"Ми не навчились любити чесно і відверто те, що зроблене в Україні" - Ігор Панасов

Музичний оглядач, головний редактор інтернет-журналу Kаrabas LIVE, директор із розвитку музичної премії YUNA Ігор Панасов називає себе людиною-конструктором.

- Батько родом із Черкащини, мати народилася в білоруському Гомелі, я в німецькому Веймарі, школу закінчив у Мурманській області на півночі Росії, в Артемівськ - теперішній Бахмут на Донечинні - остаточно переїхали 1992-го. Мені було 17, - розповідає.

З Ігорем Панасов розмовляємо напередодні Дня Незалежності.

Олег Скрипка теж в Україну приїхав із Мурманської області і став чи не головним символом модерної української музики.

- Якось Олег сказав, що у 1980-х "відчував себе піонером, а не українцем". Не можу сказати, що на 100 відсотків мав ті самі відчуття в юності. Життя в Німеччині створювало більш вільну атмосферу. Відеосалони, "перебудову" і Горбачова бачив лише по телевізору. Реальність пізнього СРСР не моя. Лише один рік, 1989-го, перед черговим переїздом, відвідував у школу в Артемівську. Але вчителька української закривала очі на те, що ми ходили замість її уроків грати у футбол. Зараз розумію, наскільки це жахливо, що не заохочували дітей до вивчення української мови.

Батько грав на трубі у військовому оркестрі. В домашній фонотеці поруч з Аллою Пугачовою і ABBA були й платівки Назарія Яремчука. Коли лунала "Червона рута" особливих відчуттів у мене не виникало. Але з'явилося розуміння, що в радянській Україні є музиканти світового рівня.

Із розпадом СРСР не всі українці повернулися на історичну батьківщину.

- Батько хотів ближче до рідної Сміли на Черкащині.

А життя в Мурманську відрізало це. В мене тоді свідомого почуття до України не було. Абсолютно без рефлексій сприйняв остаточний переїзд на Донбас. Після цього одразу готувався до екзаменів. Вибрав Донецький університет лише тому, що це був найближчий вуз із філологією. Не хотілося далеко від'їжджати від дому.

1993-го Донецьк якраз приймав третій фестиваль"Червона рута".

- Так, я бачив фестивальні виступи. Хоча не дуже багато чого. Головні концерти були безкоштовні на площі Леніна, прямо під пам'ятником. Ми з друзями, гуляючи, зазирали туди. Почув гурти "Жаба в дирижаблі", "Брати Гадюкіни", Віктора Павліка в складі "Анни Марії", Олександра Пономарьова. Я пропустив перші дві "Рути", тому третя не стала чимось особливими. Хоча пам'ятаю, що площа була заповнена донеччанами. Зацікавленість мали щиру. Я на той час був не настільки занурений у музику.

Коли українські виконавці по-справжньому з'явилися в орбіті ваших зацікавлень?

- В університеті зустрів друзів, які слухали Pink Floyd, Genesis, The Doors, ще 100 тон музики. Один із них крепко сидів на Шенберґу, Булезі, Шнітке і Джоні Зорні. Через нього я познайомився ще з одним, який відкрив мені Death, Cathedral, My Dying Bride, Dark Tranquility, Burzum і ще 200 "сатанинських" груп.

В університеті читав факультатив викладач із консерваторії. У нього я з вінілу переписав собі на касети Баха, Телемана і Пахельбеля з Букстехуде.

У цій палітрі було мало української музики. Але 1997-го товариш купив на касеті альбом "Музіка" гурту "ВВ", там де "Весна", "Горіла сосна". Приходить у кімнату до мене з магнітофоном. Альбом прослухали на одному диханні, не зупиняючись. Тоді було ще важливим слухати альбом до кінця. Мова, жарти, спецефекти, які використовував Скрипка - це було настільки автентично. Він це подавав із музикантами так, що я мав відчуття, наче відкрив новий світ.

