Отець Омелян Ковч охрестив дві тисячі євреїв
"Кожного дня тисячі разів дякую Богові, що він послав мене сюди. Не просив би Його про більше. Не плачте за мною – радійте зі мною! Моліться за творців цього табору та цієї системи. Вони потребують ваших молитов. Хай Бог помилує їх", – писав греко-католицький священик Омелян Ковч рідним наприкінці 1943-го. У цей час перебував у нацистському концтаборі Майданек – на околиці польського Любліна.
Він народився 20 серпня 1884 року у селі Космач – тепер це Косівський район Івано-Франківської області. Освіту здобував у Колегії святих Сергія і Вакха в Римі. З дружиною Марією-Анною Добрянською виховав трьох синів і двох доньок. У 1912–1916 роках жив у Боснії – був душпастирем місцевих емігрантів-українців.
Отець Омелян кілька разів дивом рятувався від смерті. Уперше – 1919 року. Був тоді капеланом – військовим священиком – в Українській галицькій армії. Загін, якому надавав духовну опіку, потрапив у полон до більшовиків. У вагонах для худоби бранців повезли на схід. Час від часу ешелон зупиняли, щоб скинути померлих. На одній зі станцій священик попросив вартового випустити його – набрати води. Той дозволив вийти, а коли отець за хвилину повернувся, гримнув дверима вагона просто перед його носом.
Потім був польський полон. Ковч двічі перехворів на тиф. Вижив. 1922-го став парохом церкви Миколая в Перемишлянах біля Львова. Із владою стосунки одразу не склалися. Вивішене на дереві оповіщення, що Галичину зарахували до складу Польщі, отець Омелян зірвав і подер. І вже за кілька днів отримав перший виклик до суду – за антидержавний вчинок. У 1925–1934 роках у помешканні Ковчів провели 40 обшуків. Половина з тих відвідин закінчувалася тимчасовим арештом отця.
– Був справжнім альтруїстом, – згадувала отця Омеляна монахиня-студитка Марія Ляхер (1917–2005). – Він одночасно був парохом у Перемишлянах і Коросні (село біля Перемишлян. – "Країна"). На недільну службу завжди їхав і туди, і туди. Якось відспівував у Коросні жінку, яка лишила трьох дрібних дітей. Родина сказала, що не мають чим заплатити. "Не хочу навіть чути про гроші", – відказав отець Омелян. А щойно виїхали до Перемишлян, наказав візникові: "Олько, розвертай коні". Заходить у хату – діти плачуть, лемент. Дав родичам грошей, щоб купили хліба, а дітей забрав із собою. Привіз, наказав найстаршій доньці Нусі приглянути за дівчатками, а сину Сергію – за хлопчиком. Щоб помили, одягнули у все чисте.
Його проповіді під час богослужінь ходили слухати не тільки українці, а й поляки. Навіть сперечалися за місце в церкві – кожен хотів стояти якнайближче до отця. У вересні 1939 року в Західну Україну ввійшли радянські війська. Тоді ж померла дружина отця Омеляна. Попри зміну влади й особисту трагедію, продовжував служити.
– Його діяльність допровадила до того, що одного червневого дня 1941 року до плебанії вдерлися енкаведисти, – оповідає дослідник життя отця, парох греко-католицької парафії у Любліні Стефан Батрух, 51 рік. – Коли отець Омелян почав молитися півголосом, один з енкаведистів приставив йому до голови пістолет говорячи: "О, отчику, ти нічого іншого не вмієш, як тільки молитися! Молися, молися, може, то тобі допоможе". В цей момент усі почули пронизливий звук тривоги: почався наліт німецьких бомбардувальників. Енкаведисти розбіглися, а отець – вкотре в житті – був врятований. Як пізніше стало відомо, тоді всі арештовані енкаведистами були вбиті. Окрім того, що дивом уникнув смерті з рук більшовицьких катів, не був у захваті від приходу нових окупантів. Говорив людям: "Не тіштеся, бо замість одного "добродія" прийшов інший, також не кращий. Іншими є тільки ґудзики на їх військових мундирах".
За кілька днів до Перемишлян увійшло військо Третього Рейху. Більшовики вивозили в Сибір передусім українців і поляків, німці ж узялися за євреїв.
