Поет 53-річний Юрій Андрухович 24 квітня презентував у Києво-Могилянській академії свою поетичну збірку "Листи в Україну".
Збірка в обтягнутій червоною тканиною палітурці вийшла у серії "Українська поетична антологія" видавництва "А-ба-ба-га-ла-ма-га". До збірки увійшли 20 "листів в Україну", які Юрій Андрухович написав на початку 90-х під час навчання в літературному інституті імені Горького в Москві, а також поезії з інших збірок. Письменник каже, що зарікався писати вірші після 30-ти. Але й зараз чомусь часто свербить перо.
"Писати почав я в 10 класі. На пляжі в Одесі мене всього ніби наскрізь протнула вогняна стріла, і в цю секунду я вирішую, що я буду писати вірші. Потім мені трапилися кілька віршів Антонича, і я подумав: О! Ще один непоганий сучасний український поет! Згодом дізнався, що на жаль, уже не сучасний. А мій попередник. Після 90-го року я був упевнений, що я більш ніколи в житті ніяких віршів писати не буду. Після 30-ти я відступив від цього принципу - руки заслабіли, і я зрозумів, що не можу не писати. У 1989 році я приїхав на два роки до Москви. Не найгірше ці два роки прожив. 90-го року став писатися цикл "Листи в Україну" не без впливу двох осіб - Йосипа Бродського і Євгена Маланюка. Коли писалася "Індія", у мене було враження, що я божеволію. Іноді для того, щоб врятуватися, треба просто увімкнути світло в кімнаті, або навпаки - вимкнути його".
"Чи не хотілося вам написати вірші від жіночого імені?" - запитують із залу.
"Чому ні? Це мені було б цікаво, - замислюється письменник. Закидаючи ногу на ногу і спираючись на коліно. - Але я замало знаю жіночу душу, щоб це було переконливо. Щоб вигадувати якусь Жорж Санд - я мусив би серйозно розширити свій сексуальний досвід".
Зал сміється й плескає.
"Гарно аплодуєте - каже Андрухович підстриженій дівчині за другим столом. - У мене є свої клакери", - задоволено пояснює залу.
"Якби ви проектували матеріальний памятник станіславському феномену - як би це й пам'ятник виглядав?" - запитують студенти.
"Кращий пам'ятник - це крайній мінімалізм: лінія, крапка, коло чи сфера. Це би найкраще відбивало те явище через те що само по собі воно занадто багатошарове. Взагалі я пам'ятники не люблю. Це спосіб нащадків якимось злом відплатити. Бо пам'ятник беззахисний. Птахи над ним знущаються, як можуть. "І хлопчиська вночі малюватимуть хрін на Сашкові, і небесна ворона обкрапає Неборака". Всі ці мінуси пам'ятникового існування. Тому вже хай краще буде лінія".
"Чи зобов'язаний письменник експериментувати? - замислюється над ще одним запитанням - Він не зобов'язаний навіть писати насправді. Цікавіше говорити приклади експериментів невдалих, ніж вдалих. Бо там де вдалі, тоді вже забуваєш, що це експерименти. Для літератури зворушливіше говорити про експерименти в категорії поразки. Так звані "невдахи" в літературі завжди мають виправдання, тому що в ім'я експерименту вони ризикували. Цей ризик не виправдався? - Не виправдався. Але це прекрасно. Загалом в культурі кожна поразка насправді обертається перемогою".
"Хто такий інтелектуал?" - читає запитання на папірці. - Інтелектуал - це Дон Кіхот. Він говорить щось одне, а оточення його не розуміє. Вони сміються з божевільного, який "верзе дурниці" незрозумілою їм мовою. Десь приблизно так й інтелектуали. Але в фіналі виходить так, що саме вони праві.
Андрухович бере до рук ще одну записку, яку передали з залу.
"Пане Юрію, а ви колись думали про... скіфську кар'єру? "Скіфську?" не може бути! А - акторську! От що значить без окулярів читати. Що б я там ще міг побачити. Очікуваніше було б для мене, чи я колись думав про скіфську бабу. Мене від акторства відштовхує один-єдиний момент. Я не витримав би вивчання текстів напам'ять. Це ж просто якісь тортури - особливо якщо він чужий".
Збірку "Листі в Україну" Юрія Андруховича на презентації продавали за 40 гривень. У книгарнях її можна купити за 53.
3 
4880
Коментарі
5