Внутрішній російськомовний космополіт не чинив спротиву українізації?

- Щось подібне до емоцій від "ВВ" пережив трохи раніше з літературою.

Хвильовий, Стефаник, Коцюбинський, Іван Багряний - це було потрясіння. Нова реальність, що відкривалася через мову. Яку теж по-суті почав пізнавати лише в університеті.

На той момент перечитав головних російських письменників, типу Солженіцина, які показували невідомі для мене сторінки радянської історії, пов'язані зі сталінськими репресіями. Документальний роман Василя Барки "Жовтий князь" про Голодомор. Ці речі розширювали свідомість і розуміння того, що це відбувалося не десь там, а тут. В країні, де я живу, частиною якої є. Це хороший матеріал для внутрішньої роботи. Книжки стали будівельним матеріалом для моєї особистості з 15 років. Важливим був предмет історія. Ми вчилися на першому курсі за книжкою Ореста Субтельного. Викладач із таким запалом і горінням розповідав про минувщину. А я - емпатична людина, якщо бачу когось, хто палає енергією, то не можу залишатися осторонь. Мабуть він був частиною Народного Руху, принаймні патріот на 100 відсотків це точно. Любов до України від прищеплював не насильницьким шляхом, а заохочував. Старослов'янська мова, історична граматика і давня література - це 3 предмети, викладачі яких також заклали фундамент цікавості до процесів, де починається історія української мови, її носіїв із філологічної точки зору.

Більшість моїх друзів, які залишилися і зараз жити в Донецьку, були вихованцями російською культури. Але завдяки тому, що я мешкав у гуртожитку, там зустрів україномовних хлопців з Івано-Франківська, Львівської області. Вони приїхали вчитися до Донецька на українську філологію. Стали третиною мого кола спілкування тодішнього, разом грали у футбол. Плюс деякі дівчата в університеті були україномовні. Це створювало тепліше відношення і зацікавленість до українського.

При цьому, вважаю себе лінгвістичним кретином. Мені досить важко пов'язувати в голові різні мови. Складно дається перехід з однієї на іншу. Для мене взагалі шукати слова - це велика внутрішня робота. Я думаю і відчуваю більше, ніж можу сказати. Хоча моя робота пов'язана з текстом.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зараз українську мову захищають, бо всяка кремлівська вошва хоче домінування російського - авторка проєкту "Рагу.лі"

Була велика спокуса не виходити із зони комфорту й залишатися російським філологом?

- Сильно і не напружувався. 20 відсотків предметів викладали українською. Я цікавився цим, як ще однією частиною себе. До 2004 року це було як елемент історії країни, в якій живу, світової культури, якою цікавлюся. На одному рівні із західною та російською культурою. Все найцікавіше українське культурне, з чим я стикався, не було другосортне. Це як ще одне явище. Після "ВВ" підсів на Ірину Білик і ранню Руслану. У нас окрім магнітофону, в кімнаті був приймач, який подарували батьки. Радіо " Промінь" мало великий вплив. Хіт-парад "12-2" слухав постійно. До того, як не існувало інтернету, "Промінь" був моїм вікном у світову музику. Наприклад, програми про джаз Олексія Когана. Якщо українське можна було назвати екзотикою, то не більшою, ніж Карлос Сантана. Є мексиканське, російське й українське. Все це рівноправне. Коли переїхав до Києва, не відчув сильний вплив українського. Потрапив у російськомовні видання, перетинався з людьми, які спрямовані на російськомовний контекст. Завдяки оточенню це не відчувалося.

Коли українське стало більш акцентованим?

