Коли і як зникли українські шістдесятники, розповідає історик Сергій Єкельчик
– Їм сьогодні далеко за 60, вони видають мемуари, – Сергій Єкельчик пояснює, чому взявся за тему українських шістдесятників. – Багато людей цього покоління попереписували свої історії вже з точки зору того, що пережили потім. Відбувши ув'язнення й повернувшись із таборів, відкинули ленінізм, який спершу сповідували. А після проголошення незалежності України, коли багато з них стали народними депутатами, шістдесятництво почали трактувати як обов'язковий вступ до державотворення. Насправді ж так не було.
Цей рух не був естетично однорідний, він об'єднував традиціоналістів і модерністів. Іван Драч – модерніст, Василь Симоненко – традиціоналіст. І обидва – шістдесятники. Вони – діти хрущовської "відлиги". Їм іще не чужа радянська ідеологія. Наприклад, загальновідомо, що Іван Світличний не вірив у Бога. "Як же так?" – кажуть сьогодні його побратими. І починають писати: "Я думаю, в глибині душі він мусив вірити!" Виходячи з уявлення про ідеального дисидента-українця. Також Світличний любив російську літературу, стежив за виставами московських театрів. Про таке нині не дуже згадують, бо це не зовсім вписується в пізніше вироблений образ шістдесятництва.
Воно охоплювало і таких людей, як, наприклад, Володимир Дрозд. У 1970-х він став офіційним літератором, писав роман про родину революціонерів Богомольців. А Валерія Шевчука – теж шістдесятника – не друкували. Він не брав участі у політичному русі, але сидів його брат. До цієї ж групи входять Іван Дзюба, Микола Жулинський, брати Горині. Потім, у 1970-х, вони обрали різні шляхи – одні сиділи, інші каялися й ішли на компроміс. Але в 1960-х були частиною одного культурного простору. Вони розширили його і збудували під себе. І спочатку він не був дисидентський.
Із мемуарів шістдесятників видно, що офіційна культура нормально сприймала їхні починання. Літературні вечори, які вони влаштовували. Ну, почала молодь на Новий рік щедрувати, водити козу. Йдуть вулицею, за ними біжать люди. Хори "Веснянка" і "Журавка" приходять щедрувати до Спілки письменників, де сидять класики, і їх там радісно зустрічають. А потім їм ще й радять піти до Олександра Корнійчука. А той, за спогадами Ірини Жиленко, їх "приймає по-царськи". Світ ранніх шістдесятників іще не відокремлений від офіційної культури, від віри в потенціал соціалізму. У них не звучить нота виключно національна. Вони – українські патріоти, але для них важливо змінити світ, а не зачинитися від нього в нації.
Із "батьками" й "дідами" – українськими митцями воєнного покоління і вцілілими з довоєнного – стосунки були цілком нормальні?
– Вони жили в одному просторі, творили українську культуру. Це були стосунки співучасті. Старші розуміли, що повинні якось відродитися в молодому поколінні, підтримували їх. Особливо Михайло Стельмах, Олесь Гончар. Останній був фактично захисник української культури в 1960-х. І через це відмовився стати головою Спілки письменників 1966-го. Не міг більше працювати з Петром Шелестом (перший секретар ЦК Компартії України. – "Країна"), не міг бути посередником між ним і молодим поколінням. Він через свою душу пропускав цькування шістдесятників, що невдовзі почалося. Але художнього й естетичного порозуміння з ними не мав. Шістдесятникам була чужа його художня мова. У своїх щоденниках Гончар пише приблизно таке: "Ця молодь так уважно слухає себе, що абсолютно глуха до всіх інших".
Інакша картина вимальовується у стосунках з іще старшим поколінням – Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри. Й Ірина Жиленко, й Олесь Гончар згадують про постійну наляканість Тичини. Той увесь час говорить пошепки: "Ой, треба бути обережними". Сосюра натомість любив розповідати, що з ним робили в НКВД. Викликали, посадили в кімнаті, увімкнули світло й пішли. І цілий день нікого не було. Так він сидів-сидів-сидів, а потім відпустили. Ці розповіді закінчувалися одним: "Ну, а тепер у мене хоч квартирЯ є". Він розказував цю історію молодим знову і знову.
Валерій Шевчук не брав участі в політичному русі, але сидів його брат
Вони їздили на одні й ті самі події в Москві. 8 березня 1963 року зустріч інтелігенції з Микитою Хрущовим. У розпалі – офіційна кампанія цькування "формалістів", "абстракціоністів" та інших "педерастів", як любив висловлюватися Хрущов. Тобто практично всіх митців, які почали творити в період десталінізації й тією чи іншою мірою відійшли від офіційних стандартів радянського мистецтва. Тоді, згадує Іван Дзюба, в "ідеологічних і літературних комендатурах" усіх республік та областей кинулися шукати власних "формалістів" і "абстракціоністів". В Україні першими назвали Ліну Костенко, Івана Драча й Миколу Вінграновського. Потім цей список поповнювали ще й ще.
На зустрічі з Хрущовим кожна група республіканської інтелігенції мала представників молодого крила і старшого. Дзюба згадує розмову опісля. Молодь стоїть і курить біля автобуса. Підходить Максим Рильський: "Ну что? Отделались легким испугом?" Молоді не розуміють, про що він: їм уже чуже таке ставлення до влади. Далі ще одна показова ситуація. Увечері випивають у ресторані. Леонід Новиченко й інші письменники та критики перемовляються: "Ця кампанія довго не триватиме. Максимум – кілька місяців". А наступного дня Новиченко виходить на трибуну і кричить: "Ті, хто думає, що це – тимчасова кампанія, яка триватиме лише кілька місяців, помиляються!" Це було нормально для старшого покоління: одне казати тут, а інше – там. Для шістдесятників таке подвійне мислення вже неприйнятне. Вони були діти десталінізації.
