- Російські фільми навіть не було бажання прокатувати. Та їх представники не дуже й набивалися на наш ринок, - розповідає Gazeta.ua Богдан Батрух, 57 років, власник мережі кінотеатрів "Кінопалац". Розмовляємо про підсумки року в українському кінопрокаті.
- Частка російського кіно дійсно зменшилась. Показували лише вартісні картини. Але головна особливість цього року в тому, що нарешті у кінотеатрах почали з'являтися українські фільми.
Українському фільму "Поводир" ви пророкували збори в 20 мільйонів гривень.
- Картина зібрала вже 14 мільйонів. Це більше, ніж прокат інших українських картин за останні 20 років. Попереду ще святкові вихідні, у картини є шанс досягнути цифри 16 мільйонів - суми кошторису. Треба зважати, що на фільм Саніна іде не той самий глядач, що і на розважальне американське кіно. "Поводир" - складна стрічка, має багато серйозних месиджів. Результат зборів і так вражає.
Я знаю Олеся Саніна ще з його попередніх робіт, у тому числі з "Мамая", тому було логічно, що він звернуся до нас із питанням, чи можемо ми зайнятися прокатом "Поводиря". І ми погодилися працювати із дистрибуцією цієї стрічки. Ми подивилися фільм і зрозуміли, що він може бути знаковим для української фільмоіндустрії. Вирішили, що його треба прокатувати, як прокатують найбільші релізи в Україні, як справжні блокбастери. "Поводир" є прикладом такої епічної історії. Цей фільм на рівні західного продукту. Український глядач не бачить жодної технічної різниці між цим фільмом і фільмом, виробленим в Америці. І це, по-перше, вражає, що український фільм зроблено на такому високому технічному рівні.
По-друге, цей фільм про локальну історію. І треба відзначити, що поки дуже важко визначити аудиторію українських фільмів, але ми сподівалися, що на "Поводир" прийде не менше глядачів, аніж на найбільші релізи року і фільм стане прикладом успішного прокату українського фільму. І рекламну кампанію профінансували в 2,5 мільйона гривень. Це завершений продукт, що має бути, але ще не є правилом для українського ринку. Зазвичай, українські фільми нагадують щось, що начебто й гавкає як собака, але собакою не є. Ніби й створені за державні кошти, але це не фільми, це якісь непорозуміння. Глядачі такі речі розуміють дуже швидко й залишають зал.
Можливо, інтерес до українського кіно підігріває інтерес теперішня суспільно-політична ситуація в країні?
- Очевидно, трішки ви праві. Але сотні тисяч глядачів не прийдуть в кінотеатр через політичні переконання. Я був на Варшавському фестивалі і говорив там з одним із директорів другого польського телеканалу. Він був зацікавлений у тому, щоби купити "Поводиря" для показу на телеканалі. Бо це правильно зроблений кінопродукт. Російська картина "Турецький гамбіт" за романом Бориса Акуніна, який би не мала патріотичний ухил, але успішно йшла і в інших країнах, всі дивилися предусім на професійність роботи її творців.
Більше 40 мільйонів гривень в українському прокаті цьогоріч зібрав російський 3-D блокбастер "Вій".
- Так, в історії України це друга каса після "Аватару" Джеймса Камерона. Можна сказати, що це теж успіх українського кіно. Микола Гоголь російський чи український письменник - окреме питання. Але в створенні екранізації його повісті брав участь телеканал "Інтер". Якби взявся за нього самостійно - мав би чисто український продукт. Це дуже професійно зроблена картина.
Тобто, на майбутнє такі проекти можна розглядати як вигідний бізнес?
- Так, але не зовсім. Кіно це не зовсім бізнес. Роль творчості в ньому не менша. Якби кіно мало лише бізнес-складову, його б і оцінювали за іншим критерієм. "Оскар" би отримували лише фільми з найбільшою касою. Але не слід забувати, що кіно, яке не має глядачів, не має права на існування. Що то за мистецтво, яке ніхто не хоче дивитися? Глядачі ідуть на кіно з власної волі, купують квитки і його треба за це шанувати. Інші українські фільми цього року не доходили і не переходили межу касових зборів у мільйон гривень. Наприклад, із "Тінями незабутих предків" зібрати достатньо коштів в прокаті не вдалося, фільм не був досконалим. Але нам вдалося привести в кінотеатри саме ту аудиторію, яка йшла на цей фільм, бо він український.
