"Розумна балерина ніколи не залишить пуанти без нагляду" - прима Наталія Мацак

5

Мені було 18 років. Через два тижні, після того, як я прийшла в театр, танцювала тріо в акті тіней. Тоді в мене не було жодних вражень про цей балет. Було страшно і нервово. Хотілося станцювати якомога краще, щоб отримати квиток у майбутнє. Цього разу танцюватиму мою улюблену партію Нікії. Зараз це робота на великому досвіді вражень. Та основні частини цього балету у всьому світі лишаються незмінними. Я танцювала з різними партнерами в різних театрах. Кожен вкладав щось своє - бачення і досвід.

 

Українська школа балету дуже відрізняється від того, що роблять у світі. На Заході акцент йде на ноги, в Росії — на руки. Французи приділяють увагу стопам, американці спортивніші. Але коли артист багато їздить, він стає втіленням всього і відразу. Українські танцівники дуже емоційні, іноді не вистачає стриманості й академічності.

Важлива тільки та партія, яку готую на сьогодні. Моя манера міняється від того, в якому колективі танцюю і з ким. Пам'ятаю "Баядерку" з Вадимом Мунтагіровим (прем'єр Королівського балету, Лондон, Велика Британія. - Gazeta.ua) у Парижі. Там є сцена, коли баядерці Нікії після виступу принесли кошик із квітами. Вона радіє, бо думає, що їх прислав коханий — воїн Солор. Але з-під листя виповзає змія й жалить красуню. Подарунок насправді відправила донька раджі. Я ніколи не думала, що в сцені зі змією партнер може дати такий посил. Вражаючи стримано показав стрес. Не люблю, коли артисти надто емоційні. Найкраще, коли вони вкладають більше сенсу в рухи й погляд.

 

Раніше військових вчили грати на фортепіано. Це робилося для всебічного розвитку. Такі види мистецтва, як класична музика, балет, опера виховують відчуття прекрасного.
Не треба думати, що якщо ви не вчилися вісім років в хореографічному училищі, то нічого не зрозумієте в балеті. Треба просто йти у театр й намагатися отримати насолоду. Простіше буде, якщо перед цим щось почитаєте про постановку. Культурний розвиток країни має бути на першому місці, якщо ми хочемо жити в адекватному соціумі. Щоб українців поважали й цінували за кордоном. Людина не можете лише пити, їсти й працювати, повинна мати ще щось для душі. Як би не намагалися вигадати новий велосипед у музиці, робитимуть це на основі класики. В балеті є багато сучасних напрямків. У світі вони давно, в Україні - тільки починають з'являтися. Молодь цим дуже цікавиться. У балеті є такий нюанс — якщо ти класик, то ти завжди можеш навчитись модерну. Але не навпаки. Зараз модно вести здоровий спосіб життя — йога, дієти. З'явився навіть боді-балет. По суті, це урок класики — те, чим ми займаємося щоденно, щоб підготувати тіло до роботи. Це дуже поширено у Європі. Чоловіки й жінки приходять й займаються танцями для гарної осанки й кращого кровообігу. Після цього починають відвідувати театр, бо здається їм доступнішим і зрозумілим. Насправді на сцені ми працююємо для того, щоб підняти глядача над його проблемами, подарувати йому умиротворення. Людина, якій не дуже цікаво дивитись танець, може сидіти й слухати оркестр. До того ж це живе мистецтво. Кожен спектакль, навіть якщо це одна й та сама постановка, змінюється. Це залежить від самих виконавців, їхнього настрою, сьогоднішньої манери. Оркестр так само грає по-різному. Це людський фактор і завжди ексклюзив.

Від того, що ковзнула нога, я декілька разів падала на сцені. Ми танцюємо на пластику. Він проклеєний скотчем зверху й зсередини. Буває різної якості - дуже слизький, або в'язкий, що до нього прилипаєш. Коли послизаюсь й лечу, то намагаюся зібратися. Слідкую за тим, щоб не отримати травму, якось прийняти відповідне положення. В цей момент мені завжди смішно. Буває, що партнери можуть вдарити одне одного, порвати костюми. У мене був спектакль "Лускунчик" у 5-тисячному паризькому залі. В сцені, коли Дроссельмейер піднімає Машу, його костюм ґудзиками зачепився за мою сукню й здер півспідниці ззаду. Я не знала, як себе прикрити. З одного боку, розуміла, що маю продовжувати спектакль, а з іншого, що це неможливо. В результаті я намагалась не повертатись до глядачів, а станцювати треба було ще половину акту. Іноді під час паузи у залі хтось чхає. Обов'язково в найдраматичніший момент, коли герої клянуться у вічному коханні чи помирають, тоді сміються всі - і танцюристи, і публіка.