Невдовзі починаються арешти і шістдесятництво переходить із площини культурної в політичну. Але не всі долучаються до дисидентського руху.
– Союзне КДБ починає шукати в республіці "заразу націоналізму". Беруться за шістдесятників. Витворений ними простір влада звужує. Наприклад, 31 липня 1963 року в Маріїнському парку мав відбутися літературний вечір Лесі Українки. Останньої миті його забороняють. Тоді учасники відходять до стадіону "Динамо", роблять смолоскипи з газет і читають вірші. Це було порушення неписаних правил гри, і вони це розуміли. Потім ідуть зі смолоскипами до пам'ятника Франку. Кияни аж дуріють, бо ніколи не бачили такого. Далі був заборонений вечір пам'яті Василя Симоненка 22 грудня 1963-го – через дев'ять днів по його смерті – в медінституті.
Перший арешт – Івана Світличного, Михайла й Богдана Горинів, Івана Геля та ще кількох шістдесятників – відбувся 1 вересня 1965 року ("за антирадянську агітацію та пропаганду". – "Країна"). А за три дні – виступ Івана Дзюби в кінотеатрі "Україна" з протестом проти цих арештів на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова. Тоді прозвучало приблизно таке: "Я хочу запротестувати проти арештів інтелігенції. І всі, хто підтримує цей протест, будь ласка, встаньте". Встали дуже мало людей – це було вузьке коло, в якому всі одне одного знали.
У боротьбі із шістдесятниками влада мала різні стратегії поведінки щодо них, не тільки ж ув'язнення?
– Когось виключають із творчих спілок, звільняють із роботи, когось заарештовують, а потім випускають. Когось, як-от Івана Дзюбу, змушують до каяття. Коли починаються арешти, Шелест записує у щоденнику: "У мене був Гончар, говорили про Світличного і Дзюбу. Гончар сказав, що їм треба допомогти, вони без роботи, і це на них погано впливає". Влада тоді так мислила: людям треба дати роботу, й вони будуть правильними радянськими громадянами. Якщо – ні, то скотяться у "болото дисидентства".
Романові Корогодському (кінокритик і літературознавець. – "Країна") допоміг працевлаштуватися Комітет державної безпеки. Корогодський прийшов туди і сказав: "Мене не беруть на роботу". І там зрозуміли: потрібно влаштовувати людей, які в них перебувають "під підозрою". Бо якщо вони будуть безробітні, то невідомо чим займатимуться, про це писатиме західна преса. Хай краще працюють у якому-небудь архіві, де за ними наглядатимуть. Корогодського відрядили до архіву-музею літератури і мистецтва. І він пропрацював там усе життя.
Ірина Жиленко у щоденнику пише, як наприкінці 1963-го її чоловіка Володимира Дрозда забрали в армію. Лишилася сама, вагітна і без роботи. Пішла до ЦК комсомолу: "Дайте хоч якесь житло". Їй виділили кімнату в комсомольському будинку – в комунальній квартирі, де також мешкали працівники ідеологічного апарату. 1964 року в такий же спосіб отримали квартири Микола Вінграновський і ще кілька відомих шістдесятників.
Бігти за натовпом і щось завойовувати для української справи – це не жанр Ліни Костенко
Під час хрущовської кампанії проти "педерастів і абстракціоністів" такі модерністи, як Іван Драч чи Валерій Шевчук, мали би постраждати насамперед, а традиціоналісти – вціліти. Художня манера творчості могла врятувати від цькувань чи арешту?
– Конфлікт із владою не залежав від естетичної орієнтації митця. Парадоксально, але найбільші модерністи виживають. Наприклад, Іван Драч. Їхня мова для широкого загалу незвична, тому й становила меншу загрозу для системи.
Далі пише й іноді навіть друкується Ірина Жиленко. У її щоденнику є свідчення, що на неї нападали політичні дисиденти (що вийшли із середовища шістдесятників. – "Країна"). Згадує про одну зустріч, не називає, з ким, але, здається, натякає на одного з братів Горинів. Той їй каже щось на зразок: "У тебе вийшла поетична збірка, яка називається "Автопортрет у червоному". Ти ще її назвала б "Автопортрет під червоним прапором". Нас, українських інтелігентів, заарештовують, а тобі пишеться про любов і про щастя. Як ти можеш?" А Ірина не розуміє, в чому проблема: "Я можу писати про щастя, кохання і радість. А про політику в мене виходить дуже погано". Усередині шістдесятників відбувається естетичний розкол.
Давно у своїй "башті" була Ліна Костенко. Про неї говорять як про арбітра художнього смаку. Бігти за натовпом і щось завойовувати для української справи – це не жанр Ліни Василівни.
Дисиденти виробляють естетичну систему, де головною цінністю є народ. Водночас набирають обертів репресії. Ірина Жиленко пише: друзі зникають, перестають спілкуватися, нема про що розмовляти, та й бояться говорити. Це остаточно знищує відкритий сонячний світ раннього шістдесятництва. Їхній культурний простір перестав існувати.
1 
1
Коментарі