"Щодня ми з вами живемо в борг"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Оксана Забужко, 61 рік, письменниця:

"Трагедия моей Родины в том, что беларусы воюют, но не хотят воевать", – написала мені білоруська письменниця. І це правда, в цьому дійсно є різниця: що "русскіє вайни (всупереч славній пропагандистській пісеньці) хотят" (то країна-гарнізон), а білоруси – ні.

І що з того в результаті? – не розуміють українці. – Ракети якось інакше летять? Ті, що з Мозиря, не так убивають, як із Каспію?

Нічого, звісно. А от у совку це було принципово важливо, й мільйонам допомагало зберегти самоповагу. Навіть прислів'я було поширене: "порядочньій человек – єто тот, которьій делает гадости без удовольствия" (с). Білорусь і є той "порядочньій человек" есересеру.

 

І ото стільки, любі діти, треба вам знати про той есересер, аби розуміти, яке то було феєричне, космічне, трансцендентне гі*но.

Андрій Жолоб, 41 рік, лікар, музикант:

Дзвінки додому – то ще один особливий момент нашого військового побуту. Якщо тим, хто на нулі, таке вдається нечасто, а точніше – майже не вдається, то ми, військові лікарі, таку опцію маємо.

Складно це робити упродовж дня – в армії він придуманий, щоб бути зайнятим згідно з розпорядком. Зате після вечері…

Після вечері ми розповзаємося по території навколо казарм. Зона комфорту чітко цінується – якщо ти сидиш на лавочці та розмовляєш по телефону, то до тебе ніхто не підсідатиме, щоб ти спокійно міг кривлятися з дітьми та говорити про інтимні речі з жінкою.

От бачу, що Володя ввімкнув камеру й показує доньці стежку, яку протоптали мурахи. Чую, як по-богатирськи регоче Федір, реагуючи на розмову з донечкою. Навколо по галявині, лавках, на плацу сидять, стоять, лежать, підстрибують побратими, всіма силами намагаючись дати зрозуміти сім'ям, що в нас усе добре, що ми поїли та в шапках, що даємо собі раду.

Насправді даємо, насправді є, що розповісти, – в межах дозволеного. Ми вже почали на відеодзвінках потроху знайомити жінок із побратимами й пересилати жінкам телефони нових найближчих друзів. Бо мусимо бути на зв'язку, наскільки то можливо. Маємо розуміти, що ми спільно втримуємо маленькі особисті мікросвіти під назвою "Моя сім'я".

Татуся Бо, 42 роки, письменниця:

Усім людям, у кого в ці дні день народження, я чомусь бажаю… лісу.

Бажаю гарного, пишного, густого лісу від кордону, де колись було злоякісне утворення, що називалося росія. Щоб у тому лісі жили всякі хороші тварини та комахи. Щоб на карті світу так і було написано: "Великий ліс". Зелені легені планети й усяке таке. І хай би там плодилося всяке ботанічне й зоологічне.

Іноді я так цього хочу, що вночі сниться той великий ліс. Бо тільки земля, природа може поглинути та перетравити такі обсяги надлюдського зла.

Колись я бачила, на що перетворюється дім, який викликав жах, у якому жила погана людина. За три роки той жахливий дім розсипався порохом, його поглинули кущі, рослини, дерева, там розмножувалися їжаки та рили нори лисиці. І вже, проходячи повз, не завмираєш від страху, а вдивляєшся, чи не спалахне там рудий хвостик, чи не вигулькнуть сірі вуха, чи не засопе там колючий.

Тож лісу… Великого, зеленого, доброго лісу, і хай ним дихає земля.

Ігор Луценко, 43 роки, журналіст:

Сиджу в підсохлих чагарниках. Непорушно, довго, піт тече. Під ліктем прошмигнула вивірка. Потім, за кілька хвилин, вона повернулася цим же маршрутом. Яке нахабство. Що далі? Кабан наступить, у чуприні моїй гніздо птахи зів'ють?

Не залишає відчуття, що я знову на канікулах у бабусі з дідусем. На донбаських селах, як і на Поділлі, час зупинився 30 років тому. Ніби провидіння повернуло мене в радісніші часи. 30 років не було такого, щоб я не купив жодної черешні, вишні, моркви на базарі чи в супермаркеті, а їв їх тільки отак – із дерева, з пилюкою разом.

