"Ми не маємо права підставити другу щоку"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Андрій ЛЮБКА, 34 роки, письменник:

У січні американська розвідка повідомила, що росія готує розстрільні списки українців. Усі думали, що в тих списках – представники влади, інтелігенція, патріотичні активісти. А Буча показує, що в тих списках 43 мільйони людей. Просто всі українці – без розбору й різниці. Це війна на повне знищення.

Володимир АР'ЄВ, 47 років, політик, журналіст:

 

Новий Берлінський мур має з'явитись. Я не в ліберальному тренді, говорю не про ліберальні цінності, але ми живемо не в ліберальні часи.

Тепер він має захищати від русско-фашистського міра. І проходити по кордону з росією і Білоруссю. Почати варто із закриття всіх переходів, які ще залишилися, мінування всіх можливих проїздів і проходів. Далі – розміщення оснащених усім необхідним підрозділів ЗСУ там, де треба. Щоб більше тварюки не пролізли й не пролетіли.

І завжди пам'ятати: армія – наш пріоритет на століття. Не дороги, не будівництво, а саме армія. Інакше все інше не матиме значення. Без неї збудоване розіб'ють, а людей повбивають. Як сталося в Бучі, Ірпені, Маріуполі, під Харковом і на Сумщині та Чернігівщині. І викорчування в Україні "русского мира" під корінь, щоб ніде не проросло.

Ми маємо стати сильними та потужними. Щоб не просто вистояти, а і знищити рашистських гнид. Це тепер українська ідея, українська мета.

Тетяна МИКИТЕНКО, 40 років, журналістка:

Вони нас ненавидять за те, що не хочемо бути ними. І це єдине, що роздупляє їх про те, в чому їхня суть. І замість того щоб змінити суть, вони знищують тих, хто їхню суть знає як ніхто.

Іван ЛЕНЬО, 50 років, музикант:

Паралельно зі звитягами на фронті мають відбуватись і звитяги на культурному фронті. Ми вже відчули, як окупантам важливо знищити стратегічні об'єкти інфраструктури. По них ворог гатить зі всіх "Іскандерів", "Калібрів" і "Точок У". Так от, до важливих, а насправді надважливих стратегічних об'єктів належать культура і мова. По ній завдавали ударів ще задовго до війни. І продовжують. Український культурний простір окуповано давно. Закладена величезна кількість мін у вигляді російських серіалів, музики та іншого "культурного" лайна.

Настав час розміновувати. Раніше на поодиноких саперів культурного фронту шикали. Не на часі, мовляв. Не влазьте людям у зону комфорту. Не розколюйте суспільство. Сподіваюсь, настав час дискомфорту. Чи ще рано?

Сергій МАРЧЕНКО, експерт ринку праці:

Тільки що спало на думку, що після Бучі я розумію, чому мій дід-фронтовик ніколи не розказував про Другу світову.

Павло УС, підприємець:

Поточна тактика Збройних сил України – майже повна копія тактики сколотів проти величезної армії вторгнення Дарія І (VI століття до н. е.).

Перський деспот Дарій вважав незалежність сколотів Північного Причорномор'я обурливою та неприпустимою. Зібрав гігантську армію – понад 600 тисяч з усієї імперії, вторгся на територію теперішньої України і висунув сколотам ультиматум: здатися чи померти. Сколоти здаватися не збиралися, але йти на лобове зіткнення з усією ворожою ордою теж не хотіли. Тому влаштували маневренну війну малими групами. Атакували в різних місцях армію Дарія, що розтягнулася на багато кілометрів, концентруючись на лініях постачання. Відійшли углиб країни. У результаті Дарій дійшов приблизно до теперішнього кордону Полтавської, Дніпропетровської та Харківської областей і змушений був тікати разом із залишками ослабленої орди.

Те саме місце. Ті самі обставини. Така сама тактика. Навіть учасники майже ті самі.

Марина КОМАРОВА, 40 років, волонтерка:

Коли рашистські окупанти заявили, що будуть відходити з Київської та Чернігівської областей, я спитала чоловіка:

– Це ж якщо вони вийдуть, то можна буде повернутися додому?

– Теоретично – так. Але ти повинна розуміти, що ми будемо тепер жити, як в Ізраїлі. Десь ми їм хвоста прищемимо – одразу ракети полетять.

