Пам'ятник розстріляним у Бабиному Яру відкрили через 35 років після трагедії
"29 сентября 1966 года в 17:00 в районе бывшего Бабьего Яра собрался митинг, на котором присутствовало около 500 граждан еврейской национальности, в том числе значительное количество молодежи, – звітує голова КДБ Української РСР Віталій Нікітченко Центральному комітету Комуністичної партії України наступного дня. – Собравшиеся до 17:30 ожидали приезда официальных представителей городских властей. Не дождавшись никого, начали инициативные выступления".
Бабин Яр – місцевість у північно-західній частині Києва. Під час нацистської окупації 1941–1943 років тут стратили близько 100 тис. осіб, переважно євреїв. Після закінчення Другої світової війни будь-яка згадка про трагедію перебуває під негласною забороною. На території розстрілів розбудовують житловий район, висаджують парк, планують спорудити стадіон.
"29 вересня було особливим днем у житті багатьох киян, – згадує письменник Іван Дзюба. – Одні йшли з букетами квітів і траурними стрічками на ту окраїну міста, назва якої стала печально відомою в усьому світі: Бабин Яр. Інші в той самий час сушили голови, як не допустити великого згромадження перших у цьому місці. Треті за наказом других ревно стежили за першими, а в разі потреби й "вживали заходів" щодо найнеспокійніших з-поміж них".
Перший стихійний мітинг у Бабиному Яру відбувається 24 вересня 1966 року. Сходяться близько півсотні осіб. На стіні старого цвинтаря вивішують плакат. На ньому російською та івритом написано: "Бабин Яр. Вересень 1941–1966. Пам'ятай".
"Народ зібрався, по дорозі поряд носяться тролейбуси, люди звідти дивляться на нас і читають "настінний напис", – згадує ініціатор зібрання Еммануїл Діамант. – Час іде, а що робити далі, ніхто не знає. Не продумали. Раптом під'їжджають дві легкові машини. Виходять люди з кінообладнанням і сунуть на нас. Усім стало ясно – КДБ прибуло! Публіка почала повільно розсмоктуватися. Дуже скоро нас залишилося чоловік 15. Стоїмо, тулимося один до одного, ніби сироти. Раптом у цю групу протискається незнайомий чоловік. Протягує мені руку і каже: "Я – Некрасов".
Віктор Некрасов – російськомовний письменник, лауреат Сталінської премії. Кілька років досліджував розстріли в Бабиному Яру. Залишає Діаманту свій номер телефону і йде. Люди розходяться. Наступного дня вирішують провести ще один мітинг – 29 вересня. Некрасов обіцяє, що його друзі зроблять тимчасовий пам'ятник із фанери. На ньому буде напис російською, українською та івритом.
"Приходьте в Бабин Яр 29 вересня. Буде Некрасов", – переказують кияни. Збираються кілька сотень осіб. Виготовити пам'ятник не вдається. Некрасов бере слово перший. Говорить "буденно", як пише Діамант. Далі виступають Іван Дзюба і Борис Антоненко-Давидович. Жодної звукопідсилювальної техніки немає. Тому промови чують тільки ті, хто стоїть найближче.
"Усі навколишні горби і пагорки обліпили численні і спершу розрізнені групки людей, – описує Іван Дзюба. – Але ця некерована стихія була немовби одна жива істота. На їхніх обличчях застигло страждання, а очі були нетутешні. Вони дивилися в глибінь часу і бачили моторошну картину того, що не стало і ніколи не стане для них минулим. Тінь давнього жаху і якоїсь людської загубленості витала над Бабиним Яром. Тисячі безмовних у закам'янілій збуреності людей були немовби втіленим німим зойком цілого народу. Люди мовчали. Але це було вимогливо-запитливе мовчання. І коли полинула чутка, що "приїхали письменники", до нас кинулися, нас розтягли в різні боки. Кожного обступили тісним натовпом і вимагали: "Скажіть хоч щось!" Довелося імпровізувати – хоч говорилося про знане й наболіле".
