Одну з перших збірок Ліни Костенко "Неповторність" я надибав у сільській бібліотеці на початку 1980-х. Читав її запоєм, деякі вірші - багато разів. Пізніше так само смакував книжку "Сад нетанучих скульптур".
Із роками розуміння поезії та мистецькі смаки змінилися. У пам'яті лишилися хіба що "Плачуть і моляться білі троянди" та ось це:
Не треба думати мізерно...
Безсмертя є ще де-не-де...
Хтось перевіяний, як зерно,
У ґрунт поезії впаде.
Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила,
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.
- Неправильна формула, - сказав тоді мені друг-поет.
- Чому? - здивувався я.
- Виходить, якщо в усіх нас є народ, то ми автоматично стаємо людьми. А звідки ж беруться серед нас недолюдки? Потрібно сказати навпаки: "Коли ти станеш людиною, то в тебе буде народ".
Я з ним не погодився, але замислився.
Нову збірку авторки "Мадонна перехресть" (Київ, "Либідь", 2011, наклад не зазначений) прочитав за годину. У ній 78 віршів і 18 світлин поетеси та її рідні різних років. Мені дали книжку на вихідні. Брав із благоговінням, як коштовну річ. А розчаруватися мав уже на першому вірші. Такі вислови, як "Ішли віки, мінялись люди" чи "Усі ж бувають молоді" різонули око - художніми їх навряд чи назвеш. Подібне можна прочитати у будь-якій районці. А кінцівка здається невдалим розумствуванням, що межує із самопародією:
А все не так, як після того,
і все не так, як при тоді.
Найкращі творіння знайшов наприкінці збірки: "?Дон Піппо Лірозі?", "Химерна, важка, вибухова", "Тарантела". Останній вірш є маленьким шедевром - у ньому майстерна гра асоціацій, метафор і рим. Але ці речі створені 10-20 років тому. Із написаних в останні роки вирізняється хіба що "Найнезабутніше з облич". Насамперед філософською кінцівкою:
Його нема ніде. Він скрізь,
Вже в остаточній формі існування.
Узагалі вірші Ліни Василівни на "європейські" теми значно переважають власне "українські". Останні віддають якоюсь сумною провінційністю. Недарма поетеса визнає:
Важке литво свічад і свіч.
Любові царственна офіра.
Якби Джульєтта колупала піч,
то, може б, навіть не було Шекспіра.
Художнє осмислення сучасності авторка зводить до традиційного "усьо пропало, шеф":
У нас немає наших храмів,
У нас немає наших доль.
...............................................
Ні честі, ні мови, ні згоди,
самі лише смутки і пні.
Коханий мій рідний народе,
ти збудешся врешті чи ні?
Слава Богу, український народ не читає подібної віршованої публіцистики. Тому і збувається, попри всі стогони інтелектуалів.
Цілісного враження збірка не справляє. Є в ній і талановиті речі, й посередні. До останніх належать і поезії чорнобильського циклу. Поза тим Ліна Василівна залишається неперевершеним майстром рими.
2 
1
Коментарі
1