Микола Савченко з Полтавщини перейшов до УПА лейтенантом Червоної армії
"Спостерігаючи збоку командира "Байду" та його інтелігентну поведінку і знаючи добре дуже низький рівень старшин Червоної армії, було важко повірити, що новий курінний вийшов із совєтської школи", – пише у спогадах про командира Української повстанської армії Миколу Савченка, псевдо "Байда", Юрій Борець на псевдо "Чумак". – Виглядав радше на випускника військової академії Заходу. Говорив дуже доброю й чистою українською мовою і творив своєю особою модерний тип українського старшини". Старшинами в українській військовій традиції прийнято називати офіцерів.
Вибух радянсько-німецької війни в червні 1941-го застає 20-річного Миколу Савченка лейтенантом Червоної армії. Під натиском вермахту та стрімко відступає на Схід. Микола не йде вглиб СРСР, а залишається в рідному селі Березова Лука Гадяцького району на Полтавщині. Наступного року німецька окупаційна влада примусово мобілізує його до допоміжних частин вермахту й відправляє в Західну Україну. Разом з іншими старшинами Савченко вирішує втікати й приєднатися до щойно створюваної УПА. Відтоді воює в різних повстанських загонах у Карпатах. Свого справжнього імені нікому не каже. Називається Петром Миколенком. Ним він офіційно залишиться до кінця життя. А його повстанським псевдом стає – "Байда".
У червні 1944-го він командує сотнею "Східняки". Частину з 260 осіб назвали так, бо більшість вояків – теж колишніх червоноармійців – в ній були родом із Наддніпрянщини. Трьома чотами, на які ділиться сотня "Байди", командують "Козак", "Степовий" і "Пономаренко". "Були це добре вишколені й загартовані в боях вояки, до того ж добре озброєні – мали важкі кулемети й мінометну чоту, – згадує повстанець Іван Лико, псевдо "Скала". – Всі вони були одягнені в добрі совєтські й вермахтівські уніформи. Ми були заздрісні, а водночас горді, що в нас є такі добрі військові одиниці".
"Сотенний "Байда" – дуже молоденький з вигляду, дуже скромний, бльондин, малий на зріст і щуплий, енергійний військовик, – пише невідомий повстанець у спогадах, що збереглися в архіві видавництва "Літопис УПА". – При подаванні руки спритно стукає закаблуками своїх чобіт і стає на струнко. У нього голос тихий, але серйозний, мова гостра й коротка, він не розтягає слів, говорить втято-коротко, але ясно й зрозуміло".
"Він зразу справив на мене враження скромної людини, досвідченого й здібного старшини, – описує "Байду" повстанський лікар Модест Ріпецький, псевдо "Горислав". – Під час нарад його завваги були до речі й виявляли його обізнаність з тактикою регулярної та партизанської боротьби".
У серпні 1944 року сотня "Байди" входить до складу куреня "Лемківщина" під командуванням хорунжого "Рена" – Василя Мізерного. Це найбільша військова частина у групі "УПА-Захід" – близько 2 тис. вояків. Радянські війська витісняють німців з території України. Завдання повстанців – уникати сутичок, берегти сили для боротьби з новим окупантом.
"Більшовики намагалися розбити й розсадити відділи УПА не тільки прямими військовими наступами, але також різними провокаціями зсередини, засилаючи своїх агентів під маскою дезертирів з Червоної армії, – розповідає "Горислав". – Сотенний "Байда", знавши підступні методи НКВД-МВД, зорганізував у своєму загоні контррозвідку. Завдяки вірним друзям і братові, Миколенкові ще під час німецької окупації вдалося розкрити агентурну групу, яка готувала замах на командира і його старшин".
"У сотні Байди було дуже весело. Вони мали баян. Грали й танцювали козака – аж лісом луна йшла. Наш курінний любив тишу, тому не надто був вдоволений тим, що порушувалися його настанови", – згадує повстанець Степан Дубницький – "Чорнота".
Восени 1944-го курінь "Лемківщина" здійснює так званий Карпатський рейд. Це вимушений маневр відділів УПА під час "переходу фронту" – коли вермахт відступав, а Червона армія йшла вперед. Стояти на місці відділам УПА – означало вступати в бої з регулярним військом і втрачати надаремно людей та матеріальні ресурси. За 65 днів проходять близько 400 км горами. Під час походу роззброюють німецькі частини, що відступають, нападають на склади зброї. Паралельно ведуть бої з червоними партизанами. Харчів бракує, переживуть епідемію дизентерії. У жовтні опиняються у прифронтовій смузі, відрізані від постачання.
