"Право – моя перша дружина, а філософія, античність – полюбовниця, і я таки зрадник першої"

Далеко не всі дослідження Борщака були правдою

"Його вважають одним із найкращих наших істориків. Як кожна людина того часу, він пережив різні орієнтації. Він був і за більшовиків, і, можливо, навіть працював на радянські спецслужби. Але завжди залишався українцем, бо вважав, що робить українську справу… У деяких речах він зробив найбільше, особливо якщо взяти питання Пилипа Орлика і його родини. Можна сказати, саме він увів проблему Орлика до наукового обігу. Також багато писав про Мазепу. Якщо брати його видавничі проєкти, то він публікував у Парижі журнал "Україна", що був одним із найкращих історичних українознавчих видань", – говорив доктор історичних наук Ігор Гирич про журналіста й історика Ілька Борщака. Той розглядав і досліджував козацький устрій як феномен європейської демократії, що йшов усупереч інтересам московської деспотії. Симон Петлюра визнавав: роботи Борщака з історії, які спиралися на українські дані з французьких архівів, підтверджують, що "він часу не марнує і цій галузі робить корисне діло".

 

Історики вважають, що далеко не всі дослідження Борщака були правдою, і навіть звинувачують його в підтасуванні фактів. Наприклад, він стверджував, що Наполеон збирався дати Україні незалежність і що аеропорт Орлі в Парижі названо на честь сина Пилипа Орлика – Григора, який був французьким графом, членом Королівської ради. Проте, за іншими джерелами, село Орлі було на мапі ще 1620-го.

Ілля Баршак був виходець із багатодітної єврейської родини шкільного вчителя початкових класів Лева Михайловича Баршака. Згодом став українофілом. Звідси й нове ім'я – Ілько Борщак.

Він вирішив, що багато дат власного народження – цікавіше, ніж одна. В автобіографії, яку написав 1931-го, зазначав, що народився він 19 липня 1891 року. Проте найчастіше вказував 12 липня 1892-го. Цю дату було вписано в документи міграційних служб, в акти про шлюб і про смерть дружини. Була і третя дата, 19 липня 1894-го, її Борщак вказав у своїй декларації іноземця 1921-го в мерії міста Вокрессон – передмістя Парижа. Згідно з метрикою, яку віднайшов історик Вадим Ададуров, саме остання дата є найбільш правдивою.

Народився Ілля в містечку Бєльці Бессарабської губернії, нині Молдова. У 4 роки батьки перевезли його до Херсонської губернії, в єврейську колонію Нагартав. Борщак закінчив початкову школу відмінником. І не тільки тому, що його навчання відбувалося під опікою батька-вчителя. Ілля присвячував свій пообідній час підготовці домашніх завдань і читанню книжок. Його улюбленими заняттями стали інтенсивні читацькі практики і мрії про далекі краї. Це був єдиний спосіб втекти від нудної буденності й постійних розмов про очікування дощів, які віщували добрий урожай, та про жуків-шкідників. Саме завдяки літературі юнак не почувався самотнім, навіть коли мати доглядала менших дітей, а батько був зайнятий у школі. На противагу звичайним розвагам однолітків – іграм у м'яч і вуличним бійкам – хлопець щодня вимріював власний світ, заповнений чудернацькими героями.

Нагартавський період життя цікавий ще й тим, що тут Борщак здобув перший досвід у спілкуванні щонайменше двома мовами – німецькою та українською. У Нагартаві жили декілька родин німецьких колоністів, які з євреями не ворогували, добре знали їхню мову та звичаї.

Ілько закінчив Першу Херсонську чоловічу гімназію із золотою медаллю. Читання не закинув, особливо захоплювався німецькою поезією. Уже в еміграції Борщаку стане у пригоді знання творів Генріха Гейне, особливо "Романсеро" з його алюзіями на Французьку революцію. А ще Ілько був палкий шанувальник Йоганна Ґете.

Далі Борщак вивчав право в Київському та Новоросійському університетах, іспити за чотирирічний курс останнього склав екстерном. Історію ж вивчав факультативно. Також до двох уже згаданих мов додалося вільне володіння французькою. Тему подвійної професійної ідентичності – правника й історика з поглибленим знанням іноземних мов – Борщак повторював упродовж усього свого життя. У березні 1920-го він розповідав про свій фах у листі до публіциста Євгена Онацького: "Треба Вам нагадати, що я був залишений при університеті все таки з міжнародного права… Друге, не пам'ятаю, чи казав Вам, що, крім правничих наук, я студіював також історичні, вірніше – клясичні. Можу сказати, що право – моя перша дружина, а філософія, античність – полюбовниця, і я таки зрадник першої".

 

Після Лютневої революції 1917-го був обраний членом Української військової ради Румунського фронту. У червні 1918 року Ілько Борщак вирушив до Києва. У січні 1919-го перейшов на дипломатичну службу і з місією Української Народної Республіки виїхав у Сполучені Штати Америки. А вже з травня 1919-го Борщак – дипломат без призначення. Подорожував Віднем, Римом, Бухарестом. Врешті на початку 1920-го прибув до Парижа, виконував обов'язки помічника секретаря української делегації на Паризькій мирній конференції в 1919–1920 роках.