"Живу мову Дзюби того дня також мало хто почув, – згадує Діамант. – Але він записав її текст, згодом вона з'явилася у самвидаві. Таких слів у Бабиному Яру ще ніхто до цього не промовляв. Вони луною прокотилися по наступних десятиріччях. Сама присутність маси людей, що наважилися взяти участь у цьому відверто антирадянському параді, напружено вслухатися в ці слова – означали найвищий ступінь громадянської непокори, набуття власного обличчя та розуміння світу. Публіка "кучкувалась", як могла. Стихійні оратори виникали то тут, то там – самовільно, спонтанно, некеровано".
"Ми саме знімали якусь стрічку, тому мали і апаратуру, і камеру, і машину, – розповідає режисер-документаліст Рафаїл Нахманович. Відзнятий ним матеріал конфіскувало КДБ. Проте він зберіг 80 метрів кіноплівки. – Я вирішив: поїдемо туди і познімаємо. Звукооператора нам взяти не дозволили, поїхали без нього. До мене підбіг асистент і каже: "Там питають, хто головний". Це були дві дуже ставні молоді особи в цивільному. Спитали: "Що знімаєте?" Кажу: "Людей у Бабиному Яру. Що, припинити зйомку?" – "Ні, продовжуйте". Ввечері я написав "тєлєгу" директору студії, вранці поклав йому на стіл. Він мене вислухав, у цей час дзвінок по вертушці. Каже: "О, вже цікавляться". І в телефон: "А він у мене сидить". Десь через тиждень відбулося засідання Держкіно. Нам вкотили по суворій догані з попередженням: мені, оператору і директору".
Після мітингу українські письменники їдуть на Байковий цвинтар. Кладуть квіти до могили історика Михайла Грушевського. Того дня виповнилося 100 років від його народження.
У звіті керівника КДБ йдеться: "Выступавшие и присутствовавшие наряду с призывом почтить память погибших выражали недовольство по случаю неприбытия на митинг официальных представителей власти, непринятием мер к сооружению памятника и наличием якобы имеющего место антисемитизма в стране, выражающемся в неравноправном положении евреев по отношению к другим нациям, отсутствием еврейских школ, театров, печатных органов и тому подобного. Некрасов, Дзюба и Антоненко-Давидович акцентировали внимание присутствующих на необходимости ведения борьбы с антисемитизмом и объединения усилий украинского и еврейского народов, за сохранение своей национальной культуры, что было бурно встречено участниками митинга. Особенно бурно, с националистических позиций, проявила себя еврейская молодежь. Нами принимаются меры к выявлению организаторов митинга".
Через три тижні в Бабиному Яру з'являється гранітний камінь. На ньому вибито: "Тут буде споруджено пам'ятник радянським людям – жертвам злодіянь фашизму під час тимчасової окупації міста". Надалі несанкціоновані збори до пам'ятної дати проводять щороку. Аби відвернути від них увагу, влада влаштовує у ці дні власні мітинги з наперед підібраною "масовкою".
Повноцінний пам'ятник встановлюють через 10 років. Монумент складається з 11 бронзових фігур. Газета "Культура і життя" описує їх так: "Комуніст-підпільник, який сміливо дивиться в обличчя ворогам, солдат із гнівно стиснутими кулаками, моряк, який затулив собою стару жінку, дівчина, що схилилася над коханим, мати з дитиною на колінах та інші". На бронзовій плиті вилито: "Тут у 1941–1943 роках німецько-фашистськими загарбниками було розстріляно понад 100 тисяч громадян Києва і військовополонених".
Жодної згадки про загиблих євреїв на пам'ятнику немає. Робітники засипають три з шести відрогів яру, в якому встановлено скульптуру – бо з висоти він нагадує зірку Давида.
