150 РОКІВ ТОМУ ЗАКІНЧИЛАСЯ КАВКАЗЬКА ВІЙНА, ЩО ТРИВАЛА СТОЛІТТЯ. РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ ОСТАТОЧНО ПІДКОРИЛА ЧЕРКЕСІЮ – НАЙБІЛЬШУ КРАЇНУ ЗАХІДНОГО КАВКАЗУ, А МАЙЖЕ МІЛЬЙОН ЧЕРКЕСІВ ВИГНАЛИ З БАТЬКІВЩИНИ ДО ОСМАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. НИНІШНЄ СОЧІ СТОЇТЬ НА ЇХНІХ ЗЕМЛЯХ
"Черкеси, яких знали греки ще 25 століть тому, укладені на цвинтарі народів", – писав один дослідник у другій половині ХІХ століття. Цей народ доти жив на північно-західному Кавказі – нинішній Краснодарський край Росії та прилеглі гірські автономні республіки. Що сталося з черкесами?
– 21 травня 1864-го закінчилася Кавказька війна: Російська імперія завоювала землі черкесів. Протистояння з ними тривало ціле століття – із 1763 року. Того дня в Красній Поляні біля Сочі – це місто стоїть на землі черкесів – з нагоди перемоги відбувся парад. Його приймав брат імператора Олександра?II – великий князь Михайло, який командував російськими військами.
Черкесія – найбільша тоді країна Кавказу, що простягнулася від Чорного моря на 500 км на схід – того дня остаточно зникла з карти світу. А від черкесів залишилися відірвані один від одного етнічні "острівці". Переважну більшість корінного населення переможці змусили покинути свої землі. Близько мільйона осіб, за приблизними підрахунками. Зараз лише 10-та частина народу живе на своїй батьківщині, решта – в діаспорі.
Які це були країна й народ до поразки у Кавказькій війні?
– Черкесія не була централізованою державою з єдиним правителем, валютою та армією. Тут жили до двох десятків субетносів. Однак усі спілкувалися однією мовою, що мала два діалекти – східний і західний. Вони називали себе адигами, а сусіди з ХІІІ століття казали на них "черкеси".
Соціальну структуру очолювали "пши" – можновладні князі. Потім ішли "уорки" – лицарі. У багатьох областях Черкесії вони становили до третини населення. Найнижчий щабель займали домашні слуги. Панівною ідеологією була філософсько-релігійна система "Хабз" і її "військова квінтесенція" "Уорк Хабза" – філософія лицарства. В умовах перманентних воєн черкеське суспільство довело до досконалості систему підготовки воїнів. Кіннота, зброя, військова форма, структура суспільства, його ідеологія зі своїми інститутами й побут – усе це дозволяє історикам говорити про "культуру війни" Черкесії. Це не означало відсутність демократичних процедур. У центральному законодавчому органі Черкесії – Хаса – були представлені всі стани від усіх територій. Питання вирішували не більшістю голосів, а, як сказали б сьогодні, досягненням консенсусу.
Елементи "загальнокавказької" культури – музика, пісні, танці, вбрання – багато в чому є саме черкеськими з походження. Але на схід Кавказу і в Закавказзі вони поступово наповнюються передньоазіатськими або перськими мотивами. Черкеси ж зберігали свою специфіку. Наприклад, у танці дівчина не може піднімати руки вище пояса, а хлопець не повинен танцювати "пальцями", як це роблять на сході Кавказу.
З початком Кавказької війни черкеська мода проникає до Росії і Європи. Черкеску носять не лише найближчі сусіди – кубанські козаки, а й навіть російські імператори. Дуже цінується черкеська зброя. Історик Василь Потто писав: "Восточное оружие издревле славилось в Европе, но с тех пор как русские начали войну на Кавказе, стали приобретать известность черкесские шашки, удары которых, нередко перерубавшие ружейные стволы и даже рассекавшие панцири, приводили всех в изумление". Слово "шашка" в російську потрапило з черкеської, де "сашхен" – довгий ніж.
Які причини конфлікту між черкесами й Російською імперією?
– Імперія прагнула розширення своїх кордонів. Приєднала Південний Кавказ – Грузію, виношувала плани із завоювання Персії. Тож не могла залишати в себе "в тилу" Черкесію. Почали будувати лінії укріплень, що глибоко прорізали черкеські території. Це не могло не викликати ворожу реакцію черкесів, які перебували на вершині своєї лицарсько-мілітаристської могутності.