У Парижі він і залишився. Тут почав реалізовувати своє покликання – поринув у наукову працю. Проводив багато часу в архівах і бібліотеках у різних містах Франції, потім у Лондоні, далі у Відні, Лейдені, Уппсалі, Стокгольмі й інших містах Європи.

1923-го виступив співзасновником радянофільського Союзу українських громадян у Франції. Керував при ньому гуртком українознавства. Був членом Ліги української культури, організатором Товариства друзів українського кіно.

З 1931 року Борщак намагався отримати дозвіл на викладання української мови й українознавства в Сорбонні, але не склалося. Українською видавав у Парижі книжки та журнали. Був прихильником Мазепи. Критикував Пушкіна за негативний образ гетьмана, відтворений у поемі "Полтава".

У 1938–1957 роках викладав українську мову, літературу та курс українознавства в Національній школі живих східних мов у Парижі. Паралельно з викладацькою діяльністю з 1949-го очолював Архів української еміграції у Франції. У 1949–1953 роках видавав у Парижі науковий журнал "Україна", де друкував власні статті, нариси, нотатки.

"Я не назвав би Борщака істориком. Це не той термін. Як на мене, він історичний публіцист. Він тонко писав про те, що від нього суспільство очікувало. В одному з листів Сергієві Шелухіну він зауважив, що однією з останніх причин поразки Української революції є незнання нашого історичного минулого", – висловився професор історії Вадим Ададуров.

Під час окупації Франції нацистами Борщак був у русі Опору, його двічі заарештовували – 1940-го і 1943-го. Перший раз протягом восьми місяців перебував у в'язниці Санте під пильним наглядом гестапо. Після другого арешту, а потім звільнення перейшов на нелегальне становище. Після закінчення війни мав намір повернутися в Україну, навіть отримав радянське громадянство й паспорт. Проте його зупинили новини про продовження терору в Радянському Союзі, він відмовився від громадянства і в Україну не повернувся.

Найважливішою подією в житті Ілька Борщака стала знахідка у французьких архівах оригіналу Конституції Пилипа Орлика. Дехто вважає її найпершою Конституцією у світі. Буде доречним згадати, що Пилип Орлик сказав про Мазепу після його смерті: "Він знехтував усе, що було йому найдорожчого на світі, знехтував і саме життя – аби піднести свою вітчизну і визволити її з московського ярма…"

Скорочений латинський текст історик та публіцист Борщак знайшов у бібліотеці-архіві замку Дентевіль у Східній Франції, який належав дружині сина гетьмана – генерала Григора Орлика. Цей текст зберігається в Національному архіві Швеції.

У 16 статтях Конституції було викладено основні ідеї та засади подальшого державного буття України. Документ визначав взаємовідносини між гетьманом і козацькою старшиною, основи державного устрою України, також права й обов'язки її станів у разі відвоювання її територій від Московського царства та Речі Посполитої. Він був скріплений присягою Пилипа Орлика, його підписом і державною печаткою Війська Запорозького, а пізніше затверджений королем Швеції Карлом XII як "протектором України".

 

Проте у своїх наративах Ілько Борщак уміло грав на патріотичних почуттях українців, окрім того, спритно переінакшував факти як з історії України, так і власного минулого. Схоже на те, що сам вірив у те, що оповідав, бо робив це з такою пристрасною впевненістю, нібито бачив усе на власні очі. Не стали винятком й наративи про перебування його в тих місцях, де під час описуваних подій він явно бути не міг. Це стосувалося і зустрічей Ілька з відомими діячами. Специфічний талант Борщака був іще й у тому, що він сам придумав історію власного життя, від самісінького народження, місце якого мусило бути неодмінно в Україні. І зробив це вправно, бо тільки не так давно з'ясувалося, що цим місцем була сьогоднішня Молдова, куди його батько прибув із території нинішньої Білорусі.

Тому є підстави вважати, що Ілько Борщак деякі речі вигадував. Не все, про що він писав, знайшли в джерелах. Проте багато цих джерел надрукував. І все ж він був одним із перших українських істориків-дослідників, який протягом довгого часу плідно працював із французькими джерелами з української історії. У сфері його наукового зацікавлення, окрім самої історії України, були її культура, дипломатія, суспільно-політичні рухи різних періодів, до того ж у контексті зв'язків із Європою. Французи того часу почали вивчати українську проблематику переважно завдяки саме йому.

Навесні 1958-го в Борщака стався інсульт, йому відібрало мову. 11 жовтня 1959 року українського історика й дипломата не стало. Поховали його в Парижі.

Незадовго до смерті основну частину особистого архіву Ілько Борщак віддав до Архіву української еміграції у Франції, що нині входить до складу Національного інституту східних мов і цивілізацій.

Спадщина Борщака налічує майже 400 наукових і публіцистичних праць, написаних українською та французькою мовами. Його вагомими працями є дослідження діяльності Івана Мазепи й мазепинців, Пилипа та Григора Орликів, Андрія Войнаровського, Кирила Розумовського.

×