Картини Киріака Костанді хвалили Рєпін і Крамськой
– Не бійся, брате, не хвилюйся. Адже там є Костанді, – 1876 року одесита Григорія Бальца друзі випроводжають на навчання до Академії мистецтв у Петербург.
24-річний студент Киріак Костанді навчається другий рік. Він старший за однокурсників. Має бороду й довге волосся. Не особливо красномовний. Перед тим як щось сказати, довго міркує.
"Ще в минулому році між моїми товаришами утворився гурток, – пише в листі до матері в село Дофінівка під Одесою. – В ньому 10 чоловік і я. Наймаємо окрему кімнату, куди три рази на тиждень збираємося попрацювати й поговорити за стаканом чаю. Це розбавляє наше життя, розганяє тугу, а головне – розвиває художні знання, недостатньо виховані академією".
На такі вечори заходять досвідчені художники Ілля Рєпін, Іван Крамськой, Архип Куїнджі. Якось Рєпін малює портрет Костанді.
"Праця Костанді, як дорогоцінний камінь, виділяється та захоплює при всій скромності своїх розмірів та простоті сюжетів. Така сила істинного художника", – писав Ілля Юхимович у листі до письменника Олександра Кіпена.
Крамськой приходить на квартиру Костанді. Той саме готує обід – печеню з картоплею. Іменитий художник хвалить колегу. Доки розмовляли, страва згоріла. Коли гість іде, Киріак у піднесеному настрої їсть зіпсований обід.
"Костанді зачарував нас із перших же днів своїм дивовижним даром не обмежувати індивідуальність учнів. Ніколи й нічого не нав'язував, дуже тонко тлумачив художню сутність зображуваного і вселяв любов до уважного вивчення природи, – згадує учень Одеської малювальної школи Борис Егіз. – Він застерігав нас від манірності, від усього химерного, крикливого і поверхневого. Вказівки його завжди були влучними, ясними і значними".
Після академії Киріак Костанді повертається в Одесу і набирає учнів. Живе разом зі своїми двома сестрами в орендованій квартирі на Наришкінському спуску – тепер Марінеско. Отримує зарплату 83 руб. на місяць. Буханець хліба тоді коштував 3 копійки, десяток яєць – 25 коп.
"Ученики предоставлены сами себе, многие слоняются зря, полны сомнений. Рисунки их очень жестки, грубы и замучены. Ни чувства красоты, ни понимания картины, ни рисунка", – жалівся столичним чиновникам випускник петербурзької академії Геннадій Ладиженський. Він почав працювати в Одеській рисувальній школі за рік до Костанді. Після листа Ладижинського більшість викладачів звільнили.
За кілька років роботи в навчальному закладі художника грецького походження з академії приходять схвальні відгуки про студентів з Одеси. А Ілля Рєпін казав: "У вас в Одесі є винятково цінний художник Костанді. Він може дати вам не менше будь-кого з нас. Тому у вас не було необхідності приїжджати сюди лише для того, щоб навчатися у нас".
Викладачі з інших міст пишуть листи, в яких просять Костанді давати поради з навчання. Пропонують переїхати працювати в Петербург чи Москву. Відмовляється.
Киріак Костанді зближується з поміщиками-художниками Миколою і Дмитром Кузнєцовими. Вони володіють маєтками у селах Мар'янівка і Степанівка – тепер Лиманський район на Одещині. Викладач малювальної школи часто буває в них – працює й відпочиває. Разом із братами їде за кордон. Понад три місяці подорожують Францією, Німеччиною, Австрією та Італією.
– Не такий страшний чорт, як його малюють, – каже Костанді, познайомившись із роботами європейських художників.
В Одесі очолює групу митців проти авангарду. Вважає його "мертвим мистецтвом".
Після народження третьої дитини йому дають надбавку в малювальній школі. Крім того, за продажі своїх робіт щомісяця має 200–500 руб. Але цього не вистачає. Перевантажує себе додатковими уроками.
– Портрет на замовлення для мене – важка справа, – каже серед знайомих. – Він мене сковує. Не можу звикнути писати випадкове обличчя. Писати не тоді, коли душа лежить. Найважче – рахуватися з вимогами замовника, які рідко збігаються з вимогами мистецтва.
У травні 1916 року трагічно гине зберігач Музею вишуканих мистецтв Володимир Куровський. Художники пропонують міській раді Одеси на цю посаду Киріака Костанді. Але вона призначає іншого. 32 митці публікують відкритий лист на захист колеги.
"Чи закінчиться ця боротьба на користь громади, з'ясується найближчим часом, – пише газета "Одесские новости". – Беззаперечно лише, що симпатії інтелігентної Одеси на боці майстра".
Влада відмовляє. Тоді художники заявляють, що заберуть із музею всі свої картини і створять новий заклад. Їм належало 200 полотен, у власності міста було тільки сім. Міськрада мусила відступити. Киріак Костанді очолює музей, але задоволення це йому не приносить.
"Душевний стан настільки придушений, що паралізує всю енергію до будь-якої діяльності", – пише до Бориса Егіза 20 червня 1918-го.
У місті майже відсутнє паливо й продукти, гроші знецінені.
"Костанді приходив до майстерні з абсолютно закостенілим обличчям, – пише у спогадах тодішній учень Володимир Горб. – Ми встановлювали маленьку "натурну" піч і все паливо, що вдавалося десь дістати, несли в майстерню. Коли входив учитель, розтоплювали піч і садили його біля неї. Якщо студентка Блюм, у якої був город, приносила кілька картоплин, ми пекли і просили Киріака Костянтиновича з'їсти хоч трохи з нами. Посинілими пальцями він зчищав спалене лушпиння, очі його туманилися сльозою. Поки згоряло нікчемне паливо, всі сиділи наче перед далекою дорогою. Потім він дивився роботи і давав вказівки. У ці миті був щасливий".