– Ясно, – відповіла я, – треба шукати будинок із підвалом.

І майже кожен день почала діставати чоловіка питаннями:

А коли можна повернутись?

Повертатися вже можна?

А зараз?

А коли?

І ось, коли офіційно оголосили, що російська наволоч відповзла з цих областей, я знов запєла:

– То вже ж точно можна повертатись?

– Ні.

– Чому?

– Бо вони готуються до другого етапу. Буде важко на сході. Від цієї битви буде багато чого залежати. В тому числі й повернення додому.

– Ок. Ну тоді через скільки теоретично?

– Через місяць.

Із початку квітня я кожен день відраховую, скільки залишилося.

Максим ХРАМОВ, 56 років, ресторатор:

Уже третій день намагаюся зрозуміти, що відчуваю. Жах? Ненависть? Страх? І лише сьогодні зранку зрозумів. Я відчуваю… спокій.

Спокій від того, що все стало на свої місця.

Коли відходять перші емоційні сплески, ти чітко розумієш, що війна – це командна робота. В роботі є цінності та цілі. Як свої власні, які ти обстоюєш, так і командні. І в першу чергу ця ціль – Перемога. Команда складається з польових гравців та тренерів, менеджерів та лікарів, рекрутерів та фінансистів.

Війна – це те саме змагання, як у спорті чи бізнесі. Тільки ціна виграшу – свобода і життя, а програшу – неволя і смерть.

А тому геть розпач і плачі. Ми все запам'ятовуємо і не пробачимо. Але виграти можна лише з холодною головою і твердими руками. Тому беремо себе в руки й робимо кожен своє. На максималках.

Ігор РОП'ЯНИК, 64 роки, художник:

Мої батьки прожили під німецькою окупацією. Багато розповідали, як воно тоді було. Вони спокійно вчилися, працювали, господарювали. Німці створювали для цього умови, наскільки дозволяли принципи окупації. Так, були в них свої вороги, з якими не панькалися, – євреї, комуністи, українські націоналісти. Але ж не мирне населення! Що таке терор, наші люди пізнали лиш тоді, коли їх "визволили" свинособаки із зірками на кашкетах. Саме з їхнім приходом на "ви­зволених" землях починалися тортури, катування, постріли в потилицю невинним людям.

Що творять нині їхні нащадки – бачимо! Дикунська орда! Було б не дивно, якби таке творили лиш якісь буряти, чеченці, калмики, удмурти… Але щоб слов'яни, принаймні так вони себе називають?! Які вважають себе "культурною нацією"?! Та ваша "культура" і ваш "русскій дух" смердять уже на увесь світ! Не відмиєтеся, тварюки, ніколи!

Андрій ЖОЛОБ, 41 рік, лікар, музикант:

Ви ж розумієте що ніколи в житті, за жодних обставин ми не маємо права підставити другу щоку. Ми просто зобов'язані стати найлютішими до всього російського народу.

Багатьом із нас ще довго доведеться з цим працювати, бо російської літератури-музики-фільмів у нашому житті було надто багато. Працювати, щоб не шукати в ґуґлі російською мовою, а вивчити іншу і шукати нею, якщо нема відповідей в українському ґуґлі. Власне не ненависть, лють буде нашою реакцією на будь-яку футболочку Russia і на пісеньку будь-якої танібуланової в Єгиптах і Туреччинах, куди поїдемо після перемоги.

А ті, хто спілкувався вдома чи в окопах російською, тепер з ще більшою люттю вчитимуть українську мову.

Олександр СИДОРЕНКО (Фоззі), 49 років, музикант:

Справ багато. Розподіляєш їх: на ранок, на день, на вечір. Ну і на нічну тривогу теж щось лишаєш. Щоб не скролити в телеграмі копіпасти, а у фейсбук – заклики лишити коментар.

Для ночі підходять листи, запити, відповіді. Типу, чому саме ти не можеш організувати незнайомому френду список із 20 пунктів, в якому все, окрім автомата. Якщо ж уночі тихо, прокидаєшся з легким відчуттям несплаченого боргу. І ти спав, замість того щоби хоч щось зробити, і хтось сидів у підвалі замість тебе.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×