До кабінету забігає кілька здорованів у камуфляжі. Один б'є хлопця електрошоком - фіналіст "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "Та інші категорії" фіналіста конкурсу "Новели по-українськи" Владислава Івченка. Автор народився у 1976 році. За освітою економіст, закінчив Сумський державний університет. За фахом журналіст.

Пише з 1998 року, від 2004-го – переважно українською. Дипломант конкурсу "Коронація слова 2009" за роман "Яскраве життя та надзвичайні пригоди Зоряної Мальви". Володар третьої премії "Коронації слова 2011" за роман "Стовп самодержавства, або П'ятнадцять справ Івана Карповича Підіпригори" (у співавторстві з Юрієм Камаєвим). Дипломант конкурсу "Коронація слова 2012" за кіносценарій українського вестерна "Одного разу на Дикому Сході". Володар премії гостросюжетної літератури "Золотий пістоль" конкурсу "Коронація слова 2013" за книгу "Найкращий сищик імперії на службі у приватного капіталу". Отримав третю премію конкурсу "Коронація слова 2014" за роман "Паничі". Влітку 2014 року став переможцем конкурсу "Новела по-українськи" з оповіданням "Стоїмо!". Роман "2014" став переможцем премії "Літакцент року - 2015" у номінації "Проза".

 

Повний текст:

— Слухаю вас.

Фарбована білявка за п'ятдесят, з високою зачіскою, щедрою пудрою на щоках і яскравою помадою. Професійна посмішка, в якій у образливій пропорції зібрані осоруга і ввічливість. Кілька намист прикривають вже в'ялу шкіру на глибокому декольте. Великі дармовиси, по кілька перснів на кожній руці, розкішний манікюр, густо-солодкий запах парфумів.

— Я вже майже годину у вас під кабінетом сиджу!

Хлопець років тридцяти, високий, сутулий, з якимось горбом на спині, у безрозмірному сірому светрі і джинсах. Густе біляве волосся, засмагла шкіра, яка видає людину, що часто перебуває на сонці, тобто якогось робітника чи селянина, невдаху, бо всі інші у районі цінують білизну шкіри і навіть у Туреччині не засмагають, а всю відпустку просиджують біля бару з дармовим алкоголем.

— Заспокойтеся, сідайте.

Жінка посміхається і вказує на стілець. В її погляді стає більше зневаги і з'являється нотка знущання. Хлопець дратується, але формально до погляду не присікаєшся. Сопить і таки сідає.

— Що у вас?

— Я хочу знати, на яких підставах у мене не приймають документи для отримання біометричного паспорта! Я хотів записатися на електронний прийом, але мене постійно викидало! Я два місяці намагався! Тоді прийшов особисто, вистояв чергу! А мені відмовляють! Як це так?

— Зараз все з'ясуємо, давайте ваші документи.

Хлопець подає. Жінка начебто вивчає документи, але хлопцю здається, що вона просто гортає їх, а насправді чекає, щоб відвідувач заспокоївся. Рожеві, викохані пальчики, схожі на сосиски для дітей, перебирають внутрішній паспорт, ксерокопії потрібних сторінок, чеки про оплату мита, заяву на отримання біометрики. Що там можна вивчати? Та ще з таким виразом обличчя! Та вона знущається! Хлопець ледь стримується, щоб не вилаятися, стискає кулаки так, що аж кісточки полотніють. Жіночка ще раз гортає паспорт, чомусь довго вивчає сторінку про сімейний стан, хоч там немає жодних позначок. У хлопця червоніють вуха, бо він помічає рух кутків її рота. Презирство. Ну так, вже тридцять, а досі не жонатий. Для району це як вирок або діагноз. Але яка її справа! Він вже хоче розгніватися, коли вона відкладає паспорт і починає дивитися ксерокопії. Для чогось з обох боків, хоча надруковано лише з одної. Потім читає заяву. Там пара речень, що прошу видати біометричний паспорт. Що там вичитувати? Він вже смикається, щоб підхопитися, але тут жінка піднімає до стелі вказівний палець правої руки.

— А, так все зрозуміло!

Ці її слова наче вибивають у нього землю з-під ніг. Він залишається на місці, з недовірою дивиться.

— Що зрозуміло?

— Ми не можемо видати вам біометричний паспорт через пункт дванадцять-сорок-сімнадцять постанови Кабінету міністрів. А я думаю, в чому справа? Дванадцять-сорок-сімнадцять!

