син письменниці Астрід ЛІНДҐРЕН перші три роки жив із прийомною матір'ю
"Я не мала ні найменшого поняття про засоби контрацепції, а тому не могла зрозуміти міру жахливої безвідповідальності твого ставлення до мене", – писала 1943-го Астрід Ліндґрен у листі до колишнього коханця Райнхольда Блумберґа.
Вони закрутили роман 1924-го. Мешкали у провінційному шведському містечку Віммербю. Журналістці Астрід було 17 років. На 30 років старший Райнхольд працював редактором газети Wimmerby Tidningen. Мав сімох дітей і перебував у процесі розлучення.
– Ніхто доти в мене всерйоз не закохувався. І мені це здавалося захопливим, – згадувала пізніше Астрід. – Я якраз прочитала книжку про одну спокусницю. Зовсім не красуня, вона "все ж користувалася попитом на ринку бажання". Я думала з якоюсь заздрістю: "Бути б, як вона!" І мені це вдалося. Щоправда, такого результату не передбачала. Я завагітніла. Ні собі, ні мамі не могла відповісти на питання: "Як ти могла?" Але коли це юні, недосвідчені, наївні дурепи могли на нього відповісти?
Закоханий чоловік був готовий одружитися. Навіть показував будинок, у якому вони щасливо заживуть. Але Астрід була непохитна: "Я знала, чого хочу і чого – ні. Дитину я хотіла, її батька – ні".
Жінку, яка народжувала дитину поза шлюбом у тогочасній Швеції, чекала ганьба. Астрід носить чоловічий одяг і першою в містечку відрізає волосся. Але народити позашлюбну дитину навіть для неї – це було занадто. Згадувала: "Я виросла в поважному домі. Батьки дуже релігійні. Ніколи жодної плямочки не було на репутації нашої сім'ї, всього нашого роду. І тут таке трапляється зі мною. Думала, батьків це вб'є".
У тих краях ходить приказка: "Тікай і народжуй, або сиди й ганьби сім'ю". Астрід їде у столицю Стокгольм. Нібито щоб навчатися там.
"Бути об'єктом пліток – все одно що сидіти в ямі зі зміями. Я вирішила залишити цю яму якомога швидше. З дому мене не прогнали. Я сама себе вигнала", – згадувала 1977-го. До того часу ввесь світ вважав, що письменниця народила в шлюбі із Стуре Ліндґреном.
Астрід орендує кімнату в пансіонаті. В газеті натрапляє на замітку про жінку-адвоката, що допомагає незаміжнім вагітним. Знаходить її і виїжджає в Копенгаген. Народжує сина Лассе в Королівському госпіталі – єдиному в Скандинавії, де імена батьків зберігають у таємниці. Розголошувати прізвище батька дитини Астрід не може – він ще не розлучився. Якби дружина дізналася про зраду, позбавила б його майна. Астрід таємно заручається з Блумберґом, щоб син отримав право на спадок.
У Астрід нема грошей, житла й роботи. Сина Лассе віддає прийомній матері Маріе Стівенс. Та доглядає чужих немовлят. Цю послугу оплачує батько Лассе. Він ще сподівається повернути кохану.
Той період Ліндґрен називає "худим холостяцьким життям". Її точать туга за сином, песимізм і думки про самогубство. Цього не показує перед батьками, а вдає успішність.
Свого справжнього становища не приховує перед братом Гуннаром: "Почуваюся самотньою. Моє рухоме майно складається з одного данського ере (розмінна монета, 1/100 крони. – Країна). З жахом думаю про зиму".
З нетерпінням чекає кошика із сільською їжею, якого раз у півтора місяця надсилають батьки.
За три роки мати із сином бачаться 15 разів. Астрід працює секретарем, заробляє 150 крон, а за квитки до Данії треба віддати 50. Прийомна мати висилає звіти про розвиток Лассе. Описує його ігри.
1929-го Маріе Стівенс скаржиться на хворе серце. Лікарі попереджають, що їй не вистачить здоров'я займатися дітьми. Вона знаходить родину, що може прийняти хлопчика. Астрід супроводжує сина туди. "Це була найгірша ніч у моєму житті, – писала вона 1978-го. – Коли туди приїхали, Лассе ліг на живіт поперек стільця й беззвучно заплакав. Немов розумів, що дорослі вчинять із ним, як вважатимуть за потрібне. Цей плач не вщухає в мені досі і, мабуть, ніколи не стихне. Може, через ці сльози завжди злюся, коли бюрократи розпоряджаються долями дітей, думаючи, що тим легко пристосуватися. Ні. Діти просто поступаються силі".
На новому місці – у квартирі в центрі Копенгагена – Астрід обмірковує подальше життя.
