Юрій Смолич відмовився поновити його в Спілці письменників
"Я зрозумів, що переді мною сидить справжній контрреволюціонер, який ненавидить радянський лад, який і на засланні був по заслузі", – підсумовує письменник Юрій Смолич свою бесіду з Іваном Багряним.
Квітень 1940-го. Багряний, відбувши вісім років заслання й ув'язнення, прийшов до Смолича, голови Харківської філії Спілки письменників. Просить про поновлення. Господар привітний. Розпитує, чи писав щось останнім часом.
– Так. Тільки ж не було паперу, та й не міг би я зберегти там свої записи. Складав вірші уявно і зразу завчав їх напам'ять, – переказує розмову Смолич.
– Невже? – дивується голова Спілки.
– Хочете, прочитаю з пам'яті?
– Прошу!
Понад годину Багряний декламує свій роман у віршах "Золотий бумеранг".
– Слухайте, – врешті вибухає Юрій Смолич, – і з таким романом, такого антирадянського спрямування, ви хочете, щоб вас відновили у Спілці радянських письменників?
– Я хочу, щоб мене відновили на підставі моїх колишніх, до заслання, опублікованих творів. А цей роман я тільки запишу для себе і до видавництва не подаватиму, бо розумію, що його не надрукують. Зараз не надрукують, – продовжив по паузі, – ще не прийшов час…
З таким романом ви хочете, щоб вас відновили в Спілці радянських письменників?
Помовчали. Багряний додає:
– Але прийде.
Іван Багряний навесні 1932-го ночував на письмовому столі у квартирі Василя Вражливого – псевдо прозаїка Василя Штанька – у харківському письменницькому будинку "Слово". Згадував, що в цей час називав себе майже безпритульним – "тиняється" між рідною Охтиркою, Києвом і Харковом, що був тоді столицею УСРР. Живе з гонорарів – пише дитячі вірші, ілюструє книжки. Видав два роки тому історичний роман у віршах "Скелька" – використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. жителі села Скелька неподалік його рідної Охтирки, протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир.
Критика громить роман, автора обзиває "співцем куркульської ідеології". Якийсь О. Правдюк пише: "Багряний у всіх історичних процесах XVIII ст. бачить лиш одне: національне поневолення України від російського торговельного капіталу". А повинен був – класову боротьбу. І припечатує: "Скелька" Багряного свідчить, що він не зробив повороту і не зійшов зі старих позицій, клясово ворожих пролетаріятові. Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні лишається таким".
16 квітня 1932-го його взяли. "В одне надвечір'я, сповнений райдужним настроєм і творчими планами, я вийшов із будинку "Слово", з мешкання Вражливого, – уже на еміграції переповідав Іван Багряний приятелю Григорієві Костюку. Той записав їхні розмови до мемуарів "Зустрічі й прощання". – Десь на півкварталі між "Словом" і Барачним провулком мені перегородили дорогу два суб'єкти. Відрекомендувавшись співробітниками карного розшуку, попросили моє посвідчення. Подивилися, повернули й запропонували йти з ними. На тому й скінчилася моя так звана свобода".
Далі був слідчий ізолятор НКВС на Холодній горі. Багряному "шили" контрреволюційну діяльність – аж до участі у терористичному угрупованні, що мало на меті повалення радянського ладу, й шпигунство. Слідчі НКВС зізнання з нього вибивали два тижні. Вручив сім сторінок свідчень у двох частинах – "Біографічні дані" та "Як склалися мої антирадянські переконання". "Ведучи шкідливу розкладацьку роботу на ідеологічному фронті, тим самим діяв на користь класовому ворогові", – кається. Тобто писав "неправильні" твори. У причетності до жодних політичних організацій не зізнається – бо й не належав, нікого з друзів або знайомих не "закладає".
Цього вочевидь було замало. Багряний півроку сидить в одиночній камері. Час від часу подає слідчому записки з проханнями видати з його коштів гроші на цигарки і дозволити читати. "Не може бути, щоб комусь було потрібне моє божевілля", – аргументує. Безуспішно. А в серпні 1932-го укладає 57-сторінковий документ – "Контрреволюційне й елементи контрреволюційного в моїй літературній роботі". І знову – самовикривальний текст без жодної інформації про хоч якусь організацію або спільників. Друзів-письменників згадує обережно, стверджує, що ніхто не спонукав його писати шкідливі твори.