– Однієї суботи, коли перемишлянські євреї зібралися в синагозі на молитву, гестапівці замкнули двері ззовні й підпалили будинок разом із людьми всередині, – продовжує Стефан Батрух. – Отець Омелян із сином були в цей час удома, за кількадесят метрів від синагоги. Зауважили дим і згодом почули розпачливий крик. У цей час до плебанії забігло кілька євреїв, які благали допомоги. Отець вибіг із дому. За ним – син. Отець Омелян вбіг у натовп, який зібрався біля синагоги, і наказовим тоном німецькою, яку знав дуже добре, почав кричати до гестапівців, щоби залишили в спокої людей і покинули це місце. І сталася надзвичайна річ: гітлерівці сіли на мотоцикли і поїхали геть! Отець Ковч разом з іншими відчинив двері, які були заблоковані важкою дерев'яною колодою. Вдерся до задимленої святині й почав витягати напівпритомних, кричав при цьому, щоби втікали з будинку, бо гестапівці можуть повернутися. Натрапив на особу малого росту, яка вчепилася за його шию і яку він виніс назовні. Як пізніше виявилося, це був рабин із Белза. Після війни він розшукував Ковча, аби подякувати за врятоване життя.
– Перемишляни були повітовим містечком, євреїв жило дуже багато: адвокати, лікарі, – оповідає Лідія Бригідир, донька Омеляна Ковча. – Ми часто ходили в єврейське гетто, носили їжу знайомим. Євреї самі зверталися до батька, щоб він їх охрестив. Не відмовляв нікому. Робив це відкрито. Казав, що то є його обов'язок. Якомусь військовому начальнику так і пояснив: "Ти йдеш на фронт, стріляєш там, бо мусиш. Ось і я тепер – на фронті й виконую свій обов'язок".
Він устиг перевести в греко-католицьку віру близько 2 тис. осіб. Але свідоцтво про хрещення не рятувало від знищення. Тоді написав листа до Адольфа Гітлера: просив дозволу відвідувати охрещених євреїв у гетто.
Отця Омеляна Ковча арештували 30 грудня 1942 року. Відвезли до Львова. Після тортур у в'язниці на вул. Лонцького він якийсь час не міг ходити. Запропонували підписати заяву, що не хреститиме євреїв, – тоді звільнять. Відмовився. Отця Ковча відправили до концтабору Майданек.
"Я розумію, що стараєтеся про моє визволення, – написав звідти рідним. – Але прошу вас не робити нічого в цій справі. Учора тут убили 50 чоловік. Коли б мене тут не було, хто поміг би їм перейти через цей поріг? Вони пішли б з усіма своїми гріхами та у глибокій розпуці, що нависає над цим пеклом. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання? Я дякую Богові за Його доброту до мене. Крім Неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні – поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці. Зараз я тут єдиний священик. Не уявляю собі, що вони зробили би без мене. Тут я бачу Бога – Бога, який є однаковий для нас, без огляду на наші релігійні різниці. Може, наші церкви різняться між собою, але в усіх них царює той же всемогутній Бог. Коли я відправляю літургію, всі вони моляться. Моляться різними мовами – але чи Бог не розуміє всіх мов? Умирають по-різному, і я помагаю їм пройти цей міст. Чи це не благословення? Чи це не найбільший вінець, який міг мені вложити на голову мій Господь? Так!"
– Майданек був місцем терпіння й мучеництва багатьох тисяч людей. Отець Омелян показує, що можна було це пекло на землі переживати по-різному, – каже Стефан Батрух. – Своє перебування у концентраційному таборі він вважав місіонерством. Там, у нелюдських умовах, довершив міру свого героїзму. Концтабір – це місце організованих убивств. А він служив там людям духовною потіхою, усім, незалежно від національної та конфесійної приналежності. Отець Ковч відкрив для себе в концтаборі нове поле душпастирської праці: правив літургію, сповідав, причащав. За посередництва свого сина Сергія – теж священика, який відвідував батька, – передавав тюремні "ґрипси" від співв'язнів до їхніх рідних.
Отця Омеляна Ковча за духовну опіку над в'язнями назвали "парохом Майданека". Останній запис про священика в табірній книзі від 25 березня 1944-го: "В'язень 2399 помер від гангрени правої ноги". Його тіло, скоріше за все, спалили у крематорії. 27 червня 2001 року Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив отця Омеляна Ковча блаженним.
1 
1
Коментарі