"Поводир" їздив із прем'єрним туром по всій Україні, аби показати в кожному місті, що дивитися своє кіно - це й цікаво, і є підтримкою вітчизняного продукту. Очевидно, що телебачення теж повинно займатися пропагуванням українського кіно, бо якщо ви маєте постійно на головних каналах у прайм-таймі російські фільми з міліціянтами, то глядач не цінуватиме українського кіно ніколи. То, по-перше, треба викинути весь той мотлох із ефіру і на його місце поставити кіно, яке хоче дивитися український телеглядач, а не кіно про російських військових, які потім приїжджають в Україну і роблять тут війну. Я не розумію, як так можна знущатися над власною країною і її глядачами, щоби ставити це в ефір.
Третім фільмом, який зібрав найбільше грошей в українському прокаті, була комедія "Любов в большом городе-3" студії "95-й квартал", після "Вія" і зовсім підліткового блокбастера "Трансформери".
- Фільми "95-го кварталу" окупаються і заробляють мільйони. Чи вони українські, чи не українські, це не мені оцінювати. В якийсь спосіб вони розуміють свого глядача і їхній глядач їх шанує. Комусь ці фільми подобаються, комусь - ні, але це все також є фільмоіндустрією. Єдина вартість цих стрічок - глядач може поставити себе на місце їх героїв. Це нормальна ситуація для будь-якої країни. Більшість жартів "95-го кварталу" про українську політику, про щоденні речі, зрозумілі в Україні, Росії і не зрозумілі в інших країнах. Глядач вимагає локального контексту. В Польщі, наприклад, перша трійка лідерів цьогорічного прокату - місцеві картини. Вони осмислюють польську реальність і не матимуть успіху за кордоном.
Один український драматург розповідала, що, подивившись картину Анджея Вайди "Валенса" про боротьбу поляків із комуністичним режимом у 1980-х роках, спочатку назвала її нецікавою і далекою. Поміняла свою думку наприкінці минулого року, коли в Україні почалася своя революція. Назвала "Валенсу" корисним фільмом про чужий досвід. Як змінилися смак українців за це рік?
- Змінилось багато чого. Минулого року населення країни було 45 мільйонів. Тепер нема біля 7 мільйонів російськомовних кримчан та проросійсько налаштованих східняків. В Криму, на Донеччині, Луганщині наша мережа втратила 22 кінотеатри. Ці регіони вже не беруть активну участь в українській культурі, не впливають на загальний тон. Без цього баласту в українців настає переорієнтація на європейські, світові зразки.
На якому фільмі ви це зрозуміли?
- Мене дуже вразила відвідуваність голлівудського фільму "Лють" з Бредом Піттом. Дія картини відбувається під час Другої світової. Актори у фільми прекрасно зіграли, правильно передали речі, які відбувають в конфліктах. Точно передані емоції героїв, які змагаються зі спільним ворогом - нацистами, з іншого боку вони знаходяться в закритому просторі екіпажу танку. Переосмислення ролі війни в долі, житті кожної людини важливе зараз для нашого суспільства. Статистика показує не пропорційно великий успіх "Люті", порівняно з іншими країнами. Український глядач ототожнює себе з ситуаціями, в які попадають герої цієї стрічки.
Часто чую, що українцям зараз не до розваг, але, за даними вашої мережі,відвідуваність кінотеатрів за цей рік зросла.
- Якщо рахувати, що ми втратили 12 відсотків глядачів у Криму і Донбасі, маємо на 1 відсоток більше глядачів, аніж минулого року. Глядач під час економічних криз багато на які речі перестає витрачати гроші. Зникає бажання, немає потреби підтримувати старі звички. Але відвідуваність кіно навпаки в такий час росте. Це явище загальносвітове. В Росії теж криза, але відвідуваність кінозалів зростає. Так історично склалося, що в Україні більше в кіно ходять жінки. А щодо жанру, то це всі жанри, які найбільш віддалені від реальності. Як і в 1999 році, коли була криза, так само, як під час кризи 2008 року, люди починали більше ходити в кіно і менше, наприклад, на дорогі концерти. Так було і в США 1930-х років під час Великої депресії.
1 
4880
Коментарі
1