Жінка з полегшенням посміхається і дивиться на хлопця. Той відчуває себе обдуреним.

— І що це за пункт такий?

— В ньому вказано, кому забороняється видавати біометричні паспорти.

— І кому?

— Зокрема, і вам.

— Мені? Що, там так і написано, що Андрію Криленко не можна видати біометричний паспорт!

— Ну звісно, що ні.

Жінка посміхається і дивиться на хлопця, як на дурня. Його аж трясти починає.

— Тоді до чого той пункт!

— Не кричіть, ну що ви? Не на базарі ж, а у державній установі.

— Ви маєте видати мені біометричний паспорт!

— Ми не можемо.

— У нас безвіз! Президент сказав! Всім видають!

— Не всім. Є деякі обмеження.

— Які ще обмеження?

— Ув'язненим не оформлюємо, недієздатним за рішенням суду та деяким іншим категоріям.

— Але я тут до чого? Я не ув'язнений і я − дієздатний!

— Та інші категорії.

Жінка киває з такою впевненістю, наче все пояснила.

— Що за категорії!

— Ще раз прошу, не кричіть.

— Які ще в біса категорії?

— Якщо будете лаятися, я змушена буду припинити прийом.

В її погляді з'являється лід, в його погляді вирує полум'я. Але він примушує себе заспокоїтися.

— Ви можете пояснити, що це за "інші категорії"?

— Там багато. Але, думаю, ви і самі здогадуєтеся.

— Не здогадуюся!

— Здогадуєтеся.

— Слухайте, ви маєте надати роз'яснення в незалежності від того, здогадуюся я про щось чи ні. Хіба не так?

— Так.

— То поясніть, будь ласка!

— Що ж, Андрію, ми не можемо видати вам біометричний паспорт, бо згідно постанови кабміну серед категорій, яким не оформлюється паспорт, є потвори і чудовиська. А ви відноситеся саме до них.

— Що? Що?

Він підхоплюється, йому не вистачає повітря, жадібно хапає його ротом, у голові стукає, ледь не падає, хапається за стіл.

— Спокійно, спокійно. Чого ви так реагуєте? Наче я вам Америку відкрила. Спокійно.

Він крутить головою, схожий на боксера, що пропустив потужний удар в голову. А тут ще жінка зі своєю удаваною турботою і поглядом, сповненим огиди. Дивиться, наче на жабу. Він намагається зібратися з силами. Потім бере свій паспорт, показує жінці.

— Ось що це таке?

— Ви самі знаєте, що це таке.

— Це – паспорт громадянина України! Це мій паспорт! Тобто я – громадянин України! Так чи ні?

— Ще раз прошу вас не кричати, інакше змушена буду викликати поліцію.

— Я громадянин України чи ні?

— Для чого ви питаєте?

— Ви що, не можете відповісти?

— Я відповідаю з питань, що належать до сфери моєї компетенції. Встановлення вашого громадянства поза нею.

— Але ж у мене є паспорт громадянина України!

— Безсумнівно.

— То я громадянин України?

— Я не маю повноважень встановлювати ваше громадянство.

— Тут не потрібні повноваження! Тут потрібна логіка! Проста логіка!

— Логіка теж не в моїх повноваженнях, я займаюся організацією оформлення біометричних паспортів.

Він аж ричить, але примушує себе не зірватися, а зібратися. Глибоко дихає, стискає кулаки, трохи заспокоюється, бо розуміє, що гарячкування у спілкуванні з бюрократичним монстром не має сенсу.

— Добре, спитаю по-іншому. Хто і на яких підставах відніс мене до вказаного вами пункту постанови кабміну?

— Орган, який видавав вам паспорт громадянина України.

— І звідки це відомо?

— З серії і номера паспорта.

— І як це зрозуміти?

— Серія ЧП – тобто "чудовиська та потвори". Перша цифра "два", тобто антропоморфні чудовиська, друга цифра "шість", тобто літаючі, третя цифра – "один", тобто незначної небезпеки, четверта цифра "три" − високий ступінь соціальності, п'ята цифра "два" − здатний до розмноження з людьми, нарешті, шоста цифра "чотири" − без надання групи інвалідності. Все зрозуміло. Ось тому ми і не можемо оформити вам біометричний паспорт.

— Але чому кабмін обмежив мої права?

— Як посадова особа не можу обговорювати рішення центральних органів влади.

Він дивиться на жінку, кліпає очима, розгублений і знесилений.

— Я… я… я буду звертатися до суду! Мої права порушено!