Багряний у всіх історичних процесах XVIII століття бачить лиш національне поневолення України від російського торговельного капіталу
"Вони не знали, що зі мною робити, – розповідав Григорієві Костюку. – Через кілька місяців "трійка" ухвалила: негайно виїхати з України в так зване вільне заслання на три роки. Вказали й місце: північна частина Далекого Сходу. Навіть грошей на дорогу дали. І я виїхав. Ні з ким не попрощавшись".
Багряний подався до Хабаровська. "Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це було мені навіть цікаво, – переповідав Костюкові. – Але згодом охопила страшна туга за Україною. Непереможна. Отож, сів я на поїзд і рушив на захід". У Томську його перехопила залізнична агентура НКВС. За втечу присудили ще три роки висилки, тепер уже до "БАМЛагу" – табору Байкало-Амурської магістралі, до міста Свободний. 1936-го Багряний утікає і звідти. Переховується в Хабаровському краї – на річці Уссурі, "між своїми". Тут простягся Зелений Клин – край, заселений українськими поселенцями.
"Справжня колонізація Далекого Сходу почата потужними хвилями полтавців, киян, катеринославців, – згодом писав у статті "Україна біля Тихого океану". – Там, де нині розташувалися великі міста, перші українці застали ще не заселені місця. Так, на землях теперішнього крайового осередку Хабаровська стояла лише одна поштова конторка; вона ж і урядова станція, біля якої, до речі, тигри весь час крали вартових ночами. На місці ж безлічі теперішніх сіл був дикий, первісний, непрохідний праліс. Нині ж це квітучий край! І хто б там що казав, таки – український край". "Знамениті тигролови, що приборкують живцем маньчжурського тигра, й то майже голіруч – а їх було лише три родини, – це були українці", – пише Багряний. Свій найвідоміший роман про життя серед далекосхідних українців він так і назве – "Тигролови".
На Зеленому Клині знайшов собі дружину – на чотири роки молодшу Антоніну Зосимову, вислану на Далекий Схід із Москви. Винайняли хатинку. Не розписувалися. Народився син Борис, а за рік – Олександр. Менший помер, коли родина 1938-го поверталася до України. На початку літа Іван прибув до рідної Охтирки. Дружина із сином приїхали пізніше. Та Багряного вже не застали.
Його знову взяли 16 червня 1938 року – на четвертий день після повернення на батьківщину. Звинувачення: є "участником контрреволюционной буржуазно-националистической организации и среди населения проводил антисоветскую агитацию, дискредитировал Соввласть и ее мероприятия". Підозрював, що про нього хтось доніс. Роздуми про це виклав у романі "Сад Гетсиманський". Там також оповів обставини ув'язнення. Його знову доправили до Харкова, у ту саму тюрму. "Слідство велося 2 роки 7 місяців із застосуванням усіх методів інквізиції, – пише в "Біографічних даних", складених 1946-го для американської окупаційної влади в Німеччині. – Заочно був приречений до смерті й сидів 83 дні в камері смертників. Але вироку не було затверджено".
Там, де нині розташувалися великі міста, перші українці застали ще не заселені місця
Другий арешт припав на період так званої боротьби з єжовщиною. Сталін зняв наркома внутрішніх справ Миколу Єжова й проголосив, що "враги народа пробрались в органы НКВД". Відповідальність за мільйони репресованих і вбитих під час "великої чистки" переклав на Єжова та його оточення. "Арештанти ж, яких до цього часу не пустили в розход, були поставлені в нові умови, – згадував Багряний. – Усі справи пішли на передослідування. У тому числі моя. Інквізицію було зліквідовано, і всі, хто не зламався раніше, в нових умовах мали шанси витримувати слідство без кінця. Не закінчені справи при Єжові після нього не можна було вже закінчити. НКВД змушене було звільняти людей, не маючи достатніх підстав їх судити". Багряний був серед тих, хто не зламався, – і його випустили. Бо свідчень про інші злочини, окрім антирадянської діяльності у 1928–1932 роках, за що він уже відбув покарання, "не добыто", як зазначив слідчий.