– Не стане волів – їстимемо своїх коней, – підбадьорює бійців командир.
"Між усіма найкраще вміла господарити сотня командира "Байди", – пише Іван Лико, псевдо "Скала", який був у тому рейді. – В ній голоду не було ніколи".
У ніч на 18 жовтня 1944 року сотня "Байди" мала бій із підрозділом НКВС у селі Перегінське, тепер Рожнятівського району на Івано-Франківщині.
"Сотня Байди мала наказ увійти в Перегінськ і зліквідувати комуністичні установи, спалити документи, а потрібні взяти з собою, – пише повстанець Михайло Улян, псевдо "Рогатий". – Червоноармійські уніформи дуже допомагали східнякам щасливо виконати своє завдання. "Байда" увійшов потім у містечко з маршу, зі співом, удаючи нормальний відділ Червоної армії".
"Коли спалахнули вуличні бої, в яких вояки обох сторін вимішалися між хатами й загородами, вживання російської мови та знання червоноармійської термінології спричинили таке замішання серед більшовиків, що ще довго після відходу повстанських відділів більшовики перестрілювалися між собою", – додає Модест Ріпецький.
Та починаються і втрати. У січні 1945-го нарком внутрішніх справ СРСР Лаврентій Берія звітує Йосипові Сталіну: "6–7 декабря в Старосамборском и Самборском районах Дрогобычской области проведена операция по ликвидации оперирующей сотни "Байды". В результате боестолкновения с бандой убито 170 бандитов. В ходе боя захвачено живыми 144 бандита, среди них сотенный "Медведь". Захвачено: ручных пулеметов – 7, винтовок – 56, автоматов – 10, пистолетов – 3, патронов – 1500. Наши потери: убито 3 и ранено 6 человек".
"Ведмідь" – це Василь Скворцов, етнічний росіянин із Павлодарської області на півночі Казахстану. Також колишній командир Червоної армії, утік з німецького полону, пристав до УПА як кулеметник. Прийняв командування сотнею, доки Савченко відходив після операції на руці – мав нарив. Згодом у нього нова хвороба – запалення нирок.
"Друже "Дрогомире"! Якби наскочив на нас ворог, якщо я себе не застрелю, не дайте мене взяти живого – застрельте мене. Зробіть те саме з собою. Щоб ворогові не зрадити нашої шпитальки", – цитує у спогадах наказ "Байди" повстанець Іван Дмитрик, який віз його до шпиталю УПА на горі Хрещатій, Лемківщина. Нині цей край належить до Польщі – Прикарпатське воєводство.
До літа 1945-го Савченко одужує й повертається до війська. У січні наступного року отримує звання хорунжого – лейтенанта. Стає заступником командира тактичного відтинку "Лемко", що діє на Закерзонні – українських землях, що Сталін прикраяв комуністичній Польщі. Водночас – командиром Перемиського куреня. До нього входять чотири сотні: "Бурлаки", "Громенка", "Ластівки" та "Крилача".
Більшість відділів УПА в той час уже розбиті радянськими й польськими військами. Щоб геть знекровити український повстанський рух, "народний" уряд Польщі навесні 1947-го проводить операцію "Вісла". 150 тис. українців, які не погодилися виїхати до УРСР, примусово виселяють. Відправляють їх у західні та північні райони країни – на колишні німецькі землі, що відійшли до Польщі після падіння нацистського режиму. Мета операції – позбавити повстанців підтримки місцевого населення.
– Ница Москва бачить, що не дасть нам ради, і тому взялася при допомозі найпідліших метод відірвати вас, дорогих нам, від нас, щоб ви не подавали нам своєї помочі, – звертається "Байда" до жителів села Ясенів напередодні їхнього виселення у травні того року. – Але це їй і так не поможе, бо доки зброя в руках українського повстанця, то ще не вмерла Україна-мати.
Цю промову переказує у своїх спогадах стрілець Михайло Озимко, псевдо "Залізняк".
Проти 500 вояків "Байди", які перебувають у лісах біля Перемишля, кидають 10 тис. польського війська, два броньовані потяги й дев'ять літаків. Операцією керує заступник начальника Генерального штабу Війська Польського генерал Стефан Моссор. Повстанці змушені постійно переміщуватися.