 

Я дуже люблю конкуренцію. Вона мотивує і змушує тебе рухатися вперед. У танцівників немає свят і майже немає вихідних. У мене останні роки було багато колективів. Кожного разу опиняюсь в середовищі інакшого сприйняття. На мене звертають максимальну увагу, і я завжди повинна доводити, що найкраща. Для лідерів неможливо працювати в середовищі, де немає конкуренції. Вона є завжди, та не така агресивна, як показав режисер Даррен Аронофскі у фільмі "Чорний лебідь". Розумна балерина ніколи не залишить пуанти без нагляду. Це елементарна уважність. Є люди, які не можуть впоратися з емоційним тиском та власним его. Не раз перед спектаклями не знаходила речі, яка мені необхідна для виходу. Так розхитують нервову систему. Одного разу мені підрізали одну з трьох нижніх спідниць. Помітила не відразу. Вони з шифону — дуже тонкі. Досі не знаю, хто й чому це зробив. Виступала так, як було.

Кожна нагорода важлива, бо це результат професійного етапу і великої роботи. Я рано вийшла на велику сцену, багато гастролювала, тому не відразу відчула потребу відвідувати конкурси. Я балерина не конкурсна, бо дуже емоційна. Нагороди отримують технічні артисти. Головне — це самовладання. Не завжди ті танцівники, які отримують перші місця на конкурсах, дійсно найкращі. Це ті, хто зміг впоратися зі своїми нервами і зробити в ці хвилини потрібний результат. Раніше на конкурсах було міцне журі. Там сиділи професіонали з усього світу, від вигляду яких хапали дрижаки. Наприклад, Юрій Григорович, Наталія Макарова, Михайло Лавровський. Премії, які я отримувала за той період, важливіші, ніж перші місця, які є сьогодні. Артистів зі званням раніше було дуже мало, й це було вагомо. На сьогодні в цьому питанні багато комерції. Звання отримують люди, які не мають ніякого професійного статусу. Я стала Заслуженою артисткою України у 26 років. Мені про це повідомили в Німеччині на гастролях перед спектаклем. Через дві години був балет "Лебедине озеро"., та я його ледве станцювала. Бо мала майже нервовий зрив від несподіванки. Зараз, якщо мені представляють людину зі словами "народний артист", це нічого не скаже про її професіаналізм. Бо тільки ті місця, де ти працюєш, запрошення, імена партнерів говорять про рівень. В Європі, та й усьому світі про нагороди навіть не питають, це лише частина твого резюме.

Я з 4 років танцювала в різних колективах, та лише для розвитку. Педагог порадила батькам віддати мене в хореографічне училище, коли мені було 10. Я мучилась страшно. Бо хореографічне училище — це не танці, а праця. Мене поставили до станка, перші роки я займалася вивченням технічної сторони, батман, пліє, фуете — основам. І це дуже нудно, особливо для дитини, яка звикла танцювати в яскравих костюмах і отримувати задоволення. Там його не було. Це пахота — кожен рух треба відпрацьовувати багато разів підряд, монотонно й довго. В голові весь час стояло питання: "А коли ми будемо танцювати?". Я довго не могла зрозуміти, що там роблю. В 9 класі мене хотіли відрахувати, бо перестала працювати. Мені було просто нецікаво. Але на першому курсі зрозуміла, що вже нікуди не піду — ні в гімнастику, яка страшила травмами, ні у фігурне катання. Випустилася на відмінно. В театрі мене ставили на невеликі, але сольні партії. У мене були хороші педагоги, які дали можливість розібратися в собі, побороти страхи.