У Черкесії війна, нехай навіть і з дуже сильним супротивником, не вважалася чимось катастрофічним. Навпаки – це була можливість проявити свої військові чесноти. Відкритий бій був для черкесів як свято. Воїни одягали найкраще вбрання: лицарі – червоні черкески, князі – білі. Описувати битву вибиралися народні співці – у сірих черкесках, верхи на сірих конях. Крім відкритого бою – ударів багатотисячної кінноти, – застосовували й інші тактики: засідку, набіг, диверсійну вилазку. Тоді вдягали чорні черкески.
"Ни один народ не представлял такого развития личности, как Адыге, – писав російський публіцист Василь Немирович-Данченко. – Там были герои с простыми и наивными душами, люди не придававшие никакой цены ни своим мукам, ни своим подвигам. В обыкновенное время свобода для них была выше всяких благ в мире. Ею не поступались ни за что. Неведомо откуда они налетали, и Бог весть, куда исчезали! Безмолвный лес, когда в него вступали наши, вдруг оживлялся и оказывался полным врагов. Часто неприятеля здесь не видели, но от него гибли целыми отрядами… По черкесскому взгляду на дело – всадник, потерявший лошадь, уже не принадлежит этому свету. Он будет биться пеший до последней возможности и с таким ожесточением, что, наконец, заставит убить себя. Черкесы с попавшими к ним в руки русскими обращались хорошо и никогда не оскорбляли врага. "Только трус обижает пленного", – говорили они. "Бей вооруженного, щади сдающегося", "Оскорблять пленного недостойно свободного человека".
Після бою було заведено вітати супротивника з виявленою хоробрістю. Є свідчення, як у першій половині Кавказької війни після однієї з битв до російського генерала у шпиталь приїхали черкеси, щоб привітати з пораненням. Звичайно, така тривала війна вносила корективи у військову етику. Зокрема, неможливість протистояти артилерії і "нелицарський" спосіб її використання росіянами змусили й черкесів змінювати свої прийоми. Вони фактично воювали без союзників.
У війні з Російською імперією брала участь не лише Черкесія, а й Чечня і гірський Дагестан. Чому на сході Кавказу Російська імперія обмежилася підкоренням тамтешніх народів, а черкесів вирішили вигнати з батьківщини до Османської імперії?
– "Не было другого средства укрепить эту землю за Россией бесспорно, как сделать ее действительной русской землей", – зазначав генерал Ростислав Фадєєв у "Письмах с Кавказа". А петербурзький "Вестник Европы" за 30 років надрукував спогади очевидця вигнання черкесів: "Мы решились изгнать их, вероятно, в виду затруднений или неуменья устроить дело так, чтобы, продолжая по-прежнему жить в горах, вдоль берега Черного моря, они могли стать полезными или, по крайней мере, безвредными для государства. Изгнание их было решено в качестве государственной необходимости. В перевозке на турецких фелюгах усмотрен самый удобный или даже единственно возможный способ исполнения. Так совершался разгром, разгром полный и бесповоротный – того, что строилось и крепло веками. Сотнями и тысячами приходилось считать погибающих в этом катаклизме. Болезни и всякие невзгоды унесли многих еще до посадки на суда. Скольких не досчитались при высадке на турецкий берег, после 15 и более дней плавания в самых ужасных условиях – это никогда не было выяснено".
Виселення черкесів із батьківщини в останні роки Кавказької війни – це була справжня гуманітарна катастрофа. Уявіть, як це – перевезти майже мільйон людей. Уряд Османської імперії не очікував таких масштабів, не міг забезпечити продовольством усі табори переселенців. Наприклад, у таборі Ачи-кале від голоду та хвороб помирали близько 250 людей на день. А такі табори були розташовані по всьому турецькому узбережжі Чорного моря.
Де зараз живуть черкеси і скільки їх? Ким заселили землі черкесів по закінченні Кавказької війни?
– Османська влада розселила черкесів у малопридатних для життя, а тому рідкозаселених доти гористих районах теперішньої центральної Туреччини. А також на прикордоннях імперії – на Балканах і Близькому Сході, де військову вправність черкесів використовували для придушення національно-визвольних рухів слов'ян і арабів. Після розпаду Османської імперії черкеси опинилися на території нових держав. Із Балкан їх знову переселили – до Сирії та Лівану.