Офіційне відкриття проводять 2 липня 1976 року – у розпал відпусток, аби на церемонію потрапили якомога менше людей. Газета української діаспори в США "Свобода" коментує: "Відкриття пам'ятника жертвам гітлеризму перетворили на пропагандистський мітинг. Бабин Яр став могилою для кількадесят тисяч жертв гітлерівського злочину народовбивства. Добру половину цих жертв становили особи єврейської національності. Про них у совєтських газетах згадується тільки мимоходом, поміж іншими національностями, серед яких на першому місці перебувають, очевидно, росіяни".
"Бабин Яр – це трагедія всього людства. Але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр – це наша спільна трагедія, перш за все єврейського і українського народів. Цю трагедію приніс нашим народам фашизм. Однак не треба забувати, що фашизм починається не з Бабиного Яру і ним не вичерпується. Він починається з неповаги до людини, а кінчається знищенням людини, знищенням народів. Ми повинні вижити всяке людиноненависництво, пересилити всякі непорозуміння і всім своїм життям вибороти справжнє братерство", –
з виступу Івана Дзюби на мітингу до 25-річчя розстрілів у Бабиному Яру 29 вересня 1966-го
За два дні розстріляли 33 771 людину
– Перші страти в Бабиному Яру відбулися 29–30 вересня 1941 року – через 10 днів після входу нацистів до міста, – говорить директор Українського центру вивчення історії Голокосту Анатолій Подольський, 48 років. – За два дні розстріляли 33 771 людину. Це були тільки євреї: чоловіки, жінки, немовлята і старі за 90 років. Протягом двох років окупації влада та її каральні служби перетворили Бабин Яр на місце постійних убивств. Робили це весь час, двічі на тиждень. Останні розстріли відбулися 4 листопада 1943 року – за два дні до звільнення Києва військами 1-го Українського фронту Червоної армії. За цей період загинули близько
100 тисяч осіб.
Який відсоток загиблих – не євреї?
– Близько третини. У Бабиному Яру страчували військовополонених Сирецького концентраційного табору, хворих психіатричної лікарні, українських націоналістів, ромів. А ще – цивільних жителів Києва різних національностей. Серед них були і тисячі українців.
Де саме відбувалися розстріли й поховання тіл?
– Терени Бабиного Яру – це не менше 4 кілометрів у довжину. Від Сирця до Куренівки, включно з територією лікарні для психічнохворих імені Павлова. Розстріли відбувалися не в одному місці, а вздовж усього яру. Там, де зараз радянський монумент, метро Дорогожичі, парк.
Чи брали участь у цьому українці, зокрема керівники та члени Організації українських націоналістів?
– Розстріли здійснювали каральні підрозділи СС та німецької армії: зондеркоманда айнзацгрупи "Ц", німецький поліційний батальйон "Південь". Допомогу надавала українська поліція, створена одразу після окупації міста німцями. Переважно це були військовополонені, захоплені вермахтом під Житомиром. За етнічним походженням там були не тільки українці, а й росіяни, білоруси та інші.
Підрозділи ОУН у розстрілах у Бабиному Яру участі не брали. Але протягом 1940–1942 років українські націоналісти – як "мельниківці", так і "бандерівці" – підтримували антиєврейську політику нацистів. Краківський збір ОУН 1940-го зафіксував це документально. Євреїв називали винними у співпраці з більшовицькою владою, а отже, ворогами України. Таким чином виправдовували їхнє переслідування та знищення. Вину перекладали не на конкретних осіб, а на весь народ.
Чому радянська влада замовчувала трагедію в Бабиному Яру?
– Це наслідки радянської політики пам'яті про Другу світову – Велику Вітчизняну війну в тодішніх термінах. Її сформував ще Йосип Сталін і його оточення. Усі жертви нацизму – "фашизму" мовою тогочасної ідеології – маркувались таким евфемізмом як "мирні радянські громадяни" чи "радянський народ". Виокремлювати будь-кого за етнічною чи релігійною ознакою було неможливо.
2 
1
Коментарі