — Займалася правозахисною діяльністю. Просто стала описувати все, що бачила. Бо заходиш в інтернет і читаєш: "Донбас — це бидло якесь". Кажу кумі: "Яке ж ми бидло? Ми такі гарні дівчата. У нас тьотя Люба є, вона курчат корме й арії співає. Яке ж вона бидло?"
Коштує книжка 55 грн. Передмову до "Все будет Украина! Истории из жизни АТО" написала російська письменниця Людмила Уліцька. Зараз Олена Степова працює над книжкою "Автобіографія війни".
— Реально за Росію на Донбасі зараз третина населення. Більшість лишилася, бо просто не змогли виїхати. Спочатку ми вірили, що це АТО. Ну, бігає там якась купка сепаратистів. Зараз наші хлопці прийдуть і всіх виб'ють. Що це — війна, зрозуміли, коли прийшли наші сусіди через кордон, "захисники" — козаки. Було таке відчуття, що ми стоїмо на крижині, вона відпливає від берега, і нас відносить від України. Дуже боляче чути думки із Заходу, мовляв, хай Росія забирає вже той Донбас. Спочатку віддасте Донбас, потім Харків, потім — Одесу? Луганщина різна. Міста розмовляють російською, села — українською. Але більше в нас говорять суржиком. Є такі села, що будинок в Україні, а город — у Росії. У селищі Бірюкове проводили міжнародний фестиваль української пісні. Ніну Матвієнко наше Бірюкове у вишиванках зустрічало. Там у народному хорі "Надвечір'я" співають прості жінки. Валентина працює на вугільному підприємстві, Тетяна — вихователька у дитсадку, Анжеліна — медсестра.
На столі складають гору записок. Олена годину відповідає на них.
— Мій "Лист до матері російського солдата" — реальна історія. Я не одного російського хлопчика-срочника бачила. Ми можемо ненавидіти Росію, але коли дивишся в його очі, розумієш: цю дитину не можеш ненавидіти. Срочники — як горобці. Їдуть у машині — очі перелякано бігають. Бачать вивіску українською мовою, і в їхніх очах — жах. Вони розуміють, де знаходяться. Коли були бої на Савур-Могилі, ми бачили: вранці туди везуть живих, а назад — як попало.
Навіть ЛНР-івські сепаратисти гуманніші у ставленні до вбитих, ніж росіяни. Ці хоча б просто захоронюють їх у братських могилах. А росіяни везуть разом живих і вбитих. У селі Панченкове, зовсім на кордоні, є закинута шахта. Росіяни туди впереміш вивантажили поранених і мертвих. Наші старші шахтарі в темряві спустилися і намагалися діставати тих, хто стогнав і подавав ознаки життя. Дістали хлопчину, у нього був переламаний хребет. Відправили в Курськ. Його батьки листуються зі мною.
Найважче на окупованій території виживати пенсіонерам й інвалідам.
— Не все місто без грошей. Гроші отримують шахтарі й ополченці, які воюють. Продукти можна купити будь-які. А з ліками погано — утроє-п'ятеро дорожчі, ніж в Україні. Пластиночка но-шпи коштує 150 гривень. Щоб оформити пенсію, треба поїхати в Україну, в Мілове. Проїзд коштує 350 гривень. У людей таких грошей немає. Дивлюся, добре одягнений чоловік копається в смітнику. Він виявився заслуженим учителем. У нього просто немає пенсії.
Коли в Києві відбувався Майдан, на Луганщині тривала інформаційна війна. Уся інформація про Майдан подавалася місцевими ЗМІ так: "З гір спустилися брудні п'яні безробітні вуйки, і вони на Майдані воюють, щоб відібрати шахти в шахтарів". Це перші шпальти наших газет. 2010-го в школах дарували пакетики від "Партії регіонів". Там лежали ручка, зошит і щоденник. У щоденнику на карті України не були позначені Луганська й Донецька області. Скоріш за все, доля Донбасу, як доля Криму, ще тоді була вирішена. Ми цього чотири роки тому ще не розуміли. Діти тоді подумали, що це поліграфічний брак, і надписали ручкою "Донецьк" і "Луганськ". Зараз Донбас проходить очищення. Із кров'ю, з болем.
По закінченні війни Олена Степова мріє зібрати саджанці з усієї України й посадити сад на Донбасі. До столиці привезла чай із степових трав Луганщини, які збирала власноруч. Читачі п'ють його разом із випічкою, що приготувала авторка.
Собака реагує тільки на "Град"
П'ятеро котів має письменниця Олена Степова. За їхньою поведінкою можна визначити, наскільки близько тривають бої.
— На легкі обстріли коти не реагували. Як тільки бій наближався до наших будинків — бігає, хвіст задрав, очі отакі, няв! Собака ніколи не спускалася в підвал. А коли нас обстріляли "Градами", першою в льох побігла, засунула морду між нами і тремтіла. І коли вона підняла голову, ми зрозуміли, що можна виходити з підвалу. Так щоразу було. Собака реагує тільки на "Гради".
3 
1
Коментарі