Гетьманич Данило Скоропадський раптово помер у своєму лондонському помешканні. Серед української еміграції ходили чутки, що його смерть – справа рук КДБ
"Україна – це нелегка справа. Здобути Українську державу – то ще не значить її збудувати, – виступав гетьманич Данило Скоропадський перед українською громадою канадського Едмонтона 19 грудня 1937 року в Народному домі. – Нам не лише націоналізм потрібен, але перш за все конструктивне державництво, щоб не загубити того, що націоналізм здобуде. Тільки тоді, коли в нас ті дві здорові течії – націоналізм і державництво – дисципліновано поведуть працю під одною кермою, тільки тоді можна буде більш надійно дивитися на наше завтра".
Спадкоємець гетьмана-емігранта Павла Скоропадського натякав на очолювану полковником Євгеном Коновальцем Організацію українських націоналістів. Вона в українському русі в той час була найрадикальніша. У 1930-х, зі зростанням активності й популярності ОУН серед еміграції, між гетьманцями – прихильниками монархізму – й націоналістами спалахнув жорсткий конфлікт. "Діяльність полковника Коновальця з його ОУН – одне з найгірших і найшкідливіших явищ у нашій і без того не дуже вже веселій дійсності, – пише екс-гетьман Павло Скоропадський до громадського діяча Осипа Назарука 21 березня 1938-го. – Що дуже прикро, це те, що я помічаю: чужинці Коновальця підтримують. Деякий час цього не було, але тепер почалося знову". Найбільше обурює Скоропадського, що "грошей ОУН має в достатку". Зустрічі гетьманича Данила з українськими громадами в Канаді й США з вересня 1937-го до липня 1939-го мали посилити позиції Союзу гетьманців-державників за океаном, знайти політичну й фінансову підтримку.
Конфлікт між гетьманцями й націоналістами не вичерпався після вбивства Коновальця 23 травня 1938-го агентом НКВС. Порозумітися й налагодити співпрацю вони змогли тільки під час війни.
"Трудова монархія", розписана В"ячеславом Липинським, передбачала спадковість влади гетьмана. Отже, наступником Павла Скоропадського повинен був стати один із його синів. Старший Петро мав психічні розлади, тому не годився. 16 травня 1933-го, у день свого 60-річчя, Павло Скоропадський оприлюднює заповіт, де офіційно проголошує молодшого сина Данила своїм наступником у гетьманському русі.
Гетьманич рік перед тим полишив роботу інженера – п"ять років працював на електротехнічних фабриках Siemens – і присвятив себе політиці. "Данило перебрав на себе більшу частину батькової праці, пов"язаної з гетьманською організацією, – пише в спогадах молодша сестра Данила гетьманівна Олена Отт-Скоропадська. – Він мав, як для людини, що займалася політикою, важливий талант – негайно, без жодної підготовки виголошувати натхненні промови чудовою українською мовою або тією, якою потрібно. Правдоподібно, він успадкував цей талант від свого діда по батьковій лінії або й від ще давніших предків, відомих в Україні як блискучі оратори. У батька цього дару не було, він мусив кожну промову педантично готувати й перед важливими виступами навіть переживав хвилювання, як перед виходом на сцену".
Гетьманські організації в Канаді й США влаштовують Данилові урочисті зустрічі, святкові прийоми. Гетьманич відповідає на запитання про бачення майбутньої України, внутрішню і зовнішню політику більшовиків, розклад українських сил і можливості подальшої боротьби.
– За майбутнє нашого народу я не боюся, бо вірю в його здорові й творчі сили, – заявив на одній із зустрічей. – Вірю, що здорова національна стихія змете з нашого тіла й заразу московського большевизму, а всі українські державники знайдуть шлях один до одного й, об"єднавшись під покровом одної керівної ідеї, у творчім пориві здобудуть і відбудують нашу Україну.
У Канаді Данило Скоропадський зустрівся з лідером Консервативної партії й головою опозиції Річардом Беннетом. "Було умовлено, що під час цього першого побачення я зроблю тільки загальний огляд української справи. Замість того щоб сидіти одну годину, ми сиділи цілих дві", – звітує гетьманич батькові. В іншому листі додає: "Багато говорили про положення українців в Канаді, як рівнож про українську справу взагалі. Він признає значення нашої й, зокрема, моєї роботи для Канади з точки погляду поборення большевизму серед українства".