"Я лежала без сну. В розпачі думала, що робити з Лассе, – пише у спогадах. – Розуміла, що забрати його в Стокгольм необхідно, але нікуди. Побачивши мене на ранок, Лассе здивовано вимовив: "Ой, це ж мама!" Напевно він був упевнений, що я змоталася".
Вона забирає 3-річного сина і відвозить до своїх батьків. Живе у них 16 місяців. Мешканці містечка поступово перестають шепотітися щодо позашлюбної дитини. "Найкращий спосіб змусити людей замовкнути – показати їм, що вони мають рацію у своїх підозрах", – із біографії Астрід Ліндґрен.
Вона першою у шведській літературі дивиться на світ очима дитини й виступає з позиції її інтересів.
"Дитина, яка не відчуває любові батьків і якій нікому віддати свою любов, виростає нещасною, часто нездатною любити і може завдати багато шкоди, – пише 1952-го в статті "Більше любові!" для журналу "Перспективи". – У дитинстві вирішується, чи стануть завтрашні чоловіки й жінки душевно здоровими людьми або покаліченими, які ускладнюватимуть життя своїм ближнім. Навіть чиновники, які вершитимуть долі інших у завтрашньому світі, сьогодні – маленькі діти".
Життя письменниці змінюється 1986-го. 60-річний Лассе помирає від раку.
– Яка найбільша біда у вашому житті? – цікавиться через кілька років журналіст.
– Смерть мого хлопчика, смерть Лассе. Цьому горю немає рівних. І я, буває, плачу й досі, – відповідає Астрід Ліндґрен.
4200 книжок було в колекції письменниці Астрід Ліндґрен. Читала норвезькі, данські, англійські та німецькі твори мовою оригіналу
660 стенографічних блокнотів на пружинках із записами письменниці зберігаються у Національній бібліотеці Стокгольма
"Вона справляє враження успішної ділової жінки – струнка, білява, любить посміятися. В очі впадає незвичайна природність, вона зовсім не хизується. Вникає в такі речі, на які знаменитість повинна б дивитися зверхньо", – писав 1949 року журналіст провінційної шведської газети
Працювала в розвідці
1907, 14 листопада – Астрід Емілія Ерікссон народилася в містечку Віммербю у Швеції у фермерській родині. Крім неї, було ще троє дітей. З батьками Астрід усе життя листується.
"Спокійно й надійно нам було з батьками, які дуже кохали одне одного. Вони були завжди з нами, коли ми потребували їх. Не обмежували нас і дозволяли вільно й весело тинятися навколо. Ми, як мавпи, лазили деревами й дахами, стрибали зі штабелів дощок і стогів сіна так, що починало нити в животі, повзали у вигаданих небезпечних підземних ходах – у великих купах тирси, плавали, ще не навчившись плавати. Ми вижили всі четверо".
1923 – починає працювати у місцевій газеті Wimmerby Tidningen. Освіти для журналістів ще не існувало. Всі вчаться писати на практиці. Вагітніє від редактора і 1926-го народжує сина Лассе.
1927 – навчається в училищі машинопису, бухгалтерському обліку, стенографії та веденню ділової кореспонденції. Працює секретарем у Королівському автоклубі. Зустрічається зі старшим на дев'ять років начальником канцелярії Стуре Ліндґреном. Він розлучається. 1931-го одружуються.
1940 – пише казки для сімейних журналів. Через знайомих її беруть аналітиком у шведську розвідку – читає листи в поштовому відділі. Називає це "брудною роботою".
1934 – народжує доньку Карін. За рік чоловік зізнається, що закоханий в іншу й хоче розлучитися. "Навіть така примітна річ, як замах на Гітлера, мене не цікавить", – пише у щоденнику. Успішно бореться за шлюб. Живуть разом ще вісім років – до смерті Стуре від цирозу печінки.
"Немає такого чоловіка, який міг би спокусити мене новим шлюбом, – пише подрузі Луїзі Хартунґ. – Можливість бути самій – це неймовірне щастя: самій вирішувати, діяти, влаштовувати своє життя, спати, думати".
1945 – стає відомою завдяки книжці "Пеппі Довгапанчоха". Займає посаду редактора дитячої літератури у видавництві Raben & Sjgren.
Щоранку кілька годин, лежачи в ліжку, пише повісті й романи. Потім іде у видавництво і редагує чужі книжки. 1955-го видає книгу "Малий і Карлсон, що живе на даху". Просуває свої твори в театрах Європи, Америки й СРСР. За 30 років у Швеції виходять 17 фільмів за створеними Ліндґрен сюжетами. Майже 10 млн крон роздає на благодійність.
1970 – виходить на пенсію і до 1996 року пише й виступає на політичні й суспільні теми.
2002, 28 січня – помирає у своїй стокгольмській квартирі. Попрощатися прийшли майже 100 тис. людей. Серед них – королівська родина. Поховали в рідному містечку Віммербю. Така була воля Астрід Ліндґрен.
3 
1
Коментарі
1