- Ця подія збіглася з помаранчевою революцією. В грудні 2004-го помирає батько. Він хворів 3 роки на онкологію. Помер у Бахмуті, але ховати повезли на Черкащину до могили його матері. Цей момент став для мене вирішальним. Везли його через пів країни, бо він хотів бути похованим саме там. Потім я приїжджав на могилу і наочно побачив, що є моєю пуповиною, яка зв'язує з цим світом у матеріальному плані. У картині, де світова культура є цілісна, для мене все яскравіше стало відображатися українське. Відчув, що нікуди звідси не поїду. Кажуть, що коли втрачаєш батьків, то стаєш трохи сиротою морально. Це щось пов'язане зі смертю, кров'ю та поколінням тих людей, чиїм продовженням ти є. Я захотів, щоб усе найважливіше відбувалося зі мною в Україні. Дитиною я проводив тут по 3 місяці влітку, я відчував колорит Черкащини, цей суржик. Коли переглядав серіал "Спіймати Кайдаша", то бачив у ньому наче свою тітку. Але це не вплинуло на мене в дитинстві. Після 2004-го став уважніше дивитися на все те, що є українським. Акцент змістився. Колеги-журналісти, які не розуміли цієї відповідальності, почали мені здаватися сліпими.

Зараз відбувається війна "мертвечини минулого" із крихким паростком чогось нового. Ви в ній берете участь? Яка ваша головна зброя?

- Якщо мав би досвід військового мистецтва, то була б більша палітра зброї. Користуюся інструментами, які впливають на емоції, думки людей. Щороку все важче вплинути на думки, а от на емоції ще можна. Завдяки тим скілам протягом моєї журналістської кар'єри я отримав можливість цими інструментами підштовхувати людей перейматися тими речами, які хвилюють і мене. Для прикладу, ще до початку Революції гідності влітку 2012-го запропонував виданню "Фокус" написати статтю про 7 музичних проєктів, які впливатимуть у майбутньому на українську сцену. Там були The HARDKISS, які як гурт існували рік, Cepasa, Максим Коломієць. Коли матеріал виставили на сайт, він за 5 днів набрав 6 тисяч переглядів. Щоб стаття про культуру зібрала тоді таку аудиторію, то це диво. Отже, я влучив у ціль. 2012 року це влучило в людей. 2013-го співпрацював із сайтом Оpen.uа і написав їм українську підбірку топ-10 альбомів за рік. Раніше цього ніколи не було. Я відчув, що цього року занадто багато класних альбомів у "Бумбокс", Джамали, Сергія Бабкіна, Pianoбой, кількох інді команд. Написав мінірецензію. Це теж викликало фурор. Було відкриттям для музичного порталу, який на 80 відсотків заточений під закордонну музику. Тоді в коментарях мені написали: а як вам альбом гурту Vivienne Mort "Театр Pipinó"? і залишили лінк. До того часу взагалі про них нічого не знав. Відкриваю послухати і думаю - ого. Тут я слідкував, дізнавався і нічого не чув про таке відкриття. Це дало зрозуміти, що треба копати далі. За 6 років, як член комітету Шевченківської премії, висунув Vivienne Mort на цю нагороду. Вони стали номінантами.

Головний ворог, із яким треба битися - це недовіра й неповага до того, що зростає тут. Ми не навчилися любити чесно та відверто те, що зроблене в Україні. Доки воно не освячено славою поза межами країни. Для мене це тільки зміщення акценту, що раніше лише Москва казала, що добре для України, а тепер це мають оцінити в Парижі, Лондоні чи Берліні. І тільки після цього ми приймаємо своїх. Не бачу нічого поганого, щоб порадіти за те, що українська пісня потрапила в серіал "Фарго". Але давайте любити це до того. Хтось не вміє, хтось не хоче. Втрачаємо багато письменників, музикантів - вони здаються. Вони не мають підтримки тут. У грудні торік прийшло на концерт "ДахаБрахи" в переповнений 6-тисячний столичний Палац спорту. Дівчата з гурту сказали зі сцени: "Можливо вам важко повірити, але ми дуже чекали цього вечора". Зрозуміло, що якщо в них концерти в 15-20 містах по США щороку, то може здатися, що їм той концерт у Києві просто рядове шоу. Ні, важливо. Це як гештальт незакритий. Коли ти на Заході потрібен, тебе на руках носять, у контексті академічної культури оцінюють на дуже високому рівні, а тут на 16 році існування гурт збирає київський Палац спорту. Таких історій має бути менше. Нереалізованість таких людей - це погана пам'ять та енергія. Це прямо впливає на кожного з нас. Не треба натягувати фільтр міжнародного визнання, треба самим визнавати. Наприклад, ОNUKA вражала на Євробаченні після того, як вона вразила нас тут. Ось так має відбуватися.

