Кінь-волонтер допомагає тваринам і людям на фронті

5

 

Анатолій Лютюк – незвичний герой. Поєднує в собі митця, волонтера, соціального активіста та духовну людину.

Про це каже режисер Денис Страшний. Разом з Уляною Осовською зняв фільм "Казка про Коника". Розповідає про колишнього дисидента, художника Анатолія Лютюка. Народився 1947 року в селі Великі Борки на Тернопільщині. З 1970-х живе в естонському Таллінні, де заснував українську греко-католицьку церкву та Центр української культури. З 2014-го разом із вирізаним власноруч дерев'яним коником їздить на прифронтові території та в госпіталі Донбасу. Доставляє гуманітарну допомогу. Також збирає історії про тварин на війні, творчо обігрує у книжці ілюстрацій.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Встигніть подивитися онлайн: топ-5 фільмів Docudays UA

Прем'єра стрічки відбулася у національному конкурсі 18-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Проходив у форматі онлайн.

Денис Страшний представив картину в розмові з кінокритикинею і журналісткою Дарією Бадьйор.

Розкажіть, як почали працювати разом і чи цей фільм справді є частиною вашої особистої історії?

– Ми познайомилися з Уляною одразу після Майдану, коли я лежав у лікарні з вогнепальним пораненням у ногу. Вона тоді волонтером курувала гуманітарну місію від Естонії, допомагала відправляти туди поранених майданівців на реабілітацію, зокрема й мене. У Таллінні ми власне й зустріли головного героя майбутнього фільму.

Анатолій Лютюк із синами та друзями втілював у життя цю першу естонську гуманітарну місію. Спочатку він для нас був дивним закритим дідом. Але ми почали знайомитися ближче, пожили в нього три тижні. Він розповідав і показував свої неймовірні витвори.

На якому етап зрозуміли, що хочете зробити про нього кіно?

– Спочатку знімати Анатолія видавалося просто неможливим. Виглядав як недосяжна й неосяжна людина на своїй хвилі, яка постійно в роботі й молитві. Але зрозумів, що обов'язково хочу зробити кіно, коли він показав нам свої майстерні, ознайомив із концепцією передачі інформації через дерево. Чим воно старше, тим інформації більше.

Анатолій показав, що можуть бути сучасні твори, які виглядають, наче їм 200-300 років. За цією технологією він реставрував і збудував по суті з нуля церкву в Таллінні. Те саме втілив і у своїх рукотворних манускриптах, які робить за монастирськими технологіями. Поєднав українські традиції та традиційну майстерність із дбайливим ставленням до артефактів та унікальним саморобним папером, який може тисячу років зберігати інформацію. Це нас вразило. Почали частіше приїжджати до Анатолія, фільмувати його. Потім він став брати нас у свої подорожі. 2017 року ми поїхали разом з ним на Донбас. Так народжувався фільм.

 

Показуєте людину, яка про себе все знає, тотожна сама собі і пропонує якийсь філософський стрижень. У вас було бажання спакувати наш нинішній вир емоцій, тривожність щодо війни? Чи знайшли спокій у його відповідях і хотіли це передати на екрані?

– Анатолій став для нас взірцем людини, яка щиро робить усе, що може, для допомоги іншим. Навіть на собі відчув. У моєму житті в якийсь момент з'явилася людина, яка сказала: "У тебе проблема, в тебе стріляли і не можеш ходити. Я спробую завдяки своєму авторитету і зв'язкам допомогти". І допоміг. І таких людей десятки й сотні. А якщо врахувати підтримку матеріальну та провізією – тисячі. І це при тому, що йому зараз 74 роки. Розуміємо, що йому складно, але робить це. Своїми діями та ставленням до життя впливає і на мою особисту поведінку та світобачення.

Ми вирішили не кожному особисто казати – я знаю таку людину. А побути з ним поруч і потім показати всім одразу – дивіться, таке можливо.

Цікаво, коли волонтерство виходить з особистості людини. У випадку Анатолія це є його органічною частиною. Він просто робить те, що робить кожного дня. У цьому є велика краса. Як і в тому, що не лише їздить і допомагає, але з того витворюється мистецтво.

– На прикладі Анатолія розуміємо важливість трьох стовпів. Соціальна діяльність, духовний стрижень, на який ця активність насаджується, та сила мистецтва.

Коли ти не тільки гориш змінами, а й духовно вмотивований, абсолютно заряджений на будь-що – тоді не зупинять складнощі. Бо сприймаєш їх не як проблему чи заваду, а як челендж. Ідеш далі й не здаєшся.

