"Після ейфорії від звільнення настали важкі будні відновлення"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Ілько ҐЛАДШТЕЙН, 37 років, продюсер:

Хто цей хлопець, який говорить російською на вокзалі Берліна, Варшави, Стамбула?

Може, це рибалка з Маріуполя, активіст із Херсона, волонтер із Харкова?

Можливо, він продерся крізь завали свого будинку, приниження, ґвалт, ворожі блокпости?

А може, він виїхав із Дніпра на декілька днів для участі у важливій міжнародній події?

Чи для зустрічі з дружиною й дітьми – першої за пів року?

А чи він тікає з Москви від переслідувань за свою активну та послідовну політичну позицію?

Чи він ніколи не мав політичної позиції, а просто біжить від ­самарського воєнкома?

А можливо, це син російського нафтового магната: він навчається тут у місцевій академії мистецтв?

А можливо, це військовий із Ростова, в якого щойно завершився тримісячний контракт. Ще тиждень тому він поспіхом закопував у яму понівечені тіла цивільних перед втечею своєї частини з Харківщини, а тепер на зароблені та награбовані гроші приїхав трохи розвіятися?

Можливо. Одразу й не розберешся.

 

Олег ТВЕРДЬ, 30 років, проєктний менеджер:

Проходив повз університет у Києві. Тут повно побитого скла. Попри все немає гнітючої атмосфери. Відчуття таке, що ця країна здатна пережити будь-що.

Тетяна МИКИТЕНКО, 40 років, блогерка:

Заперечуючи втому від безсоння і нового графіку, я раптом виявила, що зі сміттям викинула коробку з новопридбаною лампою, і це сталося десь за останні два тижні. Просто не помітила коли, бо була зайнята запереченням реальності.

А ще був момент, коли на запитання: "Коли ти востаннє годувала?" – я відповіла: "Рожева ковдра".

Пам'ятайте про те, що "самодіагностика", що самонадіяно стверджує "та все норм", не працює, як би ви того не бажали.

Тому!

Заперечуючи власну травму від війни, ви не усуваєте цю травму, не лікуєте її і не рухаєтеся вперед. Ми всі вже дуже травмовані. Не ховайтеся від цього відчуття, працюйте над ним. Бо на якомусь етапі станеться не "рожева ковдра", а злам, який важче буде прокрутити назад.

Маркіян ПРОХАСЬКО, 30 років, письменник:

Є три основні стани продуктивності сучасного українця:

- нічого не хочеться, усе втомило, та й кінець світу скоро;

- хочеться зробити все, адже ти всесильний, врешті, треба поспішати, бо скоро кінець світу;

- просто треба сьогодні зробити хоч щось. І робиш, кінець світу, не кінець світу, яка різниця?

Олег СОЛДАТЕНКО, 51 рік, підприємець:

Путін мені нагадує декого з "аднапалчан" із часів моєї служби в армії. Таке маленьке підле чмо ніколи не визнає, що програв, ніколи нічого не скаже тобі в очі. Воно піде настучить замполіту, "купить" за пару банок тушонки когось із дідів, щоб доказати свою "правоту"…

Ну і друге, що там, "брати" сябри? Навіть ненависні вами америкоси виходили й блокували військові частини під час війни у В'єтнамі. А ви, жлоби та поци, сидіть і далі в інтернеті, але співчувайте виключно самі собі, бо ви – сцикливі нікчеми.

Андрій ЖОЛОБ, 41 рік, лікар:

Знаєте, в чому парадокс? У тому, що ми зараз у театрі воєнних дій до усрачки переживаємо за вас, у коридорах і підвалах міст. Не те, що "переживаємо, як там наші сім'ї", то само собою. Говорив от із пацанами – кажуть: "Та вони ж бідні там, як голі під тими ракетами". От інакше це відчуття і не можу передати.

Олена ПАВЛОВА, 36 років, художниця:

Коли ми переможемо, а звичка донатити залишиться, можна буде започаткувати свою премію, крутішу за Нобелівську. Уявити, всі скидаються по 200 гривень – і в нас є престижна літературна нагорода. Це ж реальніше, ніж чекати, доки якісь діди там нарешті відзначать. Якщо скинеться тисяча осіб, це буде 200 тисяч гривень. Якщо 5 тисяч – мільйон.

Ну реально: байрактари можемо, супутник можемо, Кримський міст можемо – то і культуру зможемо.

Мая ТУЛЬЧИНСЬКА, 49 років, фешнблогерка:

Відповідь на будь-яке запитання в Києві сьогодні починається зі слів: "Та пішли вони нах*й!"

– Ви сьогодні до нас записані на стрижку. Вас чекати?

– Та пішли вони нах*й, я шо, через них маю нестрижений ходити? Звісно, буду!

– Ви працюєте сьогодні?

– Та пішли вони нах*й, щоб ми через них не працювали! Працюємо, приходьте!

– У вас є шоколадні тістечка?

– Та пішли вони нах*й, щоб у нас через них тістечок не було? Є три види різних!

– У вас є світло?

– Та пішли вони нах*й, світла немає, але їм все одно звіздець.

Нє, ну а шо? Пішли вони нах*й – то наше нове "з Божою поміччю".

Наталія ПОЛОВИНКА, 57 років, акторка:

За ці два дні я тисячі разів чула звідусіль одне: "Що ж це таке з людством, що цілий світ не може зупинити одного звіра?" Прибиральниці, водії маршруток, люди в магазині й на вулиці, в укритті під час прильотів і в лікарні… Всюди одна думка. Почуй, світе.

Олена КОНОПЛЯ, журналістка:

Знаєте, яка проблема виникає на деокупованих територіях? Це вже не ті люди, що були. Не всі, звісно, але багато. Вони сприймають тих, хто виїхав з окупації, а тепер повертаються, як наче ті були "на курорті". Тих, хто чекав Україну, і українську владу сприймають вороже, "в штики". Чекають від неї швидких рішучих дій і що одразу все стане добре. Не готові самі щось робити (розвантажувати, ремонтувати, розвозити). Не готові давати свідчення про злочини односельців (мародерство, колаборантство). Звикли за ці місяці боротися за виживання, тож тепер готові битися за гуманітарку. А ще є ті, хто ходить і бубнить: "При росіянах і світло було. І все безкоштовно було. І порядок був". Є ті, хто вірять, що їх обстрілювали ЗСУ.

І от стикнулися ці світи: проукраїнські свідомі та проросійські інфантильні. І почалися сварки, гризня. До мордобою не доходить лише тому, що у звільнених районах повно поліції, військових, діє сувора комендантська година. Але скоро ці заходи закінчаться. Громадам треба буде жити разом. А там стільки образ, стільки злості, стільки душевних ран. Тут потрібна якась масова терапія. Ми ж не перші, є якісь світові практики? Де їх взяти? Мені щиро шкода старост, голів громад, депутатів, яких розриває розлючена юрба на площі, якій шість-сім місяців у голову вкладали принципи "русского мира" і створювали ілюзію порядку та благополуччя за російським шаблоном.

Після ейфорії від звільнення настали важкі будні перших кроків відновлення. Військові свою справу зробили, їм низький уклін. Нам же тепер треба думати, як це все втримати й повернути у правильне річище.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×