 

Балерина має розуміти, що вона хоче у професії. Деякі до кінця кар'єри танцюють в кардебалеті, досить успішно, і їх це влаштовує. Треба розуміти, що балет — це естетично гарне мистецтво, і треба зробити все можливе, щоб своєю появою його не зіпсувати. На якому місці ти б не стояв, маєш бути найкращим. Головне — самодисципліна. Я людина досить лінива. Не можу хотіти працювати стабільно, але доводиться. Більша частина життя - це робота через "не можу". Я нещодавно приїхала з гастролей. Мала 17 "Лускунчиків" за 14 днів. На сценах, які у півтора рази більші, ніж в українських театрах. Й це дуже втомлює, бо ти маєш її всю оббігти. З часом вчися себе акумулювати. Балет - не тільки велике фізичне, а й психологічне навантаження, емоційна віддача. Іноді глядач повертає ці емоції, коли після спектакля тобі аплодують так, що стіни тремтять. Тоді відкривається друге дихання.

У артиста балету больовий поріг неадекватний. Ми звикли прокидатися з болем, працювати з ним. У когось проблема зі спиною, у когось — з колінами чи стопами. Ближче до кінця кар'єри солісти стають, як медики. Знають будь-які ліки від своїх професійних хвороб. Вміють тонізувати м'язи, знімати запалення. Ти можеш перелетіти океан й того ж вечора танцювати. Маєш вміти дуже швидко бути у тонусі. Колись я танцювала в Михайлівському театрі "Лауренсію". Мала лише 5 днів на підготовку спектаклю. Він важкий - багато стрибкових комбінацій плюс акторська гра. За вікном літо. Через жахливу спеку м'язи були вдвічі більші. Найшвидший метод — занурити ноги у відро з льодом. А в перспективі - лише правильне харчування і багато води. Я бачила багато ніг балерин, іноді сама не витримувала цього видовища. У багатьох деформовані пальці. У чоловіків теж таке відбувається, не зважаючи на те, що вони працюють в балетках й у стрибках приземляються на подушки пальців. Більше навантажень, напевно, лише у шахтарів. Глядач не бачить, чим займається артист, коли не танцює на сцені. В перевах між виходами ми не зупиняємося, бо не можна охолонути. За кулісами всі продовжують танцювати, рухатися.

 

Порівняно з минулим століттям, балерини стали вищі. Збільшуються фізичні можливості. Від цього страждає техніка. В Європі не зрозуміють, якщо ведуча балерина не крутить 32 фуете. Ті, хто не може, виправдовуються тим, що Майя Плесецька робила лише 16. Але вона була одна така, не треба примазуватися. Коли ми випускалися, деякі робили і по 64 фуете. Цей рух дає навантаження на вестибулярний апарат, впливає на концентрацію. Можна на офісному стільці покрутитися хвилину і зрозуміти на долю відсотка, що відбувається в голові балерини. Раніше в театрі мали статус прими 1-2 балерини. Вони володіли усім репертуаром. Не кожна мала право танцювати "Лебедине озеро" чи "Баядерку". Одиниці могли бути абсолютно різними в усіх спектаклях. Бо це різні епохи за сюжетом, манерами, віком і статусом персонажів. Полегшувати технічну сторону виконання тільки для того, щоб вийти в центр сцени й стати, — не дозволено. Бо з кожним недосконалим рухом постановка розпадається і втрачає свою цінність.

Як тільки ти приходиш в театр, немає можливостей купити гарні костюми. Ми робили їх з того, що нам пропонував театр. На мене перероблювали сукню на вуличну танцівницю з "Дон Кіхота" з костюму заслуженої артистки Яни Гладких. Це був чорновий варіант костюма — для глядача він виглядав просто фантастично, але якщо його вивернути й глянути з чого він був зібраний, можна було жахнутися. Це завжди якесь особливе щастя отримати чийсь костюм. Багато хочуть саме мій костюм. Я ще в ньому танцюю, а вони підходять й просять його купити, або якусь його деталь. Я пропоную розказати, де можна дістати такий самий, та вони хочуть саме мій, з моєю енергетикою. Принаймні так це пояснюють. Багато дітей, учнів, випускників купують пачки, й для них це натхнення. Вдягаючи пачку відчувають себе кращими, ніж вони є - це приємно.

Наша професія дуже зношує організм. Багато балерин у 25 вже не в стані щось робити. Хтось танцює до 50, якщо дозволяє фізіологія. Все індивідуально. Танцювати буду наскільки мені вистачить натхнення, енергії й здоров'я. Й поки буду бачити в цьому сенс. Тому що працювати, не отримуючи задоволення, не дотягувати до потрібного рівня, мені не приємно.