Анатолій якраз для нас виявився незвичним персонажем. Поєднує в собі митця, волонтера від початку війни, громадського активіста з юності та духовну людину – монаха в миру. Це поєднання дало нам змогу зробити кіно. Бо нас цікавить не тільки спостерігати за процесом, а й висновок, результат.

Він нам ніколи не казав, що робити і що ні. Лишали у стрічці все, що вважали за потрібне. Йому так і казали: "Анатолій, ви робите своє мистецтво, ми своє".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Дитина ледь не втопилася. Вихователь дитсадка просив не знімати

За роки проживання в Естонії Лютюк також сильно прокачався у поєднанні культури України та Естонії. Своєю діяльністю працює на дружбу країн. Його там знає вся мистецька тусовка, показують по телевізору, запрошують на прийоми до президента. Коли я приїхав туди, то зрозумів, що естонці - наші справжні брати й сестри. Хвилюються за нас і де в чому знають більше, ніж ми самі про себе. І настільки щиро переживають і підтримують, що хотілося здійснити якийсь свій маленький внесок у дружбу між нашими країнами. Це була одна із задач фільму.

 

Чи підтримуєте контакт з Анатолієм? Як зараз оцінює ситуацію на Донбасі? Чи немає розчарування?

– Сто відсотків підтримуємо. Не знаю, як він ставиться, але точно скажу, що розчарування немає. Це людина, яка народилася у післявоєнному 1947 році, багато чого бачила у своєму житті. На мою думку, розчарувався б, якби ми тут всі здалися, понурилися й сіли плакати і казати, що все нам пороблено. А якщо тут є ще очі й серця, які горять, і руки, які щось роблять – Анатолій завжди в таких людей вірить і підтримує. Взагалі любить позитивних українців. Сам 20 років як дав обітницю щодня бачити щось добре в будь-якій ситуації. Це його філософія.

Лютюк нам казав, що навіть у той період, коли активно їздив на лінію фронту, не робив політичних висновків. Солдати, місцеві, волонтери – вони всі мали свої погляди. Анатолій власні не афішував. Тому що в нього була конкретна задача – шукати маленькі прифронтові лікарні, людей у скруті й налагоджувати допомогу з Естонії в Україну.

 

Як ставилися до українських режисерів у Донецькій області та Естонії?

– На Донбасі у нас була маленька камерка і диктофончик. Робили ручну зйомку без штативу. Нас сприймали не як режисерів, а як представників волонтерської місії на чолі з цікавим лисим дідом із великою бородою. Ми стали частиною його команди. Були весь час разом, фільмували його реакцію та рефлексії.

У Таллінні ми як приїхали 2014-го, пробували знімати відео. Одразу зайшли в місцеву компанію як молоді режисери. Ходили за Анатолієм усюди, поки люди не звикли, що ці двоє – друзі Лютюка і щось собі надумали.

Можна сказати, що ми під егідою Анатолія втілювали своє бачення, яке він не контролював, але часто ініціював.

 

На якому етапі з'явився коник, і вирішили зробити його центром оповіді? Чому саме казка?

– Анатолій створив у Таллінні першу в Естонії українську греко-католицьку церкву. У фундаменті місця, яке йому виділили під будівництво, знайшли скелет коня. Став символом простору, створеного Лютюком. Колекція дерев'яних коників була в нього ще до того, як ми потрапили в Таллінн. У нашого героя взагалі все навколо якоїсь майстерності, роботи з деревом. Як на мене, ідею ще й створення історії він виношував давно. І ми стали елементом у цьому механізмі оповіді про коника.

Фізично він з'явився в Карпатах у перші дні поїздки на Донбас. Почалася з Івано-Франківська – гуманітарка закуплялася саме звідти й розвозилася по лінії фронту. Колись Анатолій навчався неподалік, у місті Вижниця. Вирішив з'їздити туди і запропонував – давайте я в цьому місці зроблю коня і з ним буду подорожувати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пісні Dakh Daughters розкривають історію Революції гідності

Ми шукали форму казки, але саме документальної, на реальних подіях. Щоб це не була ванільна історія до кави. Але й не важка воєнна драма про те, що нема цьому кінця і краю. Балансували.

Коник відкривав нам двері в казку. Люди там оточені проблемами, стражданнями, депресією. А Лютюк підходив з іграшкою й запитував: "А чи знаєте розповіді про взаємодопомогу людей і тварин на фронті? Бо ми робимо казку". Одразу всі включалися, виходили з чорної туги і говорили про світлі моменти. Навіть саме згадування доброти було терапевтичним.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фільм покаже наслідки війни на Донбасі

×