Українська байдужість до свого привнесена риса?

- Це наслідок історичного шляху. Щоб позбутися цієї риси, треба свідомо прикладати зусилля. Час грає на нашому боці. Перебуваємо в напівзалежному стані, я маю на увазі від МВФ, від Брюсселю, вати в голові чинного президента. Але це зовнішнє. В нас є кордони, які можемо захистити, це дає змогу побудувати життя, яке стає нашою історичною пам'яттю. Наступного року буде 30 років Незалежності й це вже хоч щось. У такій турбулентності геополітичних зламів не буде спокійно ніколи. Але в цьому напівхаосі - що більше ми проведемо часу разом, то більше буде історії, з якої можна робити висновки. Це як родина, яка живе разом 15 років - це доволі міцний зв'язок. Важливо, щоб не було перерви й моменту зламу. Але це не означає, що можна покласти все на час. Якщо не будемо йти в ногу з часом, то відставатимемо.

Когось вражає, що є 25-річні "совки". Як це виправити?

- Сказав би, що це люди, яким не додали батьки. Всі ці історії про те, чого українські підлітки слухають російський реп, починаються з того моменту, коли дитина підростає і виходить у світ. Там менше контролю з боку батьків, тому все починає вирішувати оточення, що і як він слухатиме. Якщо людина виходить у цей світ у 7-8 років із якимось бекграундом, тоді вона вступає в дифузію. Фанк, соул чи джаз, які батько та мати слухали вдома, стали фоном, ритмом, який дитина відчуває. І починається дискусія між Фейсом /Моргенштерном і тим підґрунтям. Але якщо немає ніякого бекграунду, то дитина поглинає, що їй дає Youtube та однолітки.

Звідки в українців досі потреба в музиці, яка за вашими словами наповнена графоманством і нещирістю?

- Це генетичне. Батьки толерують таку культуру й діти теж. Я не вірю Олегу Виннику. Коли артист грає, а не проживає. Він грає роль, але якась жіночка йому вірить. А потім навчає свою доньку, яка звикає, що це нормально.

Які мистецькі явища стали культуроформуючі? Про які хочеться розповісти?

- Є гурт "Один в каноє", який створює історію тут і зараз. Тарас Чубай і Марія Бурмака намагалися в свій час творити на тексти класиків. Це не перетворилося на помітну традицію у 2000-ті. Тут приходить невідомий гурт, який завдяки лише інтернету добирається до мізків людей. Уперше побачив їх 2015 року на фестивалі Atlas Weekend. Дуже уважно почав за ними слідкувати. 2019-го це був єдиний хедлайнер з українських виконавців, який закривав сцену. Гурт, що ламає гру. Дарує нове життя віршам Івана Франка. Важливо, щоб була сила особистості. Як в Ірі Швайдак. Вона не розпиляється, не намагається продатися за смаколики, які дає шоу-бізнес.

Більш попсово-медійний варіант - це alyona alyona. Людина 10 років збирала цю енергію в підвалах. І їй трапився такий продюсер, який зміг правильно це подати. Її життєвий досвід і високе розуміння того, чим вона займається, дає змогу створити хвилю, яка захоплює людей. Багато кому не подобається, що вона йде на телешоу "Танці з зірками". А я кажу, хай більше людей про неї знає. Вона у своєму стилі й форматі, але вона підключає масовішу аудиторію до хіп-хопу.

