Вони називають своє місто Кьоніґом. "Ми з Кьоніґу", "у Кьоніґу зимно", "будеш у Кьоніґу - маякуй". Німецькою "кьоніґ" - король. "Кьоніґсберґ" - королівська гора. Але королів там давно нема. Та й німців так само. Де-не-де про них нагадують каналізаційні люки позаминулого століття й перекинуті через мілководні річки мости. У воді віддзеркалюються "хрущовки".
- Оцим мостом я ходив колись до школи, - розповідає мій калінінградський друг. Він знає Кьоніґ як свої п'ять пальців - та й як не знати, якщо за годину його можна об'їздити довкола. Він народився не тут, і батьки його - теж. Але місто виховало до себе в ньому повагу. Хвалиться Балтійським морем і кордоном з ЄС. Кілька годин - і ти посеред пряничних будиночків старого Ґданська. Калінінградці часто їздять туди погуляти. Або на шопінг. Або по клубах. Ми вирішуємо їхати машиною. Візи є. Треба лише навести лад в автівці.
- Ти не уявляєш, до чого прискіпуються польські прикордонники, - каже друг, натираючи до блиску бампер. Він поміняв затемнені вікна - із такими до Польщі не пускають. Купив нові ліки в аптечку. До кордону під'їжджали наче підготовлені до екзамену школярі.
Відкрийте багажник. Що то в пана?
- Відкрийте багажник, - наказав прикордонник. - Що то в пана?
Усередині все похололо. Там лежав лише вогнегасник.
- Вогнегасник, а що?
- Вогнегасник?! Півторакілограмовий?! Із такими вогнегасниками катайтеся у себе по області, а в Європі - пан мав би знати - вогнегасники мають бути щонайменш трикілограмові.
Нам віддали паспорти. Друг сів у салон, щоб їхати по новий вогнегасник. Я посунула до прикордонника:
- Ви ж бачили, яку чергу ми вистояли, ми ж усього на один день, хіба це привід відмовляти у в'їзді? - я була на сто відсотків упевнена, що якось воно зараз вирішиться. Принаймні, так майже завжди виходило в Україні.
Але нічого не вийшло. У машину я сіла червона від сорому. Прикордонник буркнув мені у спину щось про повагу до чужих законів.
2 
1
Коментарі