"Душею повстанського руху є місцева інтелігенція – учительство та духовенство"

З отаманом Семеном Заболотним співпрацювали командири червоної армії

"На добро не зазіхав. Мав дві пари білизни, френч, подерті штани й підтоптані чоботи. Кожух-кенгуру, сукном критий, зняли йому хлопці із забитого командира-сибіряка, та сиву шапку.

– Ось де моє добро, – клав руку на карабін і наган. – Є ще шаблюка.

Надзвичайно добрий мав інстинкт небезпеки. Якусь дикунську гостру спостережливість до того, що могло стати загрозою його життю. Властиво, цей живий інстинкт, дужий первісною силою природи, був причиною того, що загін під його проводом завжди виходив сухим із води", – писав 1923 року Дмитро Бузько про повстанського отамана Семена Заболотного.

 

Ватажок народився на початку 1890-х у селі Обжиле – нині входить у Балтську міську громаду Подільського району на Одещині. Навчався в Ольгопільському двокласному міському училищі. 1914-го отримав фах агронома у Березівській нижчій практичній школі садівництва, городництва і бджолярства.

Тоді ж почалася Перша світова війна – і його мобілізували в російську армію. У кінній гвардії дослужився до єфрейтора. Повернувся в рідне село й узявся вчителювати.

Під час революції відстоював справедливий розподіл колишніх поміщицьких земель. 1919 року зрозумів, що ні більшовики, ні білогвардійці не зацікавлені в покращенні життя селян. Сформував озброєний загін і почав боротьбу з окупантами. Про його сміливість і винахідливість ширилися перекази. Міг одягнутися в жіноче, взяти відра й таким чином пройти повз ворогів.

Місцеві активно включаються в боротьбу. За кілька місяців очищають Балтський повіт Подільської губернії від зайд. Розбивають червоноармійські гарнізони, захоп­люють Балту й сусіднє містечко Ананьїв. Звільняють ув'язнених, більшість із яких приречена на страту.

Політичний референт Василь Совенко 4 червня 1920-го доповідав голові Директорії Української Народної Республіки Симону Петлюрі: "Місцевий ватажок Семен Заболотний, не дивлячись на різні утиски з боку білогвардійців і провокаційну працю з боку комуністів, провів операції по визволенню та очищенню Балтського повіту від білогвардійців успішно. Їх влада трималася кілько днів, а стража примушена була сидіти лише в Балті, не показуючи і носа на повіт".

Заболотний координує діяльність інших загонів Одещини та Східного Поділля. Називають отаманом Чорноморського повстанського козацького війська. До цього формування входять загони отаманів Якова Кощового, Солтиса, Боровського, Кіршула, Карого, Коваленка, Стратіївського, Солоненка, Деркача, Десятника, Бондаренка, Левченка.

Балту з околицями чекісти називають "главным гнездом и базой всех наиболее крупных политических банд Одесской губернии". Кидають сюди велику кількість підрозділів. Тому Семен Заболотний вирішує перебратись із загоном північніше, до Ольгопільського повіту Подільської губернії.

Захоплюють Ольгопіль – нині Гайсинський район на Вінниччині. Там отаман навідується до двоюрідного дядька, мікробіолога Данила Заболотного. Той очолює повітовий комісаріат охорони здоров'я. Після розмови ватажок повстанців наказує козакам покарати шомполами родича за службу більшовикам. Племінник робить це покарання показовим, щоб у більшовиків не було підстав звинуватити науковця у зв'язках із повстанцями.

Хитрістю козаки встановлюють контроль над Бершаддю. До цього містечка ввечері на конях в'їжджають п'ятеро повстанців у червоноармійській формі. Повідомляють пароль і викликають до себе військового комісара з двома охоронцями. Раптово дістають зброю й убивають їх. Знімають охорону та впускають до містечка свій загін.

Відбирають конфісковані більшовиками в селян збіжжя та худобу, знищують документацію. Залишають живим тільки одного старого червоноармійця. Його просять передати командуванню записку: "Ми, загін отамана Заболотного, до приватних осіб нічого не маємо, тільки боремося з особами, які стоять при владі".