10-річним працював у винному погребі
1852, 3 жовтня – народився Киріак Костанді в сім'ї рибалки в селі Дофінівка – тепер Лиманський район на Одещині. Батько Костянтин Василькеті родом із грецького острова Санторіні. Служив на турецькому флоті. На Чорному морі його захопили пірати. Втік і дістався околиць Одеси. Одружився з донькою місцевого грека-рибалки Фотині Філіолог з Одеси. У них народилися шість доньок і троє синів. Коли Киріаку було 9 років, батько помер. Прізвище Костанді виникло із його імені по батькові. Так хлопця стали записувати чиновники.
1862 – влаштовується в бакалійну крамницю в Одесі. На деякий час разом із господарем виїжджає жити до міста Аккерман – тепер Білгород-Дністровський. Повертається в Одесу і разом зі старшим братом Василем працює у винному погребі й кафе "Алазань". Сюди часто заходять художники і фотографи. Один із них помічає малюнки, які робить продавець крейдою на барній стійці і стінах. Бере його ретушером до своєї фотостудії.
1870 – вступає до безкоштовного класу художньої школи Одеського товариства вишуканих мистецтв. Щонеділі по 3 години вправляється у перемальовуванні фігур та ліпнині. За три роки випускається зі срібною медаллю. Рекомендують навчатися в Петербурзі, але не має грошей. Про це дізнається художник Іван Айвазовський. Пише у Петербург, щоб "звернули увагу на здібного хлопця". Грецький консул дає гроші на навчання. Киріак їде до столиці й успішно складає іспити в академію мистецтв.
1881 – добивається в поліції замінити грецьке підданство на російське. Через два роки створює своє перше полотно "Біля хворого товариша". Збирається продати його Товариству заохочення художників. Але, за порадою Рєпіна, віддає на виставку художників-передвижників. Картину купує підприємець Павло Третяков за 800 руб. – у той час робітники отримували по 20–30 руб. на місяць. На літо залишає Петербург і їде в села Псковської та Новгородської губерній. Пише етюди. 1885-го повертається в Одесу. Починає викладати у малювальній школі.
1889 – одружується з Єфросинією Князєвою (1863–1947). Разом їдуть у Київ, а потім – у Вінницю. Відпочивають на дачі за містом. Повертаються туди ще протягом кількох літніх сезонів. Наступного року стає членом Товариства південноруських художників. На організовану об'єднанням виставку дає портрет дружини.
1894 – разом зі своїми учнями Євгеном Буковецьким і Петром Нілусом їде у Францію, Австрію і Німеччину. Повернувшись, приступає до роботи над одним із найкращих своїх творів – "Квітучий бузок". Задум картини виникає під час відпочинку біля монастиря в районі Великого фонтана – приморська курортна місцевість на півдні Одеси. Через три роки купує там дачу за 8 тис. руб.
1907 – обраний дійсним членом Імператорської академії мистецтв. За 10 років очолює Міський музей витончених мистецтв – нині Одеський художній музей. Із сім'єю оселяється в правому його крилі на вул. Софіївській. Працює експертом комісії з охорони пам'яток старовини. Від перевантаження починаються проблеми з серцем, лікарі радять залишити роботу.
1921 – лікується в санаторії на Французькому бульварі. Там пише свої останні картини – пейзаж саду з видом на будівлю санаторію і автопортрет. 31 жовтня – Киріак Костанді помер у одеській лікарні. Похований на Другому міському кладовищі.
306 картин, малюнків та етюдів Киріака Костанді представили на посмертній виставці 1924 року. Більшість робіт зберігається в Одеському художньому музеї
Намалював три портрети тещі
Поряд з орендованою квартирою художника Киріака Костанді в Одесі живе сім'я Князєвих – вдова з донькою і сином. Сестра митця Марія дружить з Єфросинією Князєвою. Художник звертає увагу на дівчину і пропонує зустрічатися. Вона на дев'ять років молодша. Пише її портрет. За півроку одружуються. Князєва дає за доньку велике придане, і молоді їдуть у весільну подорож до Києва. Два тижні гуляють містом. Відвідують храми. Отримують дозвіл на вхід у незавершений Володимирський собор, який розписують Віктор Васнєцов і Михайло Нестеров.
На літо винаймають дачу під Вінницею на березі річки Південний Буг. Туди до них приїжджають сестри Марія і Настя. Киріак пише краєвиди та сюжети з дачі. Восени повертаються в Одесу. Спочатку подружжя живе у квартирі чоловіка. Потім орендують монастирський дачний будинок.
За півтора року після одруження народжується донька Анна. Після неї – сини Павло і Андрій, доньки Олена, Любов, Серафима, Марія. Наймолодшим був син Михайло, який з'явився на світ 1901-го.
Під час канікул Киріак часто підміняє няню. Родину малює на картинах. Вперше – 1891-го у Вінниці зображує себе з дружиною і старшою донькою – "Сімейна ідилія". На полотні "На терасі" – батьки з двома дітьми у дачному будинку в Одесі. Робота "Сім'я": жінка з молодшою донькою на руках, навколо неї бігають інші діти, чоловік малює, збоку візок із немовлям. Тричі пише портрет тещі Марії Князєвої. Останній віддає в музей.
"Дуже багато часу йому доводилося приділяти турботам про свою численну, улюблену сім'ю, яка все пережила, – пише у спогадах Борис Егіз. – Якщо до всього того додати особливо тяжкі переживання його за останні роки – смерть сина у 1920 році в Червоній армії, то стає зрозумілим, чому пішла у вічність передчасно ця велика людина, яка володіла сильним від природи організмом і прекрасним здоров'ям".
3 
1
Коментарі