Я ходжу занедбаними подвір'ями сільських хат і пізнаю своє, рідне. Здається, що в кожному сараї тут стоять мої інструменти, поряд ростуть посаджені мною картопля та огірки. Не нажився я, житель міста, плоть від плоті Києва, в цих садках і стежках між городами. Хочу ще хоча б тисячу років ходити тут щоранку від хати до криниці, росами.

Чи є щось більш схоже на рай, ніж українське літо? Хіба можна ним насититися? Хіба є щось швидкоплинніше за рідне літо?

Сусідню посадку почали крити касетними боєприпасами. Працюють два стволи: вихід, за 10 секунд прихід, розрив, потім пауза 3 секунди й серія гучних вибухів. Відходжу дворами. Усе так, як на канікулах у бабусі: йду, зриваючи по дорозі ягоди. Тільки я вищий на зріст, тільки садки позаростали, недоглянуті, тільки після кожного виходу падаю у зручні щілини й чекаю, доки пройдуть вибухи.

Віталій Ремінний, 51 рік, військовий:

До екіпажу танка підходить майор:

– Привіт, бійці, а як танк назвали? Без імені воювати не належить.

Командир екіпажу ніяково:

– Назвали Іруська…

Майор:

– Чому Іруська? Треба щось бойове, войовниче.

Командир екіпажу засмальцьованими руками дістає з кишені аркуш паперу й розгортає його. На папері дитячий малюнок із зображенням танка, на танку державний прапор і квіточка. Внизу аркуша напис дитячим почерком: "Іруська, 7 років".

Лілія Мусіхіна, 43 роки, етнографиня:

Особливо тішуся сварливими бабцями. Якщо вони переймаються цінами, сусідськими дітьми, сваряться в маршрутках і лають владу – я щаслива. Моє місто не знає, що таке біда. А отже, мої друзі роблять усе правильно. Ми робимо все правильно. Щоб бабусі ростили онуків. Матері сварили дітей за морозиво, через яке болітиме горло. Щоб вегани сварилися з м'ясоїдами. Щоб дівчата носили короткі спідниці й не боялися. Щоб тварини не ховалися під столи під час обстрілів.

Краще зустріти ворога на кордоні та з автоматом у компанії навіжених хлопців і дівчат, добре озброєним і вишколеним, а не у власній квартирі з кухонним ножем. Усе правильно.

Остап Українець, 28 років, письменник:

Про різницю менталітетів на матеріалі дитячих речівок.

Як я був малий, російськомовні діти – внуки асвабадітєлєй і переселених працювати на заводах полюбляли речівку, яку я потім не раз чув в інших місцях: "Наш девиз – четыре слова: тонешь сам – топи другого".

Але якось так сталося, що в україномовному дитячому середовищі ця речівка не прижилася, бо в нас був свій варіант, яким було заведено відповідати на російськомовний: "Наш девіз – бити в ніс. Кров тече – бити ще".

Ні на що не натякаю, але російська зовнішня політика реально недалеко відійшла від способу мислення семиліток із не найблагополучніших сімей у дев'яностих.

Роман Донік, 53 роки, волонтер:

Я не втомлююся і не втомлюся повторювати: загроза не минула. Ні для кого з тих, хто не покинув Україну. І єдине, що ми можемо робити, – це довіряти та підтримувати Збройні сили України. А ще готуватися. Готуватися до того, що кожному доведеться битися за свою вулицю. За свій будинок. У прямому сенсі. У своєму місті. Це все ще можливе.

Щодня на фронті ворог зазнає втрат. І єдине, що може зупинити ворога, – це втрати. Але не буває втрат у ворога без наших. Зрозумійте це. Ще нічого не вирішилося. Щодня ми з вами живемо в борг. Бо хтось цього дня віддав своє життя. І не вийде по-іншому. Бо вони прийшли, щоб знищити нас. Кращі сини та доньки України гинуть не тому, що щось не так, а тому, що ціною свого життя подарували нам сьогодні. Щоб ми з вами могли вибороти завтра. Можливо, вже ціною свого життя. Але того ніхто не знає. І то буде завтра. А сьогодні довіряємо армії та готуємося до завтра.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×