"Міряємо Карпатські гори вздовж і впоперек своїми ногами, – пише "Залізняк" далі. – Коло дев'ятої години сотня зупинилася в лісі недалеко села Щербанівка. Підшукали добре місце для оборони на випадок бою, і сотня зайняла кругову оборону. Виставлено обезпечення. Вояцтво почало сушити одяг, який промок під час нічного дощу. Інші клалися спати, щоби надолужити недоспану ніч. Лише курінний командир "Байда" і сотенний "Громенко" не кладуться спати, вони думають якусь думку, радять, як вийти зі скрутного положення. На них же спочиває відповідальність і обов'язок за тих же вояків".
Генеральний Військовий штаб УПА дає наказ відділам тактичного відтинку "Лемко" розділитися. Частина, серед них і загін Миколи Савченка, має прориватися на Захід – через Чехословаччину й Австрію до американської окупаційної зони в Німеччині. Решта – на територію радянської України. На прощання "Байда" тисне руку кожному воякові.
"Рейдуючі групи зустрічали опір збройних чехословацьких сил – війська, жандармерії, – звітує з Німеччини Головній команді УПА "Байда" у травні 1949-го. – На теренах Австрії рейдуючі групи натрапляли на опір австрійської жандармерії та були перестрілювані більшовицькими окупаційними військами. На дорогах і верхах гір частували застави з постійними обсерваціями, на допомогу яким приходило літунство. Сила і основа тактики наших відділів полягала на нечастому вступанні до населених пунктів, вмінні зорганізувати прохарчування, розвідку та на спритному маневруванні і відв'язуванні від ворога. Відсутність мап, компасів і далековидів у великій мірі обтяжували рейд. Амуніцію і зброю відділи поповнювали, здобуваючи її в боях з ворогом".
Протягом 1947‑1949 років на Захід пробивалися близько 300 вояків УПА. Дійшли менш ніж половина. Серед них і курінний "Байда" – Микола Савченко. Остерігався, щоб його насильно не повернули до СРСР. І не зашкодити родині на Полтавщині. Тож вирішив залишитися вигаданим Петром Миколенком.
"Дуже скоро вони з Бандерою посварилися"
– Восени 1947 року тато опинився в Німеччині. Спершу в таборі для інтернованих вояків у Даґендорфі, потім – у таборі для переміщених осіб у Реґенсбурзі, – розповідає Маруся Миколенко, донька курінного "Байди" – Миколи Савченка. Живе у Нью-Йорку, має три дипломи про вищу освіту. – 1949-го одружився з моєю мамою – Вірою Присяжнюк, оселилися в Мюнхені. Голова проводу ОУН Степан Бандера хотів, щоб усі вояки УПА, які прибули на Захід, підпорядковувалися йому. Тато ж ніколи не був членом ОУН. За поглядами він був дуже ліберальним чоловіком, радше соціал-демократом. Тому вважав, що УПА повинна бути позапартійною, бо інакше нема демократії. Дуже скоро вони з Бандерою посварилися.
1950-го тато з мамою подалися до США. Осіли в Детройті, тато вступив до університету Вейн-Стейт. Потім влаштувався інженером в компанію General Motors. Працював там майже 20 років. Запатентував три винаходи з інноваційних способів виробництва автозапчастин. Любив свою роботу. Пройшов усі щаблі кар'єри в компанії, став проектним інженером. Претендував на вищу менеджерську посаду. Але йому сказали, що нічого не вийде через акцент у мові. У 41 рік тато мав перший інфаркт, а через кілька місяців – нервовий зрив. Відтоді більше ніколи вже не мав того ентузіазму, енергії та впевненості в собі.
У нас часто гостювали колишні повстанці. Тато ініціював заснування комбатантської організації в Детройті, очолював Об'єднання колишніх вояків УПА в США. Розробляв великі питальники для вояків УПА, щоб записати їхні спогади. Брав участь у підготовці до друку перших двох частин "Літопису УПА".
Допомагав нам із молодшим братом Орестом робити домашні завдання, говорив із нами про політику, історію. Розповідав, як його батьки виступали проти колективізації і їх розкуркулили. Як потім голодували. На Полтавщині жили татові батьки й сестра Марія. Зв'язків ми не підтримували – боялися, щоб їх не репресували. Зараз я листуюся з сином Марії, він працює лікарем.
Улітку наша сім'я часто відпочивала в українській оселі "Діброва" неподалік Детройта. Тато доглядав за вуликами, грав у шахи. Мама живе в Детройті, але досі проводить тут літо в затишному будиночку. А я з 2013 року організовую музичний гурток "Мелодія".
Микола Лаврінович Савченко – Петро Миколенко, курінний "Байда" – помер у Детройті 1 січня 1979-го на 58-му році життя. Його молодший син Орест – програміст. Живе в Енн-Арбор, передмістя Детройта.
4 
1
Коментарі