— Почувався загнаним звірком. Став усюди зайвим. Переслідувало постійне відчуття відчуження. Коли родичі почали помічати мою дивну поведінку, відсміювався — не вигадуйте, — каже киянин 37-річний Олександр Єрмолін. Рік відслужив у Волновасі та Щасті. Був навідником-оператором. Зараз працює озеленювачем у комунальному підприємстві "Київзеленбуд".
— Одного разу потрапили в засідку. З 94 живими залишилися тільки 14 хлопців. І я серед них. Приїхав додому з війни, став боятися грому. Було трохи дивно, бо цього не лякався навіть у дитинстві. Не міг заснути, крутився з боку на бік. Здригався від будь-якого звуку: щось упало, включилася сигналізація в машині. Тоді сам попросив про допомогу. Місяць ходив до психолога. Всього на відновлення пішло три-чотири місяці.
Психологічні розлади мають майже всі бійці, що повернулися з фронту, каже столичний психолог Наталія Клімова. Якщо їм не допомогти, проблеми самі не вирішаться, лише породжуватимуть нові.
— Коли прийшла працювати в Ірпінський госпіталь, один боєць "Айдара" тікав від мене з криками: "Мене вже оглядав психіатр. Психолог мені не потрібен". Воїни АТО сприймають світ чорно-білим. Навіть демобілізовані кажуть: "Ми змінилися — стали ідіотами. Як далі жити?" Але це — перебільшення.
Бійців мало цікавлять буденні проблеми, гроші. Найчастіше переживають біль втрати.
— За кожною набутою на фронті проблемою ховаються прості життєві речі. Найчастіше — стосунки з дружиною, дітьми, батьками, давніми друзями. Ниточку для розв'язання клубка проблем треба шукати у відносинах. Наприклад, в одного бійця померли батьки, дружина покинула. Він рвався на фронт зі словами: "Хочу, щоб мене знайшла моя куля". З іншого боку, коли воїн знає, що дружина чекає, підтримує, йому не страшні стреси.
Слова вдячності, дитячі малюнки, синьо-жовті браслети — найкращі ліки для пораненої психіки.
— Одному бійцю до рук потрапив лист: "Здравствуй, мой второй папа. У меня нет родного отца. Спасибо, что защищаешь меня…" Він плакав, але це йому допомогло. Солдати мають розуміти, що їхні подвиги — не даремні. Не соромтеся дякувати їм за те, що захищають нас. Вони хочуть розповідати про своє життя, свої проблеми. Якщо людина плаче — не зупиняйте її. Кричить — нехай. Покажіть, що ви поряд, ви його розумієте й підтримаєте. Вселіть надію, що все буде добре.
Наталія Клімова радить шукати застосування навичкам, отриманим на війні.
— Одному з моїх воїнів після поранення заборонили повертатися на фронт. Через це депресував, бо мав багатий бойовий досвід, що може врятувати не одне життя. Запропонувала йому вступити до школи молодих командирів. Він проігнорував раз, потім ще. Але після кількох розмов у нього з'явилась нова мета життя. Майже всі, з ким я працюю, — талановиті. Гарно фотографують, пишуть вірші, прозу. Треба допомагати їм розвивати таланти. Це дозволить повернутися до нормального життя.
При розмові з бійцем погляд не відводять
У 40% військових, які повернулися з зони АТО розвинувся посттравматичний синдром. Про це каже 43-річна Наталія Шахрозан, психолог-волонтер із Дніпропетровська.
— Коли ми зустрічаємо людину, що проявляє агресію, не можна тікати чи переривати розмову. Навіть якщо вона випивша. Бо боєць сприймає це, як відмову суспільства прийняти його. Треба погоджуватися кивком, знижувати тон голосу. Говорити: так, я тебе розумію. Популярне питання, яке не можна ставити: чи вбивав ти? Під час розмови важливо сказати: радий, що ти повернувся. Не можна відводити погляд, коли ви зустрічаєтеся з військовим на вулиці, у транспорті. Найкраще, що можете зробити, — усміхнутися.
2 
1
Коментарі