Зараз налічують до 8 мільйонів черкесів. 6,4 мільйона живуть в Туреччині, за останніми даними. У Росії – близько 750 тисяч. Черкеські діаспори є в Йорданії, Ізраїлі. Ще на початку Кавказької війни, після вигнання ногайців із земель на північ від річки Кубань, туди переселили залишки Війська Запорозького. Вони утворили "Чорноморію" й мали пильнувати кордон із черкесами. У міру їх витіснення російськими військами, козаки, яких із чорноморських згодом перейменували на кубанських, просувалися на південь.
Вже по війні на чорноморське узбережжя переселяли молдаван, понтійських греків із Туреччини. Були й естонські переселенці. До нащадків запорожців додалися російські лінійні козаки. Наприкінці XІX – початку?XX століття з Османської імперії прибули вірмени. Південні території черкесів передали карачаєвцям, балкарцям, осетинам. Цей процес тривав і в перші роки радянської влади. Частина колишньої Черкесії – між річками Бзиб і Псоу – нині входить до Абхазії.
Руслан КЕШ, 37 років,
координатор громадського руху "Черкеський союз". Народився й живе в Нальчику - столиці Кабардино-Балкарії. Неодружений.
- У 1763-1864 роках Черкесія боролася проти агресії Російської імперії, - каже. - У ході цієї війни черкеський народ зазнав геноциду. Щодо нього здійснювали заздалегідь сплановані широкомасштабні каральні операції зі знищення населення, позбавлення його засобів до життя. У результаті переважна більшість черкесів уже 150 років живе у вигнанні. Тих же, що вціліли на батьківщині - 1/10 від усього народу, попри єдину самоназву "адиге" та спільну мову, за радянських часів оголосили різними народами - "адигейцями", "кабардинцями", "черкесами", "шапсугами". Територія Черкесії нині розділена між шістьма регіонами - Краснодарським краєм, Адигеєю, Ставропольським краєм, Кабардино-Балкарією, Карачаєво-Черкесією та Північною Осетією.
Торік у грудні Руслана Кеша, серед інших черкеських діячів, було заарештовано й відправлено до Краснодара для слідчих дій, у його будинку провели трус. Невдовзі випустили. Річ у тім, що черкеські організації по всьому світу виступали проти проведення зимової Олімпіади в Сочі в лютому 2014-го. Місто розташоване на території історичної Черкесії. Неподалік від нього, в урочищі Къуэбыдэ - Красна Поляна, парадом царських військ 21 травня 1864 року завершилося завоювання Черкесії Російською імперією. Тому ігри в Сочі, землі геноциду, черкеські організації світу назвали "Олімпіадою на кістках".
"Черкесы, когда уже совсем растерялись и пали духом, в большинстве пассивно смотрели на совершающееся, не сопротивляясь, но и не уходя. Не сразу можно было подняться, не сразу можно было даже сообразить, что делать, куда уходить. Но размышлять долго им не давали. Во все районы посылали небольшие команды, и эти в свою очередь разбивались на группы по нескольку человек. Эти группки рассеивались по всей округе, разыскивая, нет ли где аулов, или хоть отдельных саклей, или хоть простых шалашей, в которых укрывались разогнанные черкесы. Все эти аулы, сакли, шалаши сжигались дотла, имущество уничтожалось или разграблялось, скот захватывался, жители разгонялись – мужики, женщины, дети – куда глаза глядят. В ужасе они разбегались, прятались по лесам, укрывались в еще не разграбленных аулах. Но истребительная гроза надвигалась далее и далее, настигала их и в новых убежищах.
Обездоленные толпы, все более возрастая в числе, бежали дальше и дальше на запад, а неумолимая метла выметала их также дальше и дальше, и сметала в огромные кучи на берегу Черного моря. Отсюда все еще оставшиеся в живых нагружались на пароходы и простые кочермы и выбрасывались в Турцию. Это пребывание на берегу было не менее ужасно, потому что пароходов и кочерм было мало.
Вся эта дикая травля – не умею найти другого слова – тянулась около четырех лет, достигши своего апогея в 1863 году. Бедствия черкесов не поддаются описанию. Убегая от преследований, они скитались без крова и пищи, зимой – при 20-градусном морозе. Зимы, как нарочно, были необычайно холодные. Среди черкесов стали развиваться опустошительные болезни, особенно тиф. Семьи разрознялись, отцы и матери растеривали детей. Умирали под открытым небом и в норах", –
описував вигнання черкесів із батьківщини російський громадський діяч Лев ТИХОМИРОВ (1852–1923)
3 
1
Коментарі