Із американських зустрічей найвизначнішою була розмова з автомобільним магнатом Генрі Фордом у Детройті. Вона тривала 45 хв. Одна з тамтешніх газет написала, що "33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи й України".
"Данило зі своєю блискучою зовнішністю й приємними манерами мав величезний успіх у всіх жінок, із якими зустрічався, – пише гетьманівна Олена Отт-Скоропадська. – Починаючи від моїх шкільних товаришок і кінчаючи розлученою, гарною, як картинка, молодою австрійською графинею й середнього віку дружиною професора – всі вони були в захваті від Данила. Він міг би зробити шалену кар"єру Казанови. Проте він цього не робив. Данило розповідав мені, що у своїх знайомствах із жінками завжди був дуже стриманим і обережним. З деякими молодими дамами, які його обожнювали, лише грав у теніс, і після цього вони випивали в клубі по склянці лимонаду. З іншими хоч і ходив на ніжні побачення, проте далі поцілунків не йшла справа. Юні дівчата цікавили його мало. Він спав лише з молодими вдовами, розлученими або нещасливими в заміжжі жінками, які шукали потіхи. Завжди все зовсім без зобов"язань, щоб зберегти з усіма дружні стосунки й тоді, коли любовний зв"язок закінчувався".
Під час поїздок Канадою та США гетьманич Скоропадський – йому тоді було 33 роки – сподівався влаштувати своє особисте життя. Пошуки гідної партії обговорював із батьками у листах. "Что касается меня лично, то жениться был бы не прочь, но осуществить это очень трудно, особенно в данный момент, – писав матері. З батьком він листувався українською, із матір"ю – російською. – Дело в том, что по соображениям делового характера лучше было бы найти англосаксонку или в Америке, или в самой Англии. Последнее мне больше нравится: во?первых, потому, что Англия ближе к Вам, а во?вторых, что она будет, по всей вероятности, более заинтересована разрешением украинского вопроса".
Гетьманич у листах детально описує батькові своїх подруг, їхні родини і статус, політичні погляди й зацікавлення. Але Скоропадський-старший не бачить серед них гідної партії для сина: "Щодо Твоїх дам, то, дорогий Даниле, ради Бога, не подумай з одною з них одружитись; вони обидві, може, й милі, це діло смаку, але повір мені, ні в одному змислі вони для Тебе не підходячі. Ні любові, ні суспільного становища, ні породи, ні досить грошей – нема. Ти збираєшся примиритися з таким niveau (рівнем. – "Країна"), тоді краще вертатися сюди. Ти тут зможеш значно краще одружитись. Це було б форменне нещастя, коли б Ти з Твоєю канадійкою одружився".
"Думаю для моїх особистих справ про Англію, бо маю вражіння, що буде тяжко щось знайти в Сполучених Державах, – пише гетьманич батькові про свої плани на одруження 12 березня 1938-го. – Американки люблять розводитись, пити, курити до безтями, тим псуючи свої нерви, й лягати в чужі ліжка. Це все на тлі якогось незрозумілого захоплення сакраментальним словом "демократія" і зненависти до всього, що має трохи відношення до традиційности, підтягнутости й дисципліни. Отже: на Америку в матримоніяльних справах хреста поки що абсолютно не ставлю. Льогічно аналізуючи положення, приходжу одначе до висновку, що треба конкретно вияснити можливості також і в Англії". Бо там суспільство "ближче стоїть до нас по духу".
Після подорожі Північною Америкою Скоропадський-молодший ненадовго повертається до Ванзеє. У липні 1939-го, за кілька тижнів до початку Другої світової, виїжджає до Лондона. Там він пробуде до кінця життя. Історики сходяться, що у такий спосіб старий Скоропадський намагався організувати провід гетьманським рухом на території обох ворожих таборів й убезпечити його від знищення. Так було до 16 квітня 1945 року, коли під час бомбардування американською авіацією Павло Скоропадський отримав смертельне поранення. За 10 днів він помер. Керівництво рухом перейшло до Регентської ради на чолі з Олександрою Скоропадською, матір"ю гетьманича Данила. 5 листопада 1948 року вона склала свої обов"язки, розпустила Регентську раду й передала керівництво 44-річному Данилові. Після війни до Західної Європи й Америки прибувають тисячі утікачів з України. Гетьманич допомагає їм улаштуватися. Живе в Лондоні, працює за здобутим замолоду фахом – інженером на фабриці.