На початку 2000-х "Океан Ельзи" принесли сюди рок у своєму оригінальному форматі. Було б краще, якби це з'явилося у 1980 роках, але не було ще тоді такого.

На ще кого треба звертати увагу з людей мистецтва?

- Все, що робить Влад Троїцький варте уваги. І щодо театру, і музики. Сподіваюсь, що гурт "Це ШО" не пропадуть. Це його третій проєкт, у якому учасникам до 20 років. Це нова хвиля, яка відображає світоглядні й артові вібрації, яких немає у Dakh Daughters і "ДахаБраха". Троїцький візіонер. Поєднує інтуїцію і раціо.

Все, що Сергій Жадан робить, це про майбутнє. В подальшому він найде слова, щоб показати, як нам усім порозумітися. В нього є поняття, що таке українське, відчуває це серцем. І він знає, як розмовляти з тими, в кого цього немає. Я радію, що завдяки концертам на сході та радіопроєктам він ділиться цим. І щодня з'являється людина, яка дослухається. В ньому є енергія, глибоке розуміння.

Думаю, що генерація кінемотографістів Антоніо Лукіч, Ахтема Сеїтаблаєва, Нарімана Алієва, Марисі Нікітюк, Іри Цілик дасть багато енергії. Якщо ніхто палиці в колеса не вставлятиме. Мені подобається, куди рухається кіно останні два роки. Особливо документалістика.

Як вийти з ментального рабства?

- Бачити якомога більше світ навколо, не лише поза межами України, а й тут. Зараз, в епоху карантину, люди відкривають для себе те, що завжди в них було під боком. Більше їздити та спілкуватися, подорожувати країною. Тому що одна з проблем людей із Донбасу, чому вони застрягли в "совку" - бо не розуміли, в якій країні живуть. Так само ті, хто живе в Києві чи Луцьку, мають якісь стереотипи відносно одне одного. Це слід ламати.

Не треба любити й цілувати в губи все українське, лише тому, що наше. Треба з максимальною увагою до цього ставитися. Те, що відбувається у світі - це важливо, але там теж криза, теж немає ідей. Але все це просунуте. Але ж Велика Британія, Німеччина і навіть Польща спочатку відкрили себе для себе, а потім їх відкрив увесь світ.

Соціальні мережі руйнують діалог. Але треба навчатися мистецтву дискусії. Один із найголовніших проявів вільної людини - вступати в дискусію з опонентом. Треба вчитися спілкуватися одне з одним. Ми тут різні в силу історичної долі. Ми - країна-мозаїка, треба зрозуміти це. Можемо всіх російськомовних вигнати, ромів і китайців, але я не впевнений, що після цього країна зможе стати сильним і незалежним гравцем. Нам варто зрозуміти, що нас об'єднує. Кожного інтелектуала, який з'являється в інформаційній площині, до нього треба придивлятися та прислухатися. Можемо пропустити таких важливих людей, які прагнуть продукувати сенси. Якщо протримаємося років 50, то будемо дуже сильні.

Яку роль у цьому грає українська мова?

- При тому, що я лінгвістичний кретин, поставив собі чіткі завдання. Щороку підвищую відсоток того, що роблю українською. Маю на увазі листування, спілкування, матеріали, що пишу. Вже понад рік роблю тексти лише українською. До грудня 2019-го, до концерту "ДахаБраха" я перекладав свої статті з російської. Це був перший репортаж, який написав українською. Відчув таку потребу. Тепер мені все менше треба заглядати в перекладач. Моє завдання самому собі - підвищувати рівень української. Книжки купую українською, навіть якщо доступніше російською. Це частина первісної енергії, що є фундаментом цієї землі. Це елемент світогляду людей, які жили тут до мене. Оскільки я вирішив, що частина мого життя стане частиною цієї культури та країни, то я хочу з кожним роком бути причетнішим. Що більше російськомовних громадян України вважатимуть експансію української мови у власній країні та в особистому житті благом, а не агресією, то швидше ми станемо фундаментально незалежною країною.

×