Спільно з отаманом Яковом Кощовим загін Семена Заболотного нападає на червоноармійський гарнізон міста Чечельник і цукровий завод. Повстанці мають 250 вершників, 200 піхотинців, чотири кулемети. Убивають начальника міліції, діловода, громлять волосний виконком. Із заводу вивозять 700 пудів цукру, вагон вівса, 5 млн крб. Чекісти звітують: "Банда добре організована, вербована переважно з селян Ольгопільського повіту, який може виставити тисячу озброєних людей при де­кількох кулеметах. Серед банди працює інтелігенція".

 

Військове керівництво УНР за кордоном створює Партизансько-повстанський штаб для підготовки все­українського повстання. Навесні 1921 року територію України ділять на п'ять повстанських груп. Кожна має кілька районів.

Семен Заболотний очолює п'ятий район Південної групи, що охоплює Балтський, Ольгопільський і частково Брацлавський повіти. Контактує з усіма тамтешніми повстанськими групами. Для отримання інструкцій їздить у Румунію, де перебувають представники командування Армії УНР.

"Район розбили на ділянки, на чолі яких стоять уповноважені Заболотним ватажки, – розповідав отаман Прокіп Лещенко, який у жовтні 1921 року потрапив до більшовиків. – До кожного прикріплений загін, який може виходити за межі своєї дільниці лише у виняткових випадках. Загони складаються зі старих повстанців, обов'язково введені жителі даної місцини, кожного села. Вони посередники між повстанцями й селянами. Чисельність загонів – по 30–80 людей. Більше не формуються – для зручності пересування. Лише під час нальотів збільшуються за рахунок населення навко­лишніх сіл. У всіх селах є підпільні повстанські кадри, які викликають у банди лише у виняткових випадках. Це та маса, на якій будують надії організатори повстань. Душею повстанського руху на Ольгопільщині є місцева інтелігенція – учительство та духовенство".

Козаки Балтського й Ольгопільського повітів активно готуються до повстання. "В этих уездах имеется сагитированных к выступлению до 6 тыс. человек", – звітують керівництву чекісти. Газета "Коммунист" пише, що військове керівництво УНР планує почати виступ 1 червня 1921-го. У публікації йдеться, що його мають підтримати німецькі колоністи, які зазнали багатьох знущань від червоноармійців і чекістів. На боці Заболотного також білогвардійські офіцери.

Та повстання зривається. Більшовики вистежують і вбивають впливового отамана Якова Кощового. Тритисячне з'єднання Семена Заболотного мусить розділятись і постійно переміщуватись. У липні знищують ворожі підрозділи, які прочісують ліс біля села Будеї – нині Кодимська міська громада Подільського району.

Окупанти вбивають тих, хто допомагає козакам продуктами чи дає прихисток. Ущент спалюють село Попова Гребля – нині Гайсинський район Вінницької області. Сотні тамтешніх жителів розстрілюють. Та люди не коряться, а навпаки прагнуть помститися. 700 чоловіків ідуть у ліс до повстанців.

"Коли подібні терори будуть вживатися вами й надалі, – написав звернення до чужинців Семен Заболотний, – українська повстанська рада оголошує суворий терор усім сім'ям партійних робітників. Просимо довести це до вищих органів вашої влади".

У Балті окупантам вдається вистежити один із осередків Заболотного, заарештовують 60 людей. Про операцію пишуть: "Серед затриманих є цінні персони: галицький полковник Івасевич, учитель-священик Сковорідка, доктор Баберко, колишні офіцери брати Радзієвські, полковник Станкевич із трьома дочками й сином, учитель Мельников, дружина розстріляного чекіста Олександровича". Ці люди допомагали повстанцям медикаментами, зброєю, папером, агітацією.

"Маса колишніх комуністів, особливо з боротьбистів і червоних партизанів, працює для Заболотного, – писали чекісти у звітах. – Він розгорнув могутню політичну агентурну мережу на території Одеської та Подільської губерній. Переповнення органів соввласті на місцях самостійниками говорить про непродуктивність нашої роботи, що її там проводять".

У загоні Семена Заболотного діє політично-агітаційний відділ. Видають листівки та звернення. Мають своїх людей у кожному селі. У Чернечому біля Балти учитель Данило Вишенський організовує ремісничу школу, де разом з учнями веде розвідку на користь Заболотного.