— Звісно, можете. Але…

Жінка робить паузу, наче осікається. Він дивиться на неї.

— Що?

— Якщо ви не проти, хочу сказати вам дещо як людина, а не державний службовець. Ви не проти?

— Ні.

— Не думаю, що суд зарадить.

— Слухайте, вся країна отримала безвіз, а я – ні! Якісь ідіотські обмеження…

— Це не ініціатива нашого уряду.

— А чия?

— Європи. Були дуже важкі переговори. Чому, думаєте, Україна так довго не могла отримати безвіз? Бо Європа виставляла досить жорсткі умови стосовно того, кого він не має стосуватися. Янукович вимагав, щоб безвіз був для всіх, але Європа ніколи б на це не погодилася. Порошенко розумів це, то змушений був пристати на вимоги наших західних партнерів. Так і з'явилася ця постанова кабміну. Європі вистачає біженців, то вона не хоче бачити у себе українських чудовиськ.

— Я не чудовисько!

— Це просто категорія.

— Я не чудовисько!

— Але у вас є крила.

Жінка подивилася за спину. Чоловік закрутився на місці, наче хотів сховати те, що було в нього на спині.

— Є, і що? Кому вони заважають, кому?

— Європа занадто раціональна, вона не хоче всіх цих див, якими переповнене наше життя.

— Тобто паспорта мені не дадуть і безвіз не про мене?

— Це позиція Європи.

— А що, як я просто полечу туди? Без паспорта! А? Що тоді?

— Ви вмієте літати?

— Так, вмію! То що тоді?

— Тільки самі, чи ще можете підняти якийсь вантаж?

— Яка вам різниця?

— Просто цікаво. Ви, бачу у добрій фізичній формі. Кілограм тридцять піднімете в повітря?

— За сприятливого вітру, так. То що буде, якщо я полечу?

— Вас арештують. І відправлять в табір для нелегалів. А звідти вас забере барон Балтика.

— Що? Цирк барона Балтики заборонений в Європі!

— Цирк заборонений, але сам барон є офіціальним партнером Євросоюзу стосовно чудовиськ: забирає їх з таборів нелегалів.

— Тобто Європа співпрацює з цим покидьком, відомим численними злочинами проти людяності?

— Злочинами проти чудовиськ. Європі важливо, щоб це не відбувалося на її території. А ще Європа вдячна за вирішення проблем без додаткових витрат. Барон вивозить чудовиськ своїм коштом, далі використовує в своєму цирку. Думаю, ви чули, що це гірше за концтабір. То краще не летіти.

— То що ж мені робити?

— Жити в Україні. Це не найгірший вибір. Країна потроху змінюється і…

— Я хочу побачити світ! Я не чудовисько, не потвора, я просто людина з дещо особливою тілобудовою!

— Слухайте, це ж не я вас не пускаю, це постанова кабміну, прийнята за вимогою Європи.

— Це несправедливо!

— Цілком з вами погоджуюся. Може, чаю?

Жінка підводиться, щоб увімкнути електрочайник, але тут з вулиці стає чутно ревіння потужного двигуна, а потім виск гальм. Хлопець не звертає уваги, занурений у розгубленість.

— Ні, обійдемося без чаю.

— Що?

Він здивовано дивиться на жінку. Вона дивиться з цікавістю.

— У тебе батьки крилаті були чи як?

— А вам що?

— Та просто спитала.

Гупання важких кроків у коридорі. До кабінету забігає кілька хлопців у камуфляжі. Один б'є хлопця електрошоком. Бідолаха кричить і падає знерухомлений. Люди в камуфляжі в'яжуть бідолаху і виносять. Залишається чоловік, який відраховує п'ять купюр по сто доларів.

— Дякую, Лідіє Петрівно, що притримали його.

— Навіщо він вам?

— Замовили літуна.

— Хто?

— Та з Закарпаття якісь.

— А там для чого літун?

— Та бозна. Бувайте, Лідіє Петрівно. Якщо ще будуть літуни, то дзвоніть. Також цікавлять триокі і з ратицями.

Чоловік іде, жінка замислюється.

— Закарпаття, значить. Цигарки примусять тягати. Тридцять кілограм, півсотні польотів за ніч, ось бусик і готовий. Це вже не кажучи, якщо наркота. Там взагалі мільйони!

Жінка помічає документи хлопця. Згрібає їх і викидає до смітника.

— То буде тобі, дурнику, безвіз, аж заманаєшся.

Посміхається і розкладає купюри віялом. Любується.

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

×