Вогонь вівчарі добували тертям і берегли чотири місяці
— Що гірше твоїм героям, то краще для кіно, — каже режисер 35-річний Остап Костюк. Його документальна стрічка "Жива ватра" представить Україну на міжнародному кінофестивалі у чеських Карлових Варах. У фільмі йдеться про три покоління вівчарів. Знімали на полонині Радул у Верховинському районі на Івано-Франківщині.
— Для мене пастуша традиція гуцулів — це важливий корінь старої культури. Це ключ, без якого не прочитати її символіку, — розповідає Остап Костюк. Режисер родом із Коломиї Івано-Франківської області. — Спочатку більше цікавився музикою, ритуалом. Їздив до старих майстрів вчитися грати на інструментах. Зрозумів, що завдяки концертам гуцульська музика виживе. А от вівчарство тримається тільки на відданості останніх вівчарів. Тому треба було зняти фільм. Стереотипний образ гуцула з трембітою і вівцями зникає. Нам було цікаво, як живуть герої фільму "Тіні забутих предків" сьогодні. Не в постолах, а в гумових чоботах.
Один із героїв фільму — 82-річний Іван Бесащук, який усе життя займався вівчарством.
— Це він нам розповів про ритуал живої ватри. Пастухи видобували вогонь за допомогою тертя й оберігали його всі чотири місяці в горах. У 1940-х він бачив цей обряд двічі. Із приходом радянської влади традиція зникла.
Ще один герой — 39-річний Василь Тонюк, що керує полониною Радул. Вона залишилася єдиною з 78 полонин району, де займаються вівчарством. В останній рік він захворів на рак. Квитками від показів фільму ми збирали на хіміотерапію, переливання крові. Але, він, на жаль, пішов із життя. Хоча був лише трохи старший за мене. Виглядав на людину незламну, що до кінця життя займатиметься своєю справою. При тому, що він ледве виходив у нуль. У нас нема культури поцінування сиру. По затраті людських сил гуцульський сир шалено дорогий. Заробляють близько 2 тисяч гривень на місяць за тяжку працю. Такі пастухи часто втікають, бо не витримують умов. Шість чоловік із нашої полонини пішли за літо. Мотив заробітку не працює. Бо є легкі гроші — вкрасти й продати ліс, поїхати на заробітки. Багато хто не витримує і втікає. А полонинський закон — коли ти пішов без дозволу, то тобі не платять узагалі. Інші продовжують займатися справою своїх дідів. Це все їхнє життя. Просто це треба любити, — і все. Так вони кажуть.
Ще одним героєм картини став 9-річний Іванко Михайлюк — небіж господаря полонини Василя.
— Ми подружилися. Іванко вже був нам, як своя дитина. Розуміли, що від нього залежить, чи збережеться традиція вівчарства. Але якби він дійсно був моєю дитиною — чи погнав би я його в гори? Де він, може, і виросте доброю людиною, але з обмеженим колом спілкування, неосвіченим, під гнітом важкої праці. Розумієш: головне, щоб у нього все було добре, а де — хай сам обирає.
Працювали над фільмом чотири роки.
— На якомусь моменті зрозуміли, що вже не можемо витрачати бюджети своїх сімей на кіно. На рік ми їздили по п'ять разів у гори. Кожна експедиція при позиченій у знайомих кіноапаратурі коштувала тисячу доларів. Останні півтора року доробити проект нам допомогло Держкіно.
На початку травня фільм "Жива ватра" отримав приз журі на фестивалі документального кіно "ХотДокс" у канадському Торонто. Творцям вручили $4 тис.
50-й кінофестиваль у Карлових Варах пройде з 3 по 11 липня. Крім "Живої ватри", в головному конкурсі фестивалю візьме участь стрічка "Пісня пісень" одеської режисерки Єви Нейман, 40 років. Зняли її за мотивами творів Шолом-Алейхема — єврейського письменника родом із Переяслава-Хмельницького на Київщині. 2012-го картину Єви Нейман "Будинок з баштою" відзначили в конкурсній програмі "Від Сходу до Заходу".
24 роки — середній вік організаторів першого київського "Комік Кону" — фестивалю масової культури. 6–7 червня в Українському домі захід відвідали понад 9,5 тис. осіб. Гості одягли костюми героїв популярних фільмів і книжок. Також можна було придбати настільні ігри та книжки з коміксами.
4 
1
Коментарі