 

Співпрацює з повстанцями командир бригади Червоного козацтва Леонід Крючковський, якого завербувала вчителька з Балти Іполита Боронецька. Коли комісар бригади починає підозрювати Крючковського у стосунках з проукраїнськими силами, то командир знищує його. Іще із Заболотним підтримують контакти начальник кінної розвідки 26-го кавалерійського полку Гаркуша, інші радянські командири та вояки.

Щоб зловити Семена Заболотного, більшовики розсилають по селах агентів, які мають проникнути в оточення отамана. Серед них Дмитро Бузько, колишній аташе дипломатичної місії Директорії УНР у Данії. Йому вдається виконати поставлене чекістами завдання.

Він інформує керівництво про те, що 25 липня в селі Люба­шівка – тепер Подільський район – під головуванням Заболотного має відбутися з'їзд отаманів. На нього ж мають прибути радянські командири, які співпрацюють із повстанцями. Дізнавшись про це, чекісти заарештовують воєначальників перед відправленням на з'їзд. Готуються напасти у встановленому місці й затримати всіх інших учасників наради.

Та напередодні зібрання в Ольгополі кавалерійський полк без узгодження з ЧК заарештовує Іполиту Боронецьку. Це насторожує повстанців, і вони скасовують з'їзд. Заболотний розділяє свій загін і наказує розсіятися.

"За потреби ці дрібні зграї приведуть себе в повну готовність. У будь-який момент залучать ще багатьох із рядів селянства, що співчуває", – пише в Харків начальник Одеської губернської ЧК Яків Дейч.

Узимку загін Заболотного переходить через Дністер на територію Румунії. Повертається з настанням тепла. При отаманові знову діють інформатори чекістів. Через них ті дізнаються про перебування отамана в селі Фернатія – нині Кармалюківка у складі Балтської міської громади. Хату з повстанцями раптово оточують. Заболотний відмовляється здаватись і відстрілюється.

Чекісти зганяють 150 жителів села. Заявляють, якщо Заболотний не здасться, то розстріляють людей. Повстанці виходять із піднятими руками. Отамана везуть до Харкова. Та він тікає з в'язниці й повертається на рідні терени.

Приєднується до загону Солтуса. При ньому теж є зрадники, які влаштовують ворожу облаву на повстанців. У ніч на 4 липня 1922 року Семен Заболотний гине в селі Берізки-Чечельницькі – тепер Гайсинський район. Його вояки продовжують боротьбу у складі інших загонів.

553 напади повстанців на органи місцевої влади, залізничні станції, мости і склади на українських територіях зареєстрували чекісти з 1 червня по 1 грудня 1921 року. Найбільше – на Київщині – 102. У Подільській губернії відбулося 87 нападів, Одеській – 56, Волинській, Катеринославській і Харківській – по 39, Донецькій – 51, Запорізькій – 17, Миколаївській – 30, Кременчуцькій – 35, Полтавській – 34, Чернігівській – 5, у Криму – 19

"Ліс сприяв тим, хто кілька років вів збройну боротьбу з російськими окупантами та їхніми місцевими прислужниками. Бори й діброви допомагали месникам-партизанам непомітно добиратися до ворожих об'єктів і залог – для раптового нападу. Завдяки Мотронинському лісу воїни Холодноярської республіки воювали з ворогом до 1922 року. Тривалий час Голованівські ліси на Кіровоградщині допомагали козакам отамана Романа Бабія, Чорний ліс – партизанам Пилипа Хмари, Звенигородські діброви – гайдамакам Лютого-­Лютенка і Гризла, Савранський ліс оберігав загони отаманів Кощового й Заболотного. Вороги боялися наших гаїв, де за кожним деревом їм ввижався народний месник. Невпевненість і страх вселяли ліси в душі окупантів. Дуби й сосни ж рятували життя українських звитяжців, приймаючи у свої стовбури-тіла кулі ворога, уламки гранат і бомб. Український ліс був завжди пліч-о-пліч з українським воїном", –

Павло Вакулюк (1928–2018), лісівник, член історичного клубу "Холодний Яр", написав у вступному слові до книжки Романа Коваля "Отамани Гайдамацького краю" 1998-го

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×