23 лютого 1957 року Данило Скоропадський раптово помирає у своєму скромному помешканні. Медичний висновок – крововилив у мозок. Згодом серед української еміграції з"явилися чутки, що загадкова смерть – справа рук КДБ. За 10 днів до цього Данило Скоропадський заручився з Галиною Мельник-Калужинською. Уродженка Волині, вона навчалася на дизайнера одягу у Варшаві. Була вже раз заміжня – перший чоловік загинув у німецько-польській війні. Від цього шлюбу мала доньку. У Лондоні з допомогою товаришки облаштувала власний салон одягу. На початку березня 1957-го в пресі мало з"явитися офіційне повідомлення про її вінчання з 53-річним гетьманичем. Його поховали на цвинтарі в лондонському районі Гемпстед.
– Українці втратили в особі гетьманича визначну постать, щирого українського патріота, самостійника і соборника, людину високої особистої культури і такту, аристократа не тільки по крові, але передусім по духу, – сказав Ярослав Стецько, один із ключових діячів бандерівського крила ОУН, у прощальному слові на могилі Данила Скоропадського. – У своїй діяльності він мав тільки основну мету – українську державність
Скоропадський усунув Липинського
"Відродження й реставрація державно-національного традиційного гетьманства в особі проголошеного Головою Держави родового, дідичного гетьмана", який спиратиметься на "найдужчий на Україні хліборобський клас", – таку мету для гетьманського руху ставив його ідеолог В"ячеслав Липинський. Він, історик і публіцист, за правління Павла Скоропадського був послом України у Відні. Навесні 1920-го, уже в статусі емігранта, разом з однодумцями засновує там монархічно-консервативний Український союз хліборобів-державників. "УСХД уважатиме своє завдання виконаним, – ішлося в одному з його документів, – коли його співробітники складуть в українській столиці законну присягу "Гетьману Всієї України і Великому Князю Всея Малия Руси", яко дідичному голові незалежної і суверенної Української Держави".
"Я і наша організація персоніфікуємо українську ідею державну і національну в єдинім на відповідній висоті уцілівшим з нашої історичної минувшини Гетьманськім Роді Скоропадських. Вірність цьому Родові ми вважаємо реальною, а не абстрактною ідеєю Нації й України", – пояснює Липинський у листі до референта авіації Союзу гетьманців-державників полковника Олександра Шаповала. На початку 1920-х у домі Скоропадських у місті Ванзее під Берліном, де гетьманська родина осіла на еміграції, частими гостями, окрім Липинського, були й інші ключові українські діячі-гетьманці: історик Дмитро Дорошенко, князь Микола Кочубей, землевласник Сергій Шемет, граф Адам Монтрезор, галицький політик і дипломат Лонгин Цегельський.
"Ряд автономних, класових, професійних і сельських республік, об"єднаних владою відповідального за будучність нації й держави своїм життям і життям своїх нащадків Господаря, – це єсть нова, грядуща Трудова Монархія, – пише В"ячеслав Липинський в одному з "Листів до братів-хліборобів" у квітні 1920-го. Цей політичний трактат стає програмою українського монархізму. – Вся влада Великому Государю-Монарху української землі – вся свобода Українському Народові! Діло Монарха – зорганізувати армію й державну адміністрацію. Діло Народу – уладнати найкраще своє життя й працю в селах і містах, на полях і фабриках. Під таким тільки гаслом може бути збудована Українська Держава".
Гетьманський рух набирає сили. Але з осені 1927-го в його середовищі розгорається протистояння. Павло Скоропадський не бажає далі ділити керівництво рухом із В"ячеславом Липинським, хоче позбутися контролю Ради присяжних і Гетьманської ради. Липинський звинувачує екс-гетьмана у зламанні присяги і самовільному захопленні диктаторських повноважень. У відповідь Скоропадський усуває Липинського та його соратників із керівних посад у Союзі хліборобів-державників.
Улітку 1930-го В"ячеслав Липинський із невеликим гуртом однодумців створює Братство українських класократів-монархістів, гетьманців. А через рік помирає від туберкульозу легенів. У вересні 1937-го Павло Скоропадський замість розформованого Українського союзу хліборобів-державників засновує Український союз гетьманців-державників. Нову організацію мають асоціювати виключно зі Скоропадськими.
1 
1
Коментарі