У квітні 1940-го його звільняють. Тоді-то Багряний і навідується до Харкова, щоб поновитися в письменницькій Спілці. Та її голова Юрій Смолич не хоче подавати його клопотання до правління. Повертається до Охтирки, працює художником-декоратором у клубі. "Війна і прихід німців застали мене хворим у місцевій лікарні", – пише в "Біографічних даних": у засланнях і ув'язненнях він нажив туберкульоз. 1943-го, не чекаючи повернення радянських військ, слідом за якими йшов НКВС, їде на Захід. У вересні 1961-го, за два роки до смерті, скаржитиметься в листі Ігореві Костецькому: "Стільки задумів лежить нездійснених, вже виношених, вже розпрацьованих, але не доведених до завершення речей! І чи зможу я їх завершити з угробленим серцем! – з дірявими легенями! і з такою несамовитою втомою, що хочеться просто стати каменем і не рухатися вічність".
"Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром… Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск, замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались. Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров'ю. Кров усе життя стоятиме мені в очах. В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького "істреботряду".
Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти "комуни", а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби – в 1917–1918 роках – вояком національної армії Української Народної Республіки. (...) Ось так я вперше побачив зблизька більшовизм", –
пише Іван Багряний у статті "Чому я не хочу вертатись до СССР" у таборі для переміщених осіб у німецькому Гауштеттені 1946 року. Пише від імені співвітчизників-утікачів, яких силоміць або вмовляннями американських та британських союзників намагалися повернути до СРСР. "Нас сотні тисяч тих, що не хочуть повертати. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір – ми воліємо вмерти тут на чужині, але не вертатися на ту "родіну" – цю страшну "тюрму народів", іменовану СССР". Багряний носив зашиту в одяг капсулу з ціанистим калієм – на випадок, якщо його зловлять радянські агенти
"Незалежну Україну будуватимуть комсомольці й комуністи"
1906, 2 жовтня – Іван Лозов'ягін, пізніше взяв псевдонім Багряний, народився в Охтирці, нинішня Сумщина. Мати працювала на фабриці, батько був муляром. Мав старшого на рік брата і двох молодших сестер, ще четверо дітей у родині померли в дитинстві. 1923-го закінчив художньо-керамічну профшколу, за три роки вступив до київської Всеукраїнської мистецької академії, де провчився чотири роки. Далі працює завполітом цукроварні, окружним політінспектором в Охтирській міліції, вчителем малювання в колонії для безпритульних і сиріт.
1929 – за власні гроші видає віршовану поему Ave Maria – про дівчину-покритку. Власноруч оформлює обкладинку, на місці видавництва ставить САМ – від "самвидав". Друкує по знайомству, за одну ніч, – розпив із друкарями кілька пляшок горілки. Книжку заборонили й вилучили з друку. САМ розшифрували як Спілка анархічної молоді.
1943 – перед наступом радянських військ перебирається до Львова, співпрацює з українським підпіллям – у референтурі пропаганди ОУН (Бандери). Пише листівки та статті, малює карикатури і плакати. Подає анонімно на конкурс Українського видавництва у Львові роман "Тигролови". Отримує першу премію. По війні в німецькому Новому Ульмі виходять роман "Сад Гетсиманський" і повість "Огненне коло". По смерті надрукують роман "Людина біжить над прірвою".
1948 – на еміграції в Німеччині створює разом із Григорієм Костюком і очолює до смерті Українську революційно-демократичну партію. Найважливішим її завданням убачає: "Об'єднати всю різномовну і різнорідну масу населення України в єдину Українську цілість". Стверджує: "Незалежну Україну будуватимуть комсомольці й національні комуністи". Редагує газету "Українські вісті". Був віце-президентом УНР в екзилі.
1949 року одружується вдруге – з тернополянкою Галиною Тригуб. Живуть у німецькому місті Новий Ульм. За рік народжується син Нестор, через 11 – донька Роксолана.
1956-го старшого сина Бориса, який саме служив у Радянській армії, намовили прочитати по радіо звернення до батька із засудженням його діяльності. Іван Багряний відповів:
– Якщо ти – Остап, ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити, – маючи на увазі синів Тараса Бульби.
1963, 25 серпня – Іван Багряний помер у санаторії у німецькому Шварцвальді після тривалої недуги – туберкульоз, діабет, хвороба серця. Коли погіршало, покликав лікаря і сказав німецькою: "Я вмираю". Знепритомнів, заговорив українською – його ніхто не розумів. Йому зробили укол, він заснув і не прокинувся. Шухляди, стіл, підлога були завалені рукописами. Похований у